«Знаю, коли людина точно помре»: лікар волинської бригади врятував тисячі життів на війні

Його історію переповідає Український кризовий медіа-центр. Далі - пряма мова.

«УПА» ніхто не відміняв

У мене немає кабінету. Я не можу сісти за стіл. Я в полі. Я – начальник медичного пункту. Це лікарська посада. Крім того, на фронті є фельдшери, водії, санітари, бойові медики. Останні – це люди без медичної освіти, які проходять тримісячні курси з тактичної медицини. Вони перебувають із підрозділами на передовій, надають першу долікарську допомогу, евакуюють поранених із «червоної» зони, де відбуваються обстріли, в умовно «жовту» – на поле бою, коли не ведеться вогонь, або в укриття. Там ми надаємо пораненим лікарську допомогу і передаємо в «зелену» зону – госпіталі, пункти передачі, лікарсько-сестринські бригади (ЛСБ). Все залежить від ситуації й місця, де працюємо.

Наше основне завдання – стабілізувати стан поранених, знеболити, вколоти кровоспинний засіб, перемотати рани. Якщо був накладений турнікет – перевірити правильність, за потреби накласти ще один. У цьому списку ще низка медичних маніпуляцій. У воїнів багато різних поранень. Кожного дня робиш щось інше. Крім того, я ще й матеріально відповідальна особа за аптечки й медикаменти. Від якості надання першої допомоги залежить життя і швидкість відновлення після травми.

До речі, всі наші військові вміють надавати першу домедичну допомогу. Найбільше зараз травматичної ампутації кінцівок і проникаючих рваних осколкових ран. Я з 2014 року на війні. За весь час служби таких випадків були десятки, а за останні вісім місяців – сотні. Все через масштабні бої й те, що росіяни не дотримуються правил ведення війни. Буває, теж сідаю у броньовану машину і їду. Немає такого, що я на 100% в тилу, в «жовтій» зоні чи на передовій. У тилу теж хворіють люди. Крім того, є багато адміністративної роботи.

«УПА» – українську паперову армію – ніхто не відміняв. Це виглядає смішно, але в ХХІ столітті є вся ця зайва писанина і потрібно вести купу журналів. До того ж у польових умовах потрібно все це зберегти. Ніби на нас не падає дощ чи сніг.

Роботу медиків не завжди бачать

Було таке, що за раз вивозили по 6-8 поранених. Це дуже важко. Місця в машині небагато. У пріоритеті – важкопоранені. Найперше забираємо їх. Їдемо «кандибобером», скручені. А ти мусиш того мотати, того колоти, того слухати… Кожному треба приділити увагу.

Мене часто запитують, як я обираю, кому першому надавати допомогу. Тоді наводжу приклад: «Ти був у селі? Бачив гніздо ластівки? Пташка принесла комашку. Вісім жовтих ротів її чекають. А вона знає, кому першому дати. Звідки?» Так само і з пораненими. Спочатку допомагаєш тим, хто цього потребує найбільше. Коли танкіст знищив ворожі танки, це видно. У нас класні артилеристи, піхотинці… А роботу медиків не завжди бачать. Люди не розуміють, скільки ти докладаєш зусиль, щоб зберегти життя. Не видно, як обдумуєш, щоб усе зробити швидше і краще. Я біль людей пропускаю через себе. Чому не люблю про це говорити? Бо згадую – і боляче. У мене були тисячі поранених. Мені болять руки, ноги, спина, шия, голова – за них. Усі хочуть пити, а ти знаєш, що їм зараз не можна. Ти дозовано ту воду даєш, щось придумуєш… Це тяжко.

Найбільше болить за молодих. Багато з них мають важкі поранення. Від них залежить, які вони будуть потім: чи візьмуть себе в руки й почнуть нормально жити, чи полізуть у петлю.

Росіяни бачать, що наші забирають тіла, і луплять з артилерії

Військових «криє» від побаченого на війні. І хоч є штатні офіцери-психологи, все ж не так просто працювати з людьми, які бачили руйнування, біду, смерть близьких людей. Зараз п’ємо каву, а через годину одного, другого немає, бо прилетіло. Обстріли шматують людей. Від людини може залишитися пакет «Boss» решток… Хлопці на полі бою збирають своїх побратимів. Це важко. У кожного є свій психологічний стрижень – у когось міцніший, у когось слабший. Ми своїх не кидаємо. Якщо є можливість, всіх забираємо. Пріоритет – поранені. Але було не раз, що забирали загиблих. Поміщаємо їх у чорні пакети й вивозимо в морг. Було, що тиловики привозили на передову боєприпаси, їжу, воду, а на зворотному шляху забирали тіла. Є випадки, коли російські тварі довго не дають забрати тіло. Їх безпілотник летить – вони бачать, що наші збирають загиблих. І «насипають» туди артилерією.

Одного разу вони влучили у пакети з тілами. Їх пошматувало, повивертало. Двічі двохсоті… От росіяни своїх не забирають. А тих, кого забрали, намагаються спалити у мобільних крематоріях, тому що вони приховують свої втрати. Знаєте, як жаби, на яких наступили, засихають. Стають, як таранька. Їхніх таких тараньок багато. Я їх називаю ікебани. Вони нікому не потрібні.

 «Знаю, коли людина точно помре»

На все треба час. З часом людина до всього призвичаюється. Мій теперішній водій після перших виїздів казав: «Я так хотів блювати. Ще кілька разів – і звикну… Тарасе Олеговичу, я звикну».

Схоже відбувається з медиками, які вперше бачать серйозні травми. Ступор. Іноді 15 секунд, іноді довше. Це така штука, коли ти розумієш, що треба робити, але ціпенієш. Колись я сам це пройшов і бачив, як це переживали мої молоді колеги. Перезавантажитись допомагає сон. Не такий, як на евакуації, 2-3 години на добу. А нормальний, 7-8 годин. Буває, сняться жахіття. Люди розказують потім, як я спав. За вісім років служби я навчився розуміти, коли смерть неминуча. Коли людина, як свічка, скоро згасне. Не було випадків, коли я не знав, як діяти. Були ситуації, коли знав, що людина все одно помре, хоч що я зроблю. Хоча я завжди роблю все, щоб зберегти життя. Але знаю, що скоро його не стане… Оце найскладніше.

Також були військові з дуже тяжкими пораненнями, які вижили. Видно, хто буде жити, а хто ні. Я не знаю, як це пояснити – досвід, практика, інтуїція.

Немає поганих турнікетів, є погано зроблені руки

Не можу сказати, що ми чимось не забезпечені. Моя частина забезпечена всім. Багато чим допомагають волонтери, але багато виділяє й держава. Якщо в нас турнікети CAT, то в москалів ще старі джгути Есмарха. Немає чого жалітися. Нам привозили всякі турнікети. Саморобні теж. Є люди, які «топчуть» їх: мовляв, погано зроблені. Це просто в когось погано зроблені руки. Неодноразово показував, як накладається той турнікет, який вони вважають непотрібним. Є методика накладання. Треба вміти правильно все виконати.

В пріоритеті у нас, звісно, військові, але якщо затишшя і звертаються місцеві жителі, допомагаємо їм. У прифронтових містах і селах немає ні лікарень, ні амбулаторій, ні ФАПів. «Швидка» туди не приїжджає. А бабусі й дідусі є. Елементарно знизити тиск, допомогти при отруєнні немає кому. В основному звертаються люди, які постраждали від обстрілів і потребують перев’язок. З останніх таких пацієнтів – жінка, яка знехтувала безпекою. Пішла годувати курей і потрапила під артобстріл. У неї була велика рвана рана на нозі. Ми надали їй допомогу і відправили до пункту евакуації з подальшою госпіталізацією.

Ми знаємо, заради чого воюємо, а росіяни – ні

Найважче втрачати близьких людей. Коли загинув мій брат, найскладніше було повідомити рідним. Це не компетенція медиків, але він служив у моєму підрозділі. Я не міг не сказати. Коли через кілька місяців потому приїхав додому, не дивився в очі дружині й дітям брата. Було якесь відчуття, ніби я не вберіг. Хоч він на три роки старший, але у війську я старший за посадою. Болить серце і за брата, і за жінку, і за дітей.

Війна змінила мене. Я почав більше цінувати життя й близьких. Раніше жив, гуляв, фестивалив. А зараз цінності інші. Коли розумієш, що все може обірватися в одну секунду, хочеться жити, насолодитися життям. Мене мотивує одне: хочу вільну Україну. Щоб українцям ніхто не диктував, що їм робити. Якби я сидів удома й нічого не робив, якби всі воїни так думали, то прийшли б росіяни й на Волинь. Мене вбили б. Я учасник бойових дій. Вісім років на війні. Вони таких вбивають у першу чергу.

Краще боронити свій край і показати, що ми сильні. У нас же закладено, що «душу й тіло ми положим за нашу свободу». За останні вісім місяців більше разів прощався з життям, ніж за ті вісім років служби. Та я на своєму місці. Навіть якщо загину, то знаю, що зробив багато для України. Ми їх здолаємо! Нам із новомобілізованими простіше буде. Ми кадровим військам дали по зубах, а ці ненавчені. По-перше, вони прорахували той момент, що ми вісім років навчалися, готувалися і вміємо воювати. По-друге, ми на своїй землі. Ми знаємо, заради чого воюємо. Вони – ні.