«Зубр», який завжди виходив з оточення: спогади про загиблого Героя Миколу Зубача з Волині

Про життя воїна та його бойовий шлях розповіла газета «Полісся». 

Микола Андрійович змалку любив техніку, риболовлю на сільському озері та прогулянки до лісу за грибами. Ріс разом із братом та ще п’ятьма сестрами. У 1987 році вступив до професійного училища, що в Камені-Каширському, й здобув професію машиніста бульдозера та скрепера. Відслужив строкову службу на території різних держав – Німеччини, росії, України. У 1994 році одружився. Через рік Бог благословив подружжя донечкою. Згодом потішив і сином.

Понад три десятиліття Микола працював із родиною на рідній землі, тримав чимале господарство, їздив на сезонні роботи по Україні та за кордон, умів зібрати й розібрати будь-який транспортний засіб. Свіжим ковтком натхнення для чоловіка стали онуки. Уже в 42 роки його називали дідусем.

У грудні 2022-го добровольцем доєднався до Збройних сил. Став бійцем 67-ої окремої механізованої бригади. Пройшов шлях від піхотинця до артилериста: був кулеметником, стрільцем-оператором, стрільцем-зенітником, гранатометником, старшим навідником, мінометником, водієм. Старший солдат, командир відділення – ворокомлівець на псевдо «Зубр». Міцної статури, теплої вдачі. Він був учасником битв за Суми, Лиман, Покровськ, боїв на Курщині та Дніпропетровщині…

54-річний боєць став прикладом мужності та відповідальності для молодших побратимів. Мав низку нагород. Був відзначений, зокрема, нагрудним знаком від командира 12-го артилерійського корпусу.

У 2023 році отримав численні контузії, проходив лікування. Прагнув якнайшвидше відновитися й повернутися у стрій, хоча смерть уже не раз дихала Миколі в спину. Ще до війни він потрапив у ДТП за участю трактора. А якось втомлений, повертаючись із фронту, злетів автомобілем з дороги. Щоразу, ніби поцілований ангелом, уникав трагічних для себе наслідків…

«Розповідав, що на росії було справжнє пекло. Тижнями не могли вийти з оточення ворога. Голодні й холодні, змучені й без підтримки. Невідомість, втрачені й поранені побратими – пережите і побачене колотило серце без упину. Єдине, про що просив Бога: не загинути на чужій землі серед поганців», — каже дружина Галина.

Нещодавно Микола Зубач прийшов у відпустку додому. Придбав трактор, підготував поля до посіву, допоміг дружині по господарству. Онукові вручив чергову партію шевронів: 12-річний хлопчик давно колекціонував бойові нашивки від дідуся. А 4 квітня вирушив знову на службу, потрібно було замінити хлопців.

…Вранці 12 квітня їхня група поверталася після виконання поставленого завдання. Хлопці вже розвезли бойові комплекти та провізію. Їм лишалися лічені кілометри до місця відпочинку. Вони мріяли, як їстимуть паски з дому та обмінюватимуться вітаннями з рідними й друзями по телефону. Та поблизу населеного пункту Тихе Синельниківського району їх засік ворожий дрон, вдарив просто в авто. «Зубр» пішов у засвіти, сидячи за кермом. Це був перший його виїзд на цій машині. Так, він любив техніку змалку. А смерть все життя ловила його на водійському сидінні. І таки упіймала прицілом ворога…

«Христос Воскрес!» — написала дружина Миколі у час, коли у церквах району відбувались великодні богослужіння. Але відповіді не отримала. У мить, коли вона освячувала паску, коли довкола храму у селі Ворокомле палахкотіли сотні свічок, а вгорі дзвони сповіщали радісну звістку, — на іншому кінці України разом із її молитвами відлітала до Бога душа коханого чоловіка. 12 квітня о 06:40 на Дніпрорпетровщині його життєвий вогник згас назавжди. Честь і шана!

Іванна ГАЙДУЧИК, село Ворокомле

Читайте також:

• За тиждень до загибелі дізнався про вагітність дружини, а після смерті приніс подарунки для донечки: історія Героя з Волині Руслана Рябого
• Перед відправкою на фронт сказав: «Можливо, ми більше ніколи не побачимось»: Герою з Волині навіки 24 роки
• «Виніс пораненого з позиції й врятував йому життя»: спогади про загиблого Героя Артема Степчука з Луцька