«Постійно дивився смерті у вічі»: Герой з Волині загинув під час мінометного обстрілу на Донеччині

Про нього розповідає газета «Ратнівщина».

Анатолій був найстарший серед шести дітей Валентини Кирилівни. Він народився 11 березня 1971 року у шлюбі з Федором Захарчуком. Решта п’ять були дітьми Івана Дячука. І хоч частину дитячих років Анатолій провів у бабусі в Турі, але зі своїми рідними був дуже близьким. Його позитиву вистачало на маму, сестер, брата і їхні сім’ї. він в усьому був особливий.

Можливо, тому й не одружився, але багато людей захоплювалося його розумом і відчуттям всього прекрасного, що його оточувало.

Про те, яким Анатолій Захарчук був сином, братом, дядьком, журналісти поспілкувалися з матір’ю загиблого Валентиною Кирилівною, сестрами Ольгою Соколюк та Тетяною Наумук.

Після закінчення школи пішов навчатися в училище у Стару Вижівку. Проте навчання не закінчив. Мама пригадує, що синові було важко в тому оточенні. Він не палив. А хлопці ставилися до нього зверхньо. Надимлять у кімнаті і його там закриють, щоб димом труївся. Йому важко було дати відсіч, бо був дуже добрим. Нерозривно пов’язаний із природою, він не міг жити за законами жорстокого світу.

Згодом була служба в армії. Там пропонували залишитися і продовжити кар’єру військового. Та Анатолія манила рідна земля.

Ольга розповіла, що брат захоплювався написанням віршів. Складав пісні, гарно співав. Все, що він робив, робив повільно, але дуже якісно і акуратно. Стежив за своєю зовнішністю, всі його речі завжди мали свої місця. У нього була особлива коробка, у якій зберігав дорогоцінні речі. Не гроші і не золото, а фото, рукописи, вирізки з газет із цікавою інформацією, якісь елементарні речі ще зі свого дитинства, але все це було для нього дуже важливе. З розповідей рідних Анатолій Захарчук був надзвичайно розумним. Знав усі зірки на небі, моря й океани, що в якому морі водиться. Мав дуже хорошу пам’ять.

«Я була мала, мені показував сузір’я і зірки, - пригадує Ольга. - А зараз, коли підросли вже мої сини, він їх навчив. Для них Толик завжди був авторитетом, вони захоплювалися тим, що він усе знав. Стосунки між нами були дуже близькими. Діти завжди до нього тягнулися, бо він вмів гарно все розказати».

По-особливому Анатолій Федорович відчував природу. Він не просто її любив, він відчував усе живе. Без озера Святого жити не міг. Мав особливий ритуал – обходити озеро навкруги.

«Він був безстрашний, - захоплюється Ольга. – Ми з ним були чимось схожі, то він мене постійно підбивав на свої ініціативи. Каже: «Пішли кругом Святого»! Я боялася, але йшла, бо не хотіла йому показувати, що мені страшно. Він іде по воді, а я дорогою. Між нами ще смуга лісу, мені страшно, але йому нічого не кажу. Боюся, але йду».

Ловив рибу, раки. Пірнав і міг дуже довго бути під водою. Напевно, йому це вдавалося через те, що мав великий об’єм легень. Саме ця особливість була на користь людям.

Виявляється, до Анатолія Захарчука зверталися, якщо треба було знайти утопленика. Всі знали, що він без спеціальних костюмів може це зробити. Щоб не наймати водолазів, просили його, і він не відмовляв, бо в людей біда.

«Я в нього питала: «Тобі не страшно»? – ділиться сестра Тетяна. – Казав, що ні. Спочатку пірнав, плив під водою, щоб побачити тіло. Далі випливав на поверхню, брав вірьовку і пірнав повторно. Зачіпляв її за загиблого і випливав з другим кінцем наверх. Тоді тією вірьовкою людину витягували в човен».

Любив щеплювати дерева. Приходила весна, і він ішов по людях робити щепи – комусь грушу, комусь яблуню. Біля рідного дому цілий сад посадив. У тому саду приручив лисицю.

Щовечора о дев’ятій вона до нього приходила. Годував тушонкою. Але, як кажуть, вовка скільки не корми, все одно в ліс дивиться. Коли та лисиця почала хазяйнувати по курниках, сусіди її забили. Гадюку приручив. Брав її в руки, вона по ньому повзала. Він їй зробив своєрідний тераріум – банку з кришкою з отвором, щоб повітря заходило. Вужів постійно в руки брав.

Особливо манив його ліс. Коли починали рости гриби, цілими днями там пропадав. Ніколи грибів із лісу нечищеними не приносив. Завжди їх почистить в лісі, а тоді додому йде. Постійно казав рідним, що йому треба йти у ліс жити, бо там тиша і спокій, бо там його душа на своєму місці.

«До всього такий точний був, - каже мати. - Рубає дрова – значить соснові до соснових, осикові до осикових, березові до березових, тонші окремо, товщі окремо. Все на купочки, - а Тетяна додає: «Так, як він викошував кожну травинку, так не косив ніхто. Ми повиходили заміж, у кожної були свої клопоти. Він допомагав нам на будівництві. До карантину через ковід їздив на заробітки за кордон. І там, на будівництві, йому теж пропонували залишитися працювати на постійно. Ще коли мама працювала у Бресті санітаркою в лікарні, була можливість гарного працевлаштування. Житло обіцяли дати».

А далі комічну історію пригадує мама. Приїхала додому, розказала синові, що його в Бресті чекають, що житло дадуть, зарплату хорошу матиме. Він ніби й погодився, що поїде разом з матір’ю, коли вона їхатиме на наступну зміну на роботу. Настав той день, коли треба їхати, а Толика, як вітром здуло, - на озеро пішов.

В Анатолія Захарчука була дуже добра душа. Племінники до нього горнулися, а їх у Заболотті аж сім, люди зверталися не раз. Дрова рубав сусідам, сіно заготовляв, щось комусь по господарству робив. Ніколи нікому не відмовив, але й ніколи нічого не взяв у інших людей. Коли йому гроші треба були, просив маму позичити. Вона давала ті гроші і казала, що не треба віддавати. Але він обов’язково повертав, як тільки вдавалося заробити. Боявся, щоб не бути комусь винним. - Все кидав і ставав на допомогу, - розповідає мати. - Але я його завжди вчила: якщо пообіцяв людині, то хай там що – зроби! І він таким був.Своєї сім’ї не створив. Рідні кажуть, що надто хвилювався за те, яка це відповідальність – мати сім’ю і її утримувати. Одружитися і нічого не дати найближчим людям – це було не про нього.

Анатолія Захарчука мобілізували 16 листопада 2023 року. Того дня приїхали із військкомату і забрали його. Він не ховався, не втікав. Взагалі був спокійний, бо молодших в першу чергу брали, але коли знадобилося, то пішов. Уже через кілька днів був під Лиманом. Але через побите ребро і проблеми з нирками звідти майже зразу відправили у Слов’янськ у лікарню. Після цього два тижні був на полігоні в Рівному, після чого поїхав у зону бойових дій. Перед відправкою на ніч відпустили додому.

«Це був Щедрик, - пригадує Тетяна. - Ми ждали щедрівників. Хтось зайшов. Я кричу: «Щедруйте!» Ніхто не відповів. Я вийшла в коридор, а там Толик роззувається. За військовим призначенням був кулеметником. Стріляв дуже прицільно. Його в приклад ставили побратимам. Навіть хотіли поставити інструктором, щоб інших вчив, але він відмовився. Не хотів такої відповідальності. Хоча прослужив лише вісім місяців, але зарекомендував себе як відповідальний боєць. За бездоганну службу та виконання бойових завдань у березні 2024 року отримав почесну відзнаку командира військової частини. Радів, коли йому дали відпустку. Обійшов тоді усі дорогі серцю місця. Коли їхній підрозділ відправили на ротацію на Львівщину, на одну добу, але все ж приїхав додому – потішитися спілкуванням із рідними. І хоч постійно дивився смерті у вічі, бо працював на «нулю», але любов до природи нікуди не поділася. Скрізь, куди переїжджали, шукав водойми, у вільний від бойових завдань час ловив рибу».

Анатолій Захарчук служив в одному підрозділі з загиблим Юрієм Сарапіним з Ратного. Сумував, коли дізнався, що загинув земляк. Про це сестрі у телефонній розмові розповів. Сам померти не боявся. Реально розумів, що його життя постійно в небезпеці. Важко переживав втрату земляків, побратимів. Але як би важко не було, старався розряджати обстановку, був завжди на позитиві, хлопців підбадьорював. Переводив усе в жарти.

Востаннє Анатолій Федорович контактував із рідними 31 липня. Кілька разів дзвонив до сестри Тетяни. Увечері набрав ще раз, сказав, що збирається на позицію, телефона з собою не бере, щоб вона до нього не дзвонила.

«Ми рахували тих чотири доби, коли він має дати про себе знати, - У день, коли Толик мав подзвонити, приїхали із військкомату зі сповіщенням. Вони їхали до мами повз мою хату. Я стояла на дорозі. Але через кілька хвилин повернулися назад до мене. Попросили сісти в машину. Сказали, що брата вже немає. Далі я не пам’ятаю, що ще вони говорили. Трохи прийшовши до тями, ми разом поїхали до мами».

Вісім місяців Анатолій Захарчук пробув на передовій. І весь цей час без єдиної подряпини. А на другому бойовому виїзді 4 серпня він загинув під час мінометного обстрілу на Донеччині. Травми, отримані від осколків, були несумісні з життям.

Дні біжать, а рідним біль утрати по-свіжому пече. Мати згадує, яким добрим сином був Анатолій. Тетяна постійно переглядає фото, які «заскрінила» під час розмов по відео-зв’язку, бо брат не любив фотографуватися і в неї щоразу питав жартома, чи багато знімків уже наробила. Душу Ольги гріє думка про те, що вона на нього схожа, що думає, римує, жартує так, як це робив він. А племінники побиваються, що ще не всі таємниці заболоттівської і турської природи дізналися від нього, що не посадить їх на велосипед і не повезе більше туди, де можна бути наодинці зі своїми думками, де можна на повні груди вдихати свіже повітря і очищати душу співом пташок плескотом води. 

Читайте також:

• Загинув у бою на Луганщині: захиснику з Волині просять присвоїти державну нагороду
• За 4 дні до загибелі виповнилося 38 років: історія Героя з Волині