Мав приїхати у відпустку, а повернувся «на щиті»: серце захисника з Волині не витримало випробувань війни

Історія захисника розповідає газета Полісся.

Анатолій Деркач зростав у Краснилівці. Дружня багатодітна родина, розкіш поліської природи. Змужнівши, отримав навики тракториста і маляра-штукатура у Камені-Каширському, а пройшовши строкову службу у протиповітряних військах на території Німеччини, закінчив Харківський індустріально-педагогічний технікум. Здобув спеціалізацію техніка-механіка. У цьому ж часі й поєднав свою долю з коханою Світланою. Три роки пропрацював майстром в училищі у Новосвітлівці, що на Луганщині. Анатолію було некомфортно далеко від рідного Полісся. Шахти, відсутність лісів і водойм, здається, навіть повітря було зовсім іншим. Виснажливим. Тож не дивно, що згодом молоде подружжя повернулося на рідну Волинь. У Видерту. Доля дарувала 33 роки у шлюбі, троє доньок і сина, троє онуків.

Життя проходило в турботах. Анатолій плекав чимале господарство, виїжджав закордон на заробітки, працював і на місцевих підприємствах. Його вмілим рукам піддавалися і догляд за садами, і будівництво, і будь-яка інша робота.

– Толя любив експериментувати зі щепами, звідусіль привозив додому саджанці й гілочки. Яблуні, груші, сливи, черешні, – усе, що може рости в селі в цих умовах, є у нашому саду. Дітям і онукам тепер на згадку, – ділиться дорогоцінними моментами дружина оборонця Світлана. – Він завжди підтримував мене і дітей, забороняв хвилюватися про себе. Ніколи не мав страху перед новим і відповідальністю. Швидко знаходив мову з людьми. Любив спілкування, мав чудове почуття гумору. Живчик. Вмів і готувати. Такої смачної рибної юшки ніхто не міг зварити. Він мав свій рецепт, який лишиться тепер сімейною традицією, обов’язково передамо його онукам. Хлопців на східних рубежах чекали із завдання і голубці, і вареники, і будь-що. А з дітьми назавжди в пам’яті смак татової тушкованої картоплі…

Справді, у Анатолія Деркача було багато талантів, однак так чи інакше усі найперше згадують про нього як про вправного механіка і водія: шлях чоловіка завжди був пов’язаний із технікою. Розумівся на цьому, особливо – у вантажних машинах. Це була його стихія. Ретельний. Якщо брався за якусь роботу – не мав спокою, доки не доводив до кінця. Міцним здоров’ям не міг похвалитися, не мав сил і багато ходити, але завжди повторював: «Їздити можу. За кермом я здоровий». Так і у війську.

– У травні виповнилося б два роки, як Анатолій у мене служив. Був водієм, працював у ремонтній бригаді, останнім часом – кухарем-водієм. Взяв його до себе в батальйон, адже знав, що він дійсно відповідальна людина (ми були знайомі до війська). Чоловік відкритої і доброї душі. Усі були задоволені спілкуванням з ним. Попри проблеми зі здоров’ям, він віддано ніс службу. Вчасно і добросовісно виконував будь-яке поставлене йому завдання, – розповідає командир роти матеріального забезпечення 100 ОМБр Анатолій Чикида. – Йому доручили дуже цінну для війська спецмашину і він її беріг, як зіницю ока. Проїздив нею більше року в умовах фронту, а вона – в ідеальному стані!

Анатолію часто випадало ремонтувати техніку з поля бою, допомагав іншим порадою та й сам не соромився вчитися у молодших. Останнім часом чоловік возив побратимам воду та їжу, часто їздив гасити пожежі на полігонах. Жартував, що може вільно складати іспит на пожежника. Отримував схвальні відгуки від командування. У нього справді все вдавалося, він усім був за панібрата, хоч і старший по віку серед товариства. З любов’ю й повагою його так і називали «Дід» або «Старий». А він, у свою чергу, по-батьківськи опікав кожного. Працював і вдень, і під покровом ночі. Зізнавався, що уже не має таких сил, але вірність обов’язку й побратимам, відсутність заміни наполегливо рухала вперед. Не щадив себе ніколи.

– Не зможу забути ті втомлені, виснажені, але радісні, очі, коли ми зустрічалися з дядьком Толею, бо це був наче ковток свіжого повітря з домівки. Коли ми приїжджали до нього на Донеччину, він радо нас зустрічав і обіймав, намагався ніби покрутити, але здоров’я не дозволяло. Попри це завжди брав і робив усю необхідну там роботу, навіть якщо це було занадто складно, – пригадує племінниця воїна, волонтерка Юлія Михалюк. – Коли ми запитували, що потрібно, завжди казав, що має все необхідне, аби передали допомогу іншим. Це таке покоління людей, які роблять свій максимум попри все, незважаючи на своє здоров’я, на вік, бо переконані, що прожили трохи це життя і щось після себе залишили. Таким є мій тато, таким був і його брат. Завжди щирий, небайдужий та добрий.

…Того дня Анатолій Деркач, як завжди, працював. Виконав увесь план, здав машину і повернувся зібрати речі додому – вирушав у довгоочікувану відпустку. Рибалити з онуками. Риболовля була його давньою слабкістю. Дружина навіть відправляла йому на схід вудки, адже Анатолій сподівався у вільну годину відпочити на ставку поблизу Слов’янська. От тільки знаряддя швидко повернулося додому: на Краматорському напрямку захисникові було не до перепочинку. Тож уже вдома планував підкорювати місцеві водойми. Та серце не витримало… Радісні обійми змінили прощальні, вмиті гіркими сльозами втрати…

Двічі схід України змінив долю Анатолія Деркача: вперше подарував йому сім’ю і першу радість батьківства, вдруге – вирвав його від родини. Але щира посмішка й сміх захисника й далі линутиме поліськими просторами. Ховатиметься у цвіті весняних садів і їх соковитих дарах, у мерехтінні місцевих вод і гомоні лісів, які Анатолій так любив. Татові рецепти, його досвід і мудра порада завжди будуть поруч з огорнутими його серцем людьми…

Іванна ВЕЛИЧКО, село Видерта.

Читайте також: 

• «Зубр», який завжди виходив з оточення: спогади про загиблого Героя Миколу Зубача з Волині
• Директор школи у мирному житті, «Генерал» серед побратимів на війні: серце захисника зупинилося на рідній Волині
• За тиждень до загибелі дізнався про вагітність дружини, а після смерті приніс подарунки для донечки: історія Героя з Волині Руслана Рябого