Заради мирного неба для сина: танкіст волинської бригади - десять років на війні

– Ми їхали у бій на танку Т-64 назустріч російським колонам. Минали багато сіл та містечок. І в кожному з них місцеві жителі виходили на узбіччя доріг і проводжали нас у бій молитвами… А ми дивилися на них і не могли стримати сліз, хоча з усіх сил намагалися бути стриманими та сконцентрованими.

Історію бійця розповіли у бригаді. 

– Росіяни приготували засідку. Вони вкопали танки збоку від шляху нашого просування, щоб вдарити, коли ми проїжджатимемо повз. Та я помітив їх раніше: зокрема по слідах гусениць, які вони не замаскували. Тоді я був навідником нашого Т-64, тож так вгатив з гармати, що башта російського танка відлетіла в поле. За мить його долю повторив інший танк ворога.

За роки повномасштабного вторгнення Василь виконував різні ролі в танковому екіпажі – був навідником, механіком-водієм, командиром танка. Позаду – фронтові шляхи Київщини, Миколаївщини, Донбасу… Тепер підрозділ Василя нищить ворога на Харківщині.

На бойовому рахунку Василя і його побратимів немало «жирних» цілей, серед них і командний пункт противника.

– Розвідка передала інформацію, що в одному з будинків розмістився пункт управління ворога, який добряче охороняли, у тому числі бронетехнікою та дронами. Та це не завадило моєму екіпажу рознести російський прихисток. Потім те місце зачистила наша піхота. Хлопці знайшли там чимале сховище зброї, а ще визволили з підвалу господаря оселі: росіяни тримали його там, поки жили в будинку. Пізніше чоловік розповів, що вороги, яким вдалося вижити після нашої танкової атаки, тікали хто в чому та верещали, як різані.

Тепер Василь не уявляє свого життя без танків. Воїн з гордістю каже, що на полі бою – це надзвичайно могутня сила!

– Я розпочав службу у танкових військах у 2015 році. До цього жив цивільним життям і ніколи не цікавився бронетехнікою. Тепер я люблю танки і все, що з ними пов’язане: міць, звук, руйнівний постріл… Останнього росіяни бояться, як вогню, бо не можуть зреагувати на нашу атаку: спочатку відбувається «прильот», а вже потім лунає звук пострілу…

З Князівською бригадою пов’язане і кохання Василя – дружина Валентина, інструктор з тактичної медицини. Василь каже, що вдвох служити простіше: можливість хоча б інколи бачити близьку людину додає неабияких сил.

Воїн жартує, що, у разі якщо треба буде «підлатати», то ніхто цього не зробить дбайливіше за власну дружину, яка має великий досвід у цій справі.

Ще одна мотивація для Василя – це син Ілля, який лишився разом із бабусею на Волині. Йому виповнилося сім років. Хлопець залюбки ділиться з батьком своїми успіхами та шкільними історіями по телефону. А опісля кожен продовжує свою роботу: Ілля – навчання, а Василь – бити та гнати ворога, щоб його син ріс у мирній країні, будував щасливе життя та ніколи не бачив війни.

Читайте також: 

• Снайпер з Волині: «Подарунком на день народження має стати протез, потім відкрию веломайстерню»
• «Такого не може бути, щоб українці не дали лупня тій скаженій орді!» –
• Млинці та розмови, що повертають віру: кухарка «Сталевої сотні» з Волині допомагає воїнам на найгарячіших фронтах