Родина переселенців уже другий рік живе в дитячому садочку на Волині

Про це пише газета Волинь. 

«Як могли, так і облаштовували місця – спочатку і на матрацах поселяли»

Перш, як зустрітися із переселенцями, котрі, рятуючись від війни, знайшли на Волині прихисток, ми поспілкувалися із директоркою горохівського дитячого садка «Казка» Інною Гайдою. Про перші дні повномасштабного вторгнення росії, які були дуже тривожні, Інна Олександрівна згадує:

– Ми зразу почали волонтерити – плели маскувальні сітки, ліпили вареники, пекли пироги – збирали передачі для військових і тих цивільних, які опинилися в зоні бойових дій та потребували допомоги. А вже трохи пізніше до нас почали їхати люди. І дуже багато. Тоді був такий страх, що відкривалися, як мовиться, всі двері – давали людям, що могли. І як  могли, так  і облаштовували місця – спочатку і на матрацах поселяли, як ліжок не вистачало.

Спершу в нас (у приміщеннях діючого дитячого садочка!) жило до сорока чоловік.  І наші працівники,  й горохівчани загалом несли з дому продукти, одяг, якісь побутові речі, бо ж переселенці мали з собою тільки найнеобхідніше: сумка, рюкзачок – ото й весь багаж. Ми і їсти їм готували, давали картоплю, овочі, аж поки вони зареєструвалися й одержали статус внутрішньо переміщених осіб із відповідною виплатою від держави.

Приїжджі були з Донеччини, Херсонської, Сумської, Миколаївської областей. Для когось із них «Казка» стала транзитним пунктом – хтось від’їжджав на Львівщину, Тернопільщину, а то й за кордон – у Польщу, наприклад, чи Німеччину. А ось родина Степаненків, як і ще одна сім’я, живуть у дитячому садочку Горохова вже майже два роки.

Директорка «Казки» Інна Гайда, провівши приміщенням закладу, розказала й показала, які умови створені для переселенців – і тих, яким зараз мають тут прихисток, і тих, які ще можуть прибути сюди. 

«Не думали, що вдруге доведеться евакуюватися зі свого рідного міста»

Родина Степаненків – це подружжя, дві доньки-школярки та мати чоловіка. Зараз, коли переселенці пороз’їжджалися, в їхньому розпорядженні дві кімнати, в яких свого часу тулилося по три-чотири сім’ї. Наша розмова із Юлією Степаненко почалася з того, що вона вернулася спогадом у 2014-й, коли Краматорськ декілька місяців був в окупації:

– Тоді я теж із дітьми виїжджала. Правда, не так далеко. Жила з дочками на Харківщині, Миколаївщині, зокрема в Южноукраїнську. Тоді наша квартира була зруйнована. Від чоловіка про це дізналася, який залишався вдома. Вернулися ми в Краматорськ уже влітку, після звільнення міста.

Поки ремонтували квартиру, то жили в батьковій хаті. Тішилися, що всі живі-здорові. І, звичайно, не думали, що почнеться повномасштабне вторгнення росії, що вдруге доведеться евакуюватися зі свого рідного міста.

– 24 лютого 2022-го о 4-й – на початку 5-ї години прокинулися від гучного бахкання, зразу не зрозумівши, що це, – розповідає жінка. – Я важко хворіла ковідом, то була на лікарняному. Дітям есемески прийшли від директора школи, щоб вони залишалися вдома й не виходили на вулицю. Таке розпорядження перш було до понеділка. Потім його продовжили на тиждень-другий. А закінчилося тим, що перевели на онлайн-навчання. Оскільки я працюю кухарем у тій школі, де вчаться доньки, то залишилася без роботи…

Працівники кухні, знаючи, що нашій Марії лише дванадцять років – дитина ще, залишають для неї обід, й за це ми їм дуже вдячні.

Родина Степаненків протрималася вдома до 8 квітня. До слова, це був день, коли російські війська обстріляли залізничний вокзал у Краматорську, де на евакуацію чекали близько чотирьох тисяч мирних мешканців. Шокуючі кадри облетіли соцмережі, адже тоді 61 людина загинула, понад сто були поранені. Тепер на місці кровопролиття – знак із написом, що тут буде встановлено меморіал пам’яті жертвам російської агресії.

– Ми вирушили в дорогу. Їхали на Захід України невеличким евакуаційним бусом, – розповідає Юлія, – з такими ж переселенцями, як і ми. Тісно було, як у консервній банці. На блокпостах зупиняли, питали звідки. А почувши, що з Краматорська, пропускали, бо ж уже в світі говорили про теракт у нашому місті.

Чому вибрали саме Волинь? Коли про це зайшла мова, з’ясувалося, що приватне підприємство, на якому працював чоловік Юлії, Андрій, у перші тижні великої війни переїхало якраз у Горохів. Тож сім’я вже мала уявлення про це тихе містечко. І коли Юлія з дочками та матір’ю чоловіка вирішили виїжджати з Краматорська, то, по суті, мали готову адресу прибуття.

– Правда,  склалося так, що ми ще місяць на Львівщині прожили, – каже жінка. – Покликала нас у Трускавець завідувачка шкільної їдальні, в якій я до великої війни працювала, яка вже там була. І квартиру найману нам знайшла. Ми ж, приїхавши до Львова, стояли з сумкою, рюкзаками на вулиці, то й цьому зраділи. Але дуже дорого треба було платити – 450 гривень за добу. За місяць наші запаси вичерпалися – тоді й поїхали в Горохів. Ми ж із дому вирушали з думкою, що два-три тижні треба десь перечекати – стихне все й вернемося.

А ті два тижні он як розтягнулися! Уже майже два роки дочки Степаненків – Марія-шестикласниця й Анастасія-десятикласниця – навчаються онлайн у своїй Краматорській школі. І живуть мрією про той час, коли настане переможний мир і вони повернуться в дороге для них місто – зустрінуться  нарешті з учителями, яких тепер бачать тільки по відеозв’язку, друзями. Ця їхня мрія, яку в боях із ворогом виборюють захисники України, – і в тих малюнках юних переселенок, які можна побачити на стінах їхньої кімнати. Окремі з них дівчата передали через волонтерів для воїнів на передову.

«Як тільки вибухи – кардіостимулятор спрацьовує – і серце дає збої»

Свекруха Юлії, Світлана Степаненко, розмірковує:

– Війна і для здорової людини – неабиякі переживання, стреси. А що вже мені говорити… Поки Краматорськ обстрілюють, мені додому їхати аж ніяк не можна, бо ж живу із кардіостимулятором. Як тільки вибухи – він спрацьовує й серце дає збої.

Будучи тут, на Волині, Степаненки лише з коротких телефонних розмов із рідними, котрі залишилися у Краматорську, знають, як живеться в їхньому місті.

– Батько мій там – перш мою бабусю, свою матір, доглядав, а потім, як вона рік тому померла, то рішив, що треба ж комусь за житлом наглядати (воно, слава Богу, ще вціліло!). Розповідає він, що з хати мало виходить, ото хіба, як хліба треба купити, бо кожен момент, вночі і вдень, може бути приліт. Сирена гуде постійно.

Переселенці, на долю яких випало таке випробування, з теплотою говорять про те, які в Горохові чуйні й привітні люди. Мовляв, навіть зустрівши на вулиці і зрозумівши, що перед ними приїжджі зі Сходу України, розпитають, як  облаштувалися, поспівчувають, добре слово скажуть.

– Як тільки приїхали сюди, то у волонтерському центрі нам дали одяг. І міська рада допомагала й допомагає, – каже Юлія Степаненко. – А тут, у дитячому садку, де живемо, ставлення взагалі чудове. У нас в кімнаті є холодильник, невеличка електроплитка. Але нам дозволено користуватися й тими, що на кухні. Вдень, як готують для вихованців дитсадка, туди не йдемо, а ось після сімнадятої години, коли дошкільний заклад уже не працює, можемо там щось собі приготувати. До речі, працівники кухні, знаючи, що нашій Марії лише дванадцять років – дитина ще, залишають для неї обід, й за це ми їм дуже вдячні.

Переселенці мають передбачені законом виплати від держави як внутрішньо переміщені особи. Гроші невеликі, зважаючи на те, що працює лише чоловік, і добре було, коли одержувати допомогу, зокрема грошову, від ООН, інших міжнародних фондів, як це було в перший рік повномасштабної війни. Тим часом тепер її нема. Як і продуктових наборів від Червоного Хреста.

...Під час зустрічей із переселенцями, бувало, чула, що залишилися в Україні, бо не мають таких статків, аби жити із сім’єю в Польщі чи Німеччині. Тож при нагоді і в Степаненків спитала, чи поїхали б вони за кордон, як це зробили у велику війну, мабуть, і багато краматорців, якби мали достатньо коштів...

Виявилося, що справа зовсім не грошах. Юлія говорить:

– І чоловік був за те, щоб на час війни я з дітьми шукала прихисток у Польщі чи якійсь іншій благополучній країні Європи, і від Церкви п’ятидесятників, яка допомагала нам евакуюватися, була така пропозиція. Але я зразу сказала: «Ні!». Не хочу виїжджати зі своєї країни. Зупинилися на Волині, в Горохові, щоб, як тільки настане Перемога, можна було швидко повернутися додому. 

Читайте також: 

• Скласти іспит на водіння — справжній виклик: лучанка розповіла, про що жалкують українки у Польщі
• «Привіз на Волинь найдорожче: дружину, батьків та картини», - історія незрячого художника з Донбасу
• У місті на Волині за понад 7 мільйонів євро збудують житло для переселенців