21-літній волинянин залишив у Польщі роботу, аби віддати життя за Україну

21-літній волинянин залишив у Польщі роботу, аби віддати життя за Україну

Як тільки торік почалося повномасштабне вторгнення Росії, Іван Висоцький із села Цегів, що на Горохівщині, повернувся з-за Бугу додому. 28 лютого він вже був у військкоматі, звідки потрапив на Новояворівський полігон у Львівській області. А далі була участь у боях на передовій. 

Про це пише Волинь-нова.

«Ваня весь час воював на «нулю», – розповідає мама бійця Наталія Степанівна, – але ніколи не сказав мені, як важко там».

«Якщо бачиш, що твоя дитина до чогось прагне, старається, то як не допомогти їй у цьому?» 

Наталія Степанівна показує дві світлини. На одній – малюнок воїна в обладунках, зроблений олівцем, на другій – уже сам Іван Висоцький у військовій екіпіровці. Абстрактного бійця, за словами матері, хлопчик малював, коли йому було десять років. Ніби передбачив, яким сам буде колись на війні...

«Хоч мрії про армію, – розповідає жінка, – у сина не було. Ваня добре вчився у Мар’янівській загальноосвітній школі, брав участь у дитячому зразковому гурті-студії «Кобзарик» – грав на бандурі, співав, малював. Мав титули «Містер класу», «Містер школи». А коли закінчив дев’ятий клас, то вирішив навчатися в Польщі, в місті Новогард, де вже понад десять літ жив його старший брат із дружиною. Вступив там до технікуму. За п’ять років одержав відповідні сертифікати на три фахи – електромеханіка з ремонту автомобілів, їх обслуговування та діагностики. Вже декілька місяців за кордоном працював».

Але в Польщі, за словами жінки, син не хотів залишатися. Він мав задум вернутися додому й відкрити майстерню з ремонту машин. Для цього планував купити комп’ютер, аби діагностику робити, підйомник. Батьки Івана, заробляючи кошти за Бугом, побудували у рідному Цегові новий дім і великий гараж, де передбачили й приміщення майстерні, про яку мріяв Іван. Судячи з почутого в подальшому, всі роки, коли син навчався в Польщі, життя матері було підпорядковане йому:

«Поки Ваня був неповнолітній, бо ж поїхав за кордон після дев’ятого класу, то не міг жити там сам. Потрібно було оформляти для нього опікуна або перебиратися самій у Новогард. Я вибрала другий варіант. Старалася, щоб на чужині він мав надійний тил, почувався добре. Для цього винаймала квартиру. Працювала позаурочно й у вихідні, щоб і на прожиття вистачало, й можна було якусь суму відкласти, бо ж будувалися в Цегові. Якщо бачиш, що твоя дитина до чогось прагне, старається, то як не допомогти їй у цьому?»

21-літній волинянин залишив у Польщі роботу, аби віддати життя за Україну

 «27 лютого син повернувся додому, а 28-го вже був у військкоматі»

Коли торік почалася повномасштабна війна, батьки Івана Висоцького відразу повернулися в Цегів. Не затримався у Польщі й Іван.

«27 лютого син приїхав додому, а 28-го він вже був у військкоматі, бо вважав, що його місце серед захисників України, – розповідає жінка. – Спочатку потрапив на Новояворівський полігон, що на Львівщині. Навчання тривали з тиждень (до речі, батько хлопця Володимир Висоцький у цей час вже перебув на передовій. – Авт.). Він швидко склав усі нормативи. Оскільки в дитинстві любив у «танчики» грати – таке хобі в нього було, то теоретично техніку військову знав. А успішно відстрілятися допомогло те, що сам – мисливець».

Перше місце на передовій – Костянтинівка Краматорського району на Донеччині. Був у складі роти охорони, але пішов, за словами матері, у штурмовики й поїхав у Сєвєродонецьк. Із березня по вересень воював Іван Висоцький, і весь цей час – практично на «нулю»...

Непросто матері розповідати про сина, який уже на Небесах. Тож, коли їй несила стримувати сльози, наша розмова переривається. І в той же час, як здається, жінці хочеться виговоритися – вернутися в життя, коли син був живий. Наталія Степанівна пригадує:

«На моє запитання: «Синочку, як у тебе справи?» – Ваня завжди відповідав: «Все у мене добре». Не хотів, аби я хвилювалася. Багато писати чи говорити він не мав можливості – навіть із тих міркувань, щоб номер мобілки ворог не засік. Але ми у вайбері постійно спілкувалися з моїм найкращим, найдорожчим у світі хлопчиком. І ночі в мене були безсонні, і ранки тривожні в очікуванні бодай короткої вісточки. Найбільше тривожилася, коли Ваня не виходив на зв’язок. Або коли моє повідомлення, як бачила, було доставлене, та не прочитане».

Жінка розповідає, як посилала синові і форму, й амуніцію, і продукти: 

«Посилки передавала через волонтерку Валентину Маціюк. Поки в напрямку Бахмута ще працювала пошта, то вона виручала. Коли ми з чоловіком вернулися з Польщі, то мали трохи коштів – хотіли ж дім добудувати, обставити його. Але змінилися плани: кинула матрац на підлогу – так і жила. А гроші витрачала на війну – купувала для сина каски, бронежилети, обмундирування. Вані важко було підібрати форму, бо він зріст мав  196 сантиметрів. Як і взуття – дадуть берці 45-го розміру, а йому потрібний 46-й, якого нема. Одного разу цигарок на п’ятнадцять тисяч гривень передавала: син не курив – для побратимів замовив, бо був товариським, щедрим».

Жінка час від часу показує в мобілці фотознімки та відео, на яких – її воїн. Із втіхою за свого Ваню розповідає, як він вчив російськомовних побратимів рідної мови («Та ще й як – українськими піснями!»). А на одній зі світлин – снаряди, підписані іменем її дитини, – так друзі мстили за нього ворогові, коли його життя обірвалося.

21-літній волинянин залишив у Польщі роботу, аби віддати життя за Україну
Такого воїна намалював олівцем Іван у десятирічному віці – ніби передбачив себе в майбутньому.

«Побачила машину у дворі, військових, які вийшли з неї, – й земля попливла під ногами»

Про те, які важкі бої йдуть там, де він воював, Іван розповів старшому братові, зателефонувавши йому якогось вересневого дня. І категорично наказав не розповідати про це мамі. 

«А мені він написав, – пригадує Наталія Степанівна, – що на пару днів йде в тил. Нібито на тренування. Але, додавав, забрали старлінк, то не буде інтернету – не зможе ні подзвонити, ні повідомлення прислати. І взагалі, що, мовляв, писати – от після Перемоги приїду додому – тоді й поговоримо... »

Найтяжче жінці згадувати день, коли дізналася, що її син загинув:

«Побачила у дворі ту страшну машину, військових, які вийшли з неї, і медика,  – й земля попливла під ногами. Коли вони вже були в хаті, то ми, по суті, не розмовляли. Я жестами просила, щоб нічого мені не казали. І так все зрозуміло було...»

Про те, що син загинув 12 вересня під селищем Опитне на Донеччині, Наталії Висоцькій стало відомо 15-го. Наступного дня його привезли додому – на вічний спочинок у рідному селі. 

«Може, колись побратими більше розкажуть про останні миті життя Вані, – каже жінка. – Сьогодні знаю тільки, що з дронів їх розстрілювали. Першим в Івана було поранення в ногу. До нього підбігли інші бійці, аби надати допомогу. І от тоді був другий прильот та смертельне ураження в голову.

Пів року минуло, як загинув Ваня, а мені й досі не віриться, що сина нема. Важко усвідомлювати, що не напише він, не подзвонить, не прийде...»

І знову – звернення до знімків, відео, які тепер для матері – як той рятівний круг, за який можна вхопитися й повернутися туди, де син живий. «З Днем прапора тебе, мам!» – підписана світлина, на котрій Іван із побратимами в короткі миті перепочинку в якомусь укритті за святковим, за мірками фронту, столом. А ось на відео йде шляхом бойовий підрозділ, і в першому ряду – її син. Кремезний, усміхнений, він промовляє: «Слава Україні!» – й у відповідь лине: «Героям слава!».

Наталія Степанівна перекладає  з польської мови співчуття, яке надійшло Висоцьким у село Цегів від міського голови Новогарда Міхала Вятра, де п’ять років жив і вчився їхній син: «Сьогодні отримав цю страшну новину. Справжній Герой Іван Висоцький на Донеччині віддав життя за свою Україну…». Під цим співчуттям підписалися вчителі технікуму, де здобував освіту хлопець, додавши такі слова, адресовані мужньому бійцеві: «Тебе ми ніколи не забудемо, бо великою честю є знати тебе особисто стільки часу...».

21-літній волинянин залишив у Польщі роботу, аби віддати життя за Україну
Навколішки проводжали односельчани в останню путь свого Героя.

Читайте також:

 

 

Можливо зацікавить