«Привіз на Волинь найдорожче: дружину, батьків та картини», - історія незрячого художника з Донбасу

Волосина підказала, що може стати масажистом

Володимир ходить у темних окулярах. Розповідає, що лише у три роки батьки помітили, що в нього проблеми із зором. Їздили по різних лікарях. Вони визнали, що дитина має вроджену патологію, і прогнозували, що до сорока років опиниться в цілковитій темряві. Але допомогти ніхто не брався, відправляли з одного міста до іншого. Про ці відфутболювання чоловік згадує з гіркотою в голосі, - пише газета Вісник+К.

– У медицині повний бардак, і мені дуже пощастило, що я потрапив у Дніпрі до офтальмолога Валерія Сердюка. Він зробив операцію і зберіг мені мінімальний відсоток зору. Загалом, я переніс 24 операції на очах. Бувають моменти, коли нервую, опускаються руки, але занурююся в роботу, беруся за творчість – і мене відпускає.

У Кураховому Володимира Яницького знали не лише як художника, а й хорошого масажиста. Він ставив на ноги після інсультів, виправляв кривошиї у немовлят, дисплазії, сколіози та інше. Нині через стан здоров’я масажі не робить, але знайомі часто дзвонять і консультуються.

– Наймолодшому моєму пацієнтові було п’ять днів від народження, – розповідає Володимир.

– Ви вчилися на масажиста, чи це дар такий? – запитую.

– Розповім цікаву історію. Потрапив я в лікарню. І зустрівся там з місцевим костоправом. «Дядя Ваня, – запитую. – Хто вас усього цього навчив?» «Теща, але то треба ще й дар мати», – заінтригував він мене. «А як взнати, чи він є?» – поцікавився я. «Треба на гладку поверхню покласти волосину, якщо пальцями її впіймаєш, отже маєш особливе чуття в руках», – розповів він. «Хіба це так важко?» – засміявся я, а дядя Ваня взявся зі мною проводити такий експеримент. І я відразу намацав волосину. Костоправ був дуже здивований, порадив мені стати масажистом. Це стало поштовхом і я пішов вчитися до Київського медучилища.

У юності захопився живописом. І хоч грошей на полотно не мав, то робив його зі скатертин, замочених у спеціальному розчині. Його картини дихають романтикою, позитивом, пейзажі зачаровують. Тому й здобував перемоги у різних міжнародних конкурсах. Хоч очі погано бачили, але душа рвалася творити прекрасне. А музою та надійним помічником Володимира є дружина Ганна Баннікова.

Посадили картоплю і поїхали на Волинь

2014 рік. Почалися заворушення на Донбасі. По телевізору крутили російську пропаганду, що прийде путін і врятує країну. З українськими каналами в регіоні біда, їх було мало.

– Ми дізналися, що за нашим містом стоять українські військові, і взялися їм допомагати, – розповідає Володимир. – Нас підтримували окремі друзі, передавали одяг. Так подружилися з бійцями тоді 51-ї Володимир-Волинської механізованої бригади. Вони запросили нас на Волинь. Ми гостювали тут у 2015 році.

Подружжя привезло малюнки дітей із Красногорівки, які пережили окупацію. Школярі на папері зображали свої емоції. Гості побували у різних містах, купили собі вишиванки. Додому верталися з подвійним натхненням, що роблять добру справу, підтримуючи українських воїнів. Спочатку вірили, що от-от кацапів переможуть. Але конфлікт затягувався. Постійні обстріли, прильоти. У 2022 році почалося повномасштабне вторгнення.

– Я вважаю, що не варто втрачати можливості виїхати із зони бойових дій. Бо військові мають виконувати свою роботу, а не переживати за життя цивільних, – каже Володимир. – Ледве вмовили батьків. Ще посадили картоплю, а наступного дня рушили в дорогу. Нам допоміг знайти житло колишній військовий Віталій Пудлік, з яким подружилися на Донеччині у 2014 році.

Так у Чарукові з’явилася творча родина. Володимира та Ганну тепло прийняли у Городищенській громаді. Організували виставку картин, а згодом пара вела художній гурток для місцевої дітвори. Спільна справа відволікала від смутних думок. Влітку керівництво громади подало ідею патріотично розмалювати автобусну зупинку в селі Колодеже. Художникам з Донбасу радо взялася допомагати місцева молодь. Колосся, маки, захід сонця – таку красу створили всі разом.

Зараз тематика полотен смутна, бо пов’язана з війною, але подружжя сподівається, що це ненадовго. Ганна мріє, що після перемоги вони повернуться до Курахового і там відкриють український мистецький простір. Придумають, як створити рельєфні картини для незрячих. А поки влаштовують благодійні виставки і передають кошти для ЗСУ. Ганна з нетерпінням чекає весни, щоб взятися за клумби. Має тут багато квітів. Володимир залюбки щось майструє у дворі. Додає цікавого декору навколо. Ось такі творчі переселенці живуть у Чарукові. Самі люблять красу і створюють її навколо себе.

Руслана СУЛІК