Майданівець і воїн, один із оборонців ДАПу: спогади про Героя з Волині Андрія Серганчука

Спогадами про Героя поділилися у Адвокатській дорадчій групі. 

Андрій приймав участь в усіх найважливіших подіях Революції Гідності. Протистояв беркутівцям під час сутичок на Грушевського, обороняв барикади в ніч з 18 на 19 лютого. Не входив до жодної з сотень Самооборони і, як сам розповідав згодом, жив у Будинку профспілок разом із хлопцями з «Правого Сектору», бо вони виглядали на Майдані «найдвіжовішими».

Події ночі штурму Майдану Андрій пригадував таким чином:

«Далі вони пішли на штурм… Коли вночі з Інститутської на нас попер водомет, стало реально дуже страшно. В ніч штурму майдану мене ледве не взяли в полон беркути. Я вибіг до стели, вони хотіли оточити і схопити, зайшли з боку. Ледве вдалось втекти тоді. Поступила інформація, що біля Михайлівського озброєні банди тітушок, ми з хлопцями побігли туди. Бачили їх молотками в руках, зі стволами, потім хтось з того боку надійшов і сказав, що їх дуже багато і порадив відступити на майдан. Ми повернулись. В профспілках згоріли усі мої речі, добре, що я здогадався раніше паспорт покласти у внутрішню кишеню.

Правий Сектор 18 ввечері організовано з Майдану пішов, їх не було у ніч штурму, не було 20 лютого як організованої сили. Були окремі люди, які вважали себе правосєками, але відмовились тоді виконати наказ і залишити майдан. Крім мене тоді лишилось лише кілька пацанів, з яким я жив у профспілках. Ті, що йшли, ще хотіли забрати у мене бронік, але я такий що попробуй забери. А від того, що вони, будучи такими мегарадикалами пішли тієї ночі мені досі гидко… І Ярошу я не вірю.

Ми трималися на першій лінії до самого ранку, просто падаючи з ніг від утоми. Я водомета на Майдані боявся... Такий він мені був моторошний, що страх... Біля мене розірвалась граната, було два осколки в нозі, але я навіть до лікарні не звертався, там на місці їх і витягли. А над ранок нарешті приїхали хлопці з Львівської сотні. Вони нас врятували…

Після того як згоріли профспілки, я не мав де ночувати, тож вмостився просто на лавці. Звідти мене забрала якась жінка і відвела до їхньої бердичівської палатки за сценою. З тими чудовими людьми я прожив наступні кілька днів». 

Через день, 20 лютого, Андрій був одним із тих відчайдухів, які першими побігли на Інститутську після раптого відступу силовиків.

По пагорбу біля годинника піднявся до Жовтневого, де став свідком, як беркутівці з «чорної спецроти» вели прицільний вогонь по протестувальниках.

«Ми бачили як відступає, стріляючи з калашів, чорна рота беркута. Далі ми з хлопцями через бокові двері ввірвалися всередину в Жовтневий палац і почали його обшукувати. Хтось побіг до підвалу, хтось на дах. Коли я через якийсь час вибіг на вулицю, то там був суцільний жах – постійно несли поранених і вбитих.

Ми кинулися вперед повз Жовтневий, добігли до найпершої барикади нагорі Інститутської. І вже там за кілька секунд двох хлопців, які бігли разом зі мною просто скосила куля.

Я бачив, як беркути попереду стріляли в нас, як вони клали свої калаші на барикаду і валили просто в наш бік. І ще по-справжньому страшно було, коли на Інститутській мозги біля мене розліталися, крові я, в принципі, не боюся, а от від кількості мозкової речовини того дня мені стало дуже погано можливо я навіть втратив свідомість, не пам’ятаю, що було далі.

Отямився від того, що який старший чоловік, здається афганець з чорним від диму лицем почав мене штурхати, говорив щось про те, що це війна і революція, що революцій без крові не буває. Я дуже вдячний йому за те, що він мене тоді привів до тями. Пам’ятаю, як відкрив очі і перше, що бачу та усвідомлюю це те, що я у яскраво червоному светрі. Який же я дурень, думаю! Оце вирядився, просто ходяча мішень.

Там на першій барикаді головним завданням було запалити вогонь і димом сховати майданівців від снайперів. Ми закидали шини, підсовуючи їх палками, щоб не виставляти голову вище барикади, далі закидали туди коктейль і підпалювали.

Потім я допомагав виносити хлопця, який загинув поруч на барикаді. Ми занесли його на Майдан. Десь через місяць я дізнався, що це був мій земляк Едуард Гриневич. Через ФБ мене знайшла його мама, ми з нею зустрілися, досі спілкуємось. Вона дуже переживала, коли я був на війні.

Потім, розглядаючи фото, я згадав, що їхав з Едіком в одній маршрутці додому з Києва. Ми так і не познайомились з ним за життя».

Після Майдану Андрій Серганчук добровольцем пішов на війну, служив у складі 80-ї десантної бригади. Майже постійно на передовій - Констянтинівка, Авдіївка, Піски. У січні 2015-го понад два тижні провів у новому терміналі донецького аеропорту.

З початком повномасштабного вторгнення Андрій одразу ж повернувся до війська. Служив у 100-й волинській бригаді ТРО, згодом її переформатували у ОМБр.

Пройшов тяжкі бої під Бахмутом, де його підрозділ тримав так звану дорогу життя на Хромове - єдиний шлях, по якому ще можливо було здійснювати ротацію та підвіз бк. Потім воював на Харківщині, під Лиманом, де отримав невелике поранення плеча. Крайні місяці приймав участь у бойових діях в місті Торецьк.

На той час Андрій уже перевівся з піхоти у батальйон безпілотних систем 100-ї ОМБр, служив сапером. Займався дистанційним мінуванням з допомогою наземних дронів, готував боєприпаси для тяжких дронів «Вампір», на яких відпрацьовували по ворогу його побратими.

Як пригадують його рідні і близькі Андрій був дуже сміливим, неймовірно щирим, принциповим і безкомпромісним. Він свідомо присвятив своє життя боротьбі на свободу нашої держави.

Андрій «Фестиваль» загинув на позиціях біля Торецька внаслідок влучання ворожого фпв-дрона.

У нього лишилися дружина Наталя, п'ятирічний син Максим і мама Світлана...

Читайте також: 

• У тому страшному бою вижили лише двоє: спогади про Героя з Волині, який три місяці вважався безвісти зниклим
• Понад рік тіло Героя не мало спочину: спогади про полеглого воїна з Волині Ярослава Даниліка
• Побратими винесли з сірої зони: історія волинянина, який загинув на фронті