Перед відправкою на фронт сказав: «Можливо, ми більше ніколи не побачимось»: Герою з Волині навіки 24 роки

Загибель Василя Величка стала непоправною втратою не лише для рідних, а й для всієї громади. Чи не всі жителі Тоболів, чимало мешканців прилеглих сіл прийшли попрощатися із Героєм. Для когось він був надійним товаришем, для когось – партнером по бізнесу, а для більшості – життєрадісним молодим чоловіком, від якого йшла виключно позитивна енергія і який з легкістю долав труднощі. Історію Героя розповідає газета Нова доба.

А ще він був спортсменом, мав відношення до музики, а головне – був патріотом. Саме через це з перших днів нападу росії на Україну записався до місцевої самооборони та всіляко сприяв у тому, аби у місцевих захисників було все необхідне.

– Василя у Тоболах всі знали і поважали, – розповідає староста села Наталія Балик. – Він завжди був активним в житті громади: грав за сільську футбольну команду, “крутив” дискотеки. Займаючись підприємницькою діяльністю, пов’язаною із заготівлею деревини, охоче допомагав селу. Радо спілкувався як із молоддю, так і з старшими людьми. Василь не встиг створити власну сім’ю, тому всю свою любов та увагу приділяв батькам – Тетяні Панасівні та Олександру Євгеновичу, старшим брату Івану та сестрі Олі з племінниками, молодшому брату Юрію. На жаль, війна забирає найкращих. Втрата Василя – це втрата для всіх.

– Василь Величко був призваний до ЗСУ 5 березня і перебував в одному з батальйонів 14 бригади, виконуючи завдання на Миколаївщині, – повідомив начальник Першого відділу Камінь-Каширського РТЦК та СП Олександр Плужнік. – Як такий, що раніше не служив, повинен був іти в навчальний центр. Але він, маючи водійське посвідчення, добровільно зголосився поїхати в зону бойових дій водієм-санітаром. Його автомобіль був обстріляний артилерією під час вивозу поранених по визначених коридорах. Василь загинув 23 березня разом з іншими бійцями. Дійсно, на жаль, ця війна забирає найкращих, а він був справжнім воїном і патріотом. Ми завжди повинні пам’ятати цього Героя, який не словом, а ділом довів, що він чоловік і захисник нашої держави. Вічна йому пам’ять!

Про те, що Василь сам захотів піти боронити Україну, розповіла його подруга Валерія Чипинюк, яка вважала хлопця своїм названим братом:

«Василь був людиною з Великої літери. Та й добрішої людини в своєму оточенні я не знала. Вася спішив жити. Він завжди хотів встигнути все. Брався за різні справи і пробував себе скрізь, де було можна. Вміло налагоджував зв’язки із людьми в різних регіонах. Ми, його друзі, дивувалися, як у нього все виходить. Завжди був на позитиві. Коли пішов до війська, ми говорили: «Будь обережний!», а він відповідав: «Та все буде добре, ви що – мене не знаєте?». Ми, всі його друзі, тепер осиротіли. Бо з нас вирвали якусь його частинку».

Як розповіла Валерія, хлопець наче відчував, що не повернеться… «У переддень своєї відправки він прийшов до мене додому і з порогу сказав:

«Можливо, ми більше ніколи не побачимось…». Я насварила, щоб ніколи цього навіть не думав, – каже дівчина. – Але його поведінка була не такою як завжди, відчувалось: його щось турбує… Телефонував Вася до мене та іншим друзям і у переддень своєї загибелі. Це було пізно ввечері. Сказав, що там стріляють… Що там страшно… Що немає зв’язку і що він ледь знайшов місце, щоб до нас подзвонити. Ми попросили, щоб він беріг себе, а він відповів: «Все залежить від Бога». Він був справжнім лідером і досвідченим не по роках. Певно, спішив жити, бо Богові треба хороші люди на небі».

Коли в кінці березня зв’язок із Василем обірвався, рідні та друзі хлопця жили як в тумані. Вони намагалися будь-як знайти хоч якусь інформацію про нього та відстежували всі новини. Однак 1 квітня його старшому брату Івану показали фото, на яких він впізнав загиблого брата. Потім Іван з іншими рідними їздив на упізнання в Луцьк, куди мали доставити тіло, але то виявився не Василь. І у всіх знову з’явилась надія на те, що можливо Вася живий: поранений, чи в полоні. І всі почали триматися за цю тоненьку волосинку надії. Та, на жаль, вона обірвалась…

6 квітня сотні місцевих і немісцевих жителів краю прийшли до будинку, в якому виріс Василь Величко, аби віддати останню шану загиблому Герою. 

– Ми всі дуже важко переживаємо цю втрату… Важко батькам, особливо мамі, – каже Іван Величко. – Василь був хорошим братом, похрестив обох моїх дітей і дуже любив їх. Коли я їздив по заробітках, завжди допомагав моїй дружині. Він ніколи нікому нічого не шкодував. Був “міцним горішком”, ніколи не переймався труднощами…

«Не так ти мав повертатися додому… Ми дякуємо тобі ще раз, наш вічний Герою. Наш Ангел… Перемога обов’язково буде за нами!!! Герої не вмирають! Слава Україні – Героям Слава! Спочивай спокійно, земля тобі пухом…» – такими словами завершила своє звернення до Василя, опубліковане у Фейсбуці, ще його одна подруга Ангеліна Пронцевич.

Читайте також: 

• Один поліг у бою, другого закатували в полоні: історія братів-Героїв з Волині Василя та Івана Теребейчиків
• Вважався зниклим безвісти, через довгий час повернувся додому «на щиті»: воїну з Волині просять присвоїти звання Героя України
• «Він був для нас усім. Він був справжнім чоловіком»: спогади про 34-річного Героя Романа Любиха з Луцька