Звільнена з полону лучанка Людмила Кравчук повертається на службу

Про службу, полон, обмін та повернення додому прикордонниця розповіла в інтерв'ю Суспільному.

– Ви щойно повернулися додому після полону і реабілітації. Де, в першу чергу, побували? Що насамперед зробили?

– Поки що ще є дуже багато справ, які треба буде зробити. Ще документи не всі в мене відновлені. Зустрітися з рідними, з друзями, з близькими. Ну і – приступати до служби. Було дуже багато емоцій, коли взагалі просто тільки приїхала в Україну. Перші два тижні – це був такий шалений адреналін. Звертала увагу абсолютно на якісь такі дрібнички, на які раніше взагалі б не зауважувала. А зараз уже ця така ейфорія трошки стихла.

Щаслива від того, що вже вдома. В рідному місті. Я завжди казала, що це найкраще місто в Україні. Дуже його люблю. Все попереду ще.

– Чим будете займатися далі, вже після повернення додому?

– Буду служити в нас в Луцькому прикордонному загоні.

– До 24 лютого де Ви перебували і чим займалися?

Місце, де я служила, називається відділ прикордонної служби «Сартана». Це недалеко від Маріуполя, буквально якихось 12 кілометрів. Там знаходився наш підрозділ. Ми там несли службу. Посада моя звучить: інспектор прикордонної служби – фельдшер. Мається на увазі, що людина може заступати і в певні види нарядів, і надавати медичну допомогу військовослужбовцям, які перебувають в нашому підрозділі і служать. Безпосередньо цим я і займалася.

– До повномасштабного вторгнення Ви фактично у Держприкордонслужбі служили останніх три роки. А перед цим Ви працювали психологом.

– Так сталося у моєму житті, що я все вирішила кардинально поміняти. І знаєте, я дуже щаслива насправді від того. Жодного разу я не пошкодувала. Я тільки казала: шкода, що я так пізно прийшла в прикордонну службу. Насправді це моє, і мені це дуже подобається.

– Пригадайте, будь ласка, перші дні повномасштабного вторгнення і відділ прикордонної служби «Сартана».

– З 23 на 24 лютого почався такий масований обстріл. Цілу ніч нас крили градами, подавалася команда «Обстріл». Почався ранок, приїхали хлопці з «Азову». Нас вивезли всіх в місто Маріуполь і там уже подавалися відповідні накази. Ми розташувалися в певному місці. З нас формували групу евакуаційної бригади, такі поробили. Входило два медики, водій. І в наші функції входило забирати поранених хлопців з передової і довозити їх до шпиталю. Фактично це я робила з 25 уже десь лютого і включно по 23 березня.

Потім уже я працювала в шпиталі. Тому що виконувати свої обов’язки я вже не могла. Тобто, все місто було фактично знищене і вже велися жорстокі бої по місту.

– Що з побаченого в Маріуполі і, зокрема, на заводі Ілліча найбільше запам’яталося?

– Це така війна, яку ти собі навіть не можеш уявити. Багато страждань. Багато смертей. Це недоїдання, це холод, бруд. Треба було виконувати свою роботу в важких умовах. Постійно знаходилися під обстрілами. Дуже шкода тих хлопців, яким ти не можеш допомогти. Дуже шкода тих, хто має травмування серйозні і ти розумієш, яку важку ціну ми платимо.

Дуже важко було морально. Тому що працювали і виснажувалися. Робота була по 15-20 годин на добу.

– Коли і за яких обставин Ви потрапили в полон?

– Ми знаходилися уже в шпиталі. І так сталося, що він як такий, не міг уже функціонувати. Тому що проблеми були з їжею, проблеми були з водою, проблеми були з медикаментами. Зв’язалися з керівництвом держави. І нам сказали, що Ви маєте прийняти рішення: або Ви ідете на прорив або Ви здаєтеся в полон.

Іти на прорив, це теж, як потім ми зрозуміли, це була утопія. Тому що вийти було неможливо. Місто було оточене потрійним кільцем. Фактично звідти ніхто не виходив. Я, правда, теж спробувала піти на той прорив. Нічого в мене не вийшло. Лишилася жива, принаймні. А всі люди зі шпиталю і поранені в тому числі – вони мусили здаватися в полон. Іншого виходу просто не було. Це було в квітні місяці. Якраз було 12 квітня.

– Де і в яких умовах Вас утримували?

– Спочатку нас вивезли в Оленівку. Це був тиждень часу. Потім нас відправили на СІЗО в Таганрог. Там ми були місяць і тиждень. Після того три з половиною місяці в Бєлгородській області, Валуйки. І ще місяць в Курській області.

Умови були дуже погані насправді в Таганрозі. Просто жахливі. Жорстоке дуже ставлення було. Страшенно погано було з їжею. Їжа була неякісна і її було дуже мало. Ми там страшенно всі схудли. А вже коли нас перевели в колонію в Бєлгородську область і Курську, то там уже нас відмили, відгодували. Хоча вони нас дуже не люблять насправді.

Куди б ми не переїжджали, одні ті самі завчені фрази: «України немає», «Ви нікому не потрібні», «Поки Ви приїдете, там вже захід Польща собі забрала», «Ми ту вже референдуми проводимо». В Таганрозі до нас застосовували і фізичну силу. По відношенню до чоловіків взагалі дуже жорстоке було поводження.

Спочатку нас морально все пресували. Змушували вчити їхні вірші, значення герба, пісню «Дєнь Побєди». У Валуйках цього всього не було, нам просто включали годинами, грали кожен день одні ті самі пісні. І ми це все мусили слухати. Це було, напевно, десь з місяць часу. Поки самим працівникам не обридло слухати ці пісні. А коли ми вже приїхали в Курську область, то там теж нам щодня приносили до обіду вірш, після обіду – пісня. І це треба було сьогодні на сьогодні все вивчити. Бо наступного дня тобі приносять новий вірш і нову пісню.

– Що допомагало Вам триматися і бути сильною в полоні? І що було найважчим?

– Я досить є сильна сама по собі духом людина. Навіть не думала взагалі, щоб в мене якось «опускалися руки» чи я там втрачала якийсь оптимізм. Виснажливим є сам факт перебування. Тому що ти знаходишся в замкнутому просторі. Без будь-якої інформації.

Що мені допомагало? Просто я знала, що рано чи пізно я повернуся. Раз нас не розстріляли відразу. То я розуміла, що наші життя нам зберегли. Значить, ми потрапимо таки в Україну.

– Тобто, надія на звільнення була?

– Чекали з нетерпінням всі. Ми дуже-дуже цього всі хотіли. Правда, сталося не так швидко, ніж ми на це сподівалися. Тому що, коли нас привезли з Таганрога в ті самі Валуйки і нас почали відгодовувати, до нас було зовсім інше ставлення, ми розуміли, що значить нас готують до обміну. Ми думали: можливо, це там буде там два тижні-місяць часу. А потім закінчується місяць, закінчується другий, закінчується третій. – а нічого не міняється. І тоді вже у багатьох дівчат був просто розпач. Тому що вони не знали, скільки часу. Можливо, нам прийдеться роками насправді там сидіти. Навіть такі у нас були думки. І ми розуміли, що ми настільки там безправні, що кожному з нас можуть пришити будь-яку справу. Тому що в кожній підозрювали, що ми були якісь снайпери, або кастрували їхніх військовополонених, знущалися. Фактично, на цьому і базувалися всі ті допити, на які нас водили. Ми розуміли, в якій ми тоталітарній країні і що нас може тут чекати будь-що насправді.

Оці прийомки, руки за спину, «нижче», «швидше», «бігом». Тобто, ми навіть не ходили. Ми просто мусили постійно зігнуті бігати.

Коли ти знаходишся в місці ув’язнення, ти прислухаєшся до будь-яких звуків: про що між собою говорять ці вертухаї, взагалі що там відбувається. Тобто, ти хочеш почерпнути хоч будь-яку інформацію.

Коли двері камери відчинилися і нам назвали по прізвищу, бо не всіх дівчат з нашої камери обміняли, ми побігли на низ. Там висипали гору одягу. Просто в кучу весь одяг, який був: і взуття, і спідня білизна. Всі-всі речі просто зсипали і дали там нам кілька секунд, щоб кожному своє познаходити. Знайти – це було теж нереально. Тому ми хапали, хто що міг, більш-менш по розміру, одягалися. Зародилася у нас тоді надія, що, можливо, нас везуть на обмін. Це був, правда, ще довгий шлях. До останнього все-таки не вірилося, насправді.

Коли ми побачили вже по вказівниках, що ми все-таки рухаємося в сторону України, то ми зрозуміли. Але насправді до останнього дуже боялися, щоб не зірвалося. Тому що часто так буває, що обміни зриваються.

– Що найбільше запам’яталося після звільнення з полону?

– Бути вільно – це подих свободи. Вільна у всьому: в своїх вчинках, у своїх виборах. Шалена переоцінка цінностей, яка відбувається там, і коли ти потрапляєш в зовсім інший світ.

– За чим найбільше сумували у полоні і чого хочеться зараз?

– Хотілося такого всього дуже простого. Хотілося домашнього печива.

– Чого очікуєте в наступному році і що за цих обставин побажаєте українцям?

– Очікую нашої Перемоги! Українцям я хочу побажати терпіння і витримки. Це такий складний період для кожного з нас. Але ми творимо історію. Ми мусимо відстояти свою незалежність.

Я пам’ятаю, коли я приїхала тільки в «Сартану» служити, мені було досить дивно, що люди в першу чергу один одному бажають миру. Ми знали, що десь війна в нас в державі, але вона була десь далеко, тому що вона не стосувалася кожного з нас. Тепер точно так само для мене це – найактуальніше. Я хочу нам всім миру, а далі всі наші мрії, наші бажання, наші прагнення здійсняться.