В'ячеслав Сушич проходить реабілітацію в Луцьку

Війна змінила його життя на «до» та «після». 24 лютого 2022-го року він мав відсвяткувати третій день народження сина. Але...росія напала на Україну. За кілька днів у його рідний Бердянськ танками заїдуть вороги. Життя в окупації, допоки не дізнається про вагітність дружини. Далі – втеча і рішення йти на фронт. За час повномасштабної війни військовослужбовець В'ячеслав Сушич свою донечку бачив лише двічі. Вперше обійняв її, коли з пораненням лежав у госпіталі. Маленькій Олівії тоді було два місяці.

Про це йдеться у сюжеті 12 каналу.

Із військовим В'ячеславом Сушичем журналісти зустрілися у коридорі реабілітаційного центру. Погодився поговорити між процедурами. А в день їх має – не одну і навіть не дві. Він – із окупованого нині Бердянська Запорізької області. До війни працював консультантом у місцевому магазині алкогольних напоїв. Повномасштабної війни, як і більшість українців, не чекав. 24 лютого 2022-го року мав святкувати день народження сина.

«Я взяв вихідний на роботі, були плани залишитися вдома і святкувати з родиною день народження сина. Але вийшло там, що ми проснулися трошки раніше. Десь о пів на п'яту чи о четвертій я почув перший вибух», - пригадує військовослужовець.

Вже за кілька днів сталося найгірше – у Бердянськ зайшли російські війська. Армія путіна, за словами В'ячеслава, йшла на їх місто зі сторони Криму – через Мелітополь.

«З Мелітополя, дуже багато в тих краях знайомих, рідні.І просто ми по кілометрах знали, що вони проїхали те село, потім те село. У нас траса йде з Мелітополя на Бердянськ, і ми просто по кілометрах відслідковували, як вони наближаються до нас», - додає В'ячеслав Сушич

Перші дні, за словами В'ячеслава, чіткого відчуття, що твоє місто окуповане – не було. Росіяни патрулювали Бердянськ, але ні людей, ні українські державні символи на вулицях міста вони не чіпали. Місцеві збиралися на протести і до певного моменту їх ніхто не розганяв.

Утмі, це був останній такий протест... І останній день, коли на вулицях Бердянська можна було побачити українську символіку.

«Між знайомими були розмови, що люди пропадають. Були випадки, що були заміновані дороги, хлопець взяв ту міну сховав, щоб ніхто не підірвався, його відразу взяли і після цього сказали, що його вбили», - пригадує чоловік.

У березні 22-го В'ячеслав дізнається про вагітність жінки. Подружжя приймає рішення виїжджати з окупованого Бердянська – починають шукати пальне. У містах його або не було, або продавали по 200 гривень за літр.

«Як тільки ми трошки запаслися паливом для виїзду, бо скільки ми будемо їхати, якими дорогами...палива треба було багато. Ми почали шукати маршрут, бо якщо їхати через Василівку, там було важко, люди там і помирали, там і розстрілювали машини», - додає військовослужбовець.

Дорога була складною, але В'ячеславу з вагітною дружиною та трирічним сином вдалось дістатись Запоріжжя. За кілька днів чоловік йде добровольцем на фронт, а вагітна жінка з дитиною тікають з-під обстрілів за кордон. Там за пів року на світ з'являється Олівія. Чоловік тоді був на Луганщині. Вперше обійняв доньку, коли їй було два місяці.

«Перший раз побачив, вони до мене приїжджали під час лікування, коли я отримав поранення», - пригадує воїн.

День, коли В'ячеслав потрапив у госпіталь, він пам'ятає похвилинно – ворожі дрони отакували їхні позиції в Серебрянському лісі. Тоді загинуло двоє його близьких побратимів, а він отримав поранення.

«У мене було майже розірване ахілове сухожилля, розірваний великий гомілковий нерв. Прилетіло по гомілковому суглобу. Просто така противна травма, місце, де дуже багато нервів, багато сухожиль, тому в мене проблема буде зі стопою», - розповідає В'ячеслав Сушич.

Та весь цей час рана болить йому не настільки, як втрата побратимів.

«У нас був не просто підрозділ суто для виконання завдань, ми були як родина. Ми були дуже вірні, один одного підтримували. І коли ти дуже близько знаєш людину, знаєш її мрії, знаєш, чим вона живе, і коли ти її втрачаєш – цете саме, що ти втрачаєш уже якусь рідну людину», - каже військовослужбовець.

Свою донечку В'ячеслав бачив лише двічі – тоді – у госпіталі, і коли їй був уже рік. Завдяки тому, що військовий, він хоч і рідко, але може відвідувати сім'ю за кордоном. Ще декілька днів чоловік буде на реабілітації в Луцьку, а далі – повернення на службу. Попри міць ворога, понад усе хоче завершити цю війну перемогою. Щоби щодня, щохвилини мати змогу обіймати своїх найрідніших.