«Батько поїхав за гуманітаркою – і зник безвісти»: переселенка з Луганщини знайшла прихисток на Волині

Про це пише газета Волинь. 

– Душа болить, – каже молода жінка, – коли бачу на знімках, котрі з’являються в телеграм-каналах, яким стало моє рідне місто. Розбиті будинки, порожні вулиці й хащі-зарослі – напрошується порівняння з Чорнобильською зоною, містом Прип’ять, де давно ніхто не живе

«У купе набивалося по 11–12 чоловік – люди лежали на проходах»

Уперше Сєвєродонецьк був окупований у травні 2014-го, коли його захопили бойовики. Але 22 липня внаслідок успішної операції українських сил місто вдалося звільнити. Воно стало адміністративним центром Луганщини й торік святкувало б восьму річницю визволення від росіян, якби не почалося повномасштабне вторгнення ворога в Україну: у червні Сєвєродонецьк зайняли вже регулярні російські війська. Для когось це – хронологія подій АТО й початку великої війни, а для родини Юлії Омельченко – те, що довелося пережити. Жінка розповідає:

– Війна до нас прийшла ще в 2014 році. Але ми її мало відчули – був один прильот десь на околиці міста, короткочасна окупація. До 24 лютого 2022-го в нас було спокійно. А тоді почалося страшне… Щодо першого ранку повномасштабного вторгнення, то, по правді, ми його проспали. Я зібралася на роботу (працювала диспетчером таксі, чоловік був там же водієм), донька – до школи. Вийшла на вулицю і здивувалася: люди – в паніці, всі кудись біжать, а я не розумію, що відбувається. Сусіднє з нами – Рубіжне. Перш по ньому вдарили росіяни, а зовсім скоро – і по нашому місту.

Від Луганська до Сєвєродонецька – менше ста кілометрів. Якраз трасою звідти йшли російські війська – ближні з нашим містом населені пункти дуже швидко окупували. Бої були сильні. Коли 10 березня в сусідній будинок влучив снаряд, а в нашому повилітали вікна, я вже не витримала цього – ми з дочкою, за яку найбільш переживала, зібралися й поїхали. Чоловік через декілька днів теж був уже в дорозі на Волинь.

Стосовно того, чому саме обрали для порятунку від війни Облапи, то, за словами Юлії Омельченко, виручило знайомство з мешканкою цього села Раїсою Нечипорук. Колись вони працювали, кожна в своєму регіоні, на BlaBlaCar – підшукували пасажирів. Подружилися, хоч і спілкувалися тільки віртуально. Ця жінка й покликала Юлію з сім’єю сюди, коли почула, які бої йдуть у Сєвєродонецьку. («Тут у нас тихо, спокійно – приїжджай»). А ось про те, як добиралися дві доби, то спогад моторошний:

– Перш із трудом добралися до Костянтинівки, Дружківки – то автобусом приватного перевізника, то таксі. А вже звідти друг чоловіка забрав нас і своєю машиною довіз до Слов’янська на Донеччині, де жила свекруха. До Ковеля вирушили потягом. Якою була ця поїздка, скажу тільки, що в купе набивалося по 11–12 чоловік – ні сісти, ні стати, люди лежали на проходах.

Про таке говорять: «Як у кіно про війну». Це «кіно» тисячам вимушених переселенців довелося пережити наяву. Ще донедавна у них було налагоджене життя – житло, робота чи навчальний заклад, рідні й друзі… І в один момент всього цього не стало. Їхали в невідомість, кинувши в сумку найнеобхідніше. Багато хто – з печальною думкою, що вертатись, аби й хотіли, нема куди, бо дім розбитий.

«Батько поїхав за гуманітаркою – і пропав безвісти»

Будинок, у  якому тепер мешкає родина із Сєвєродонецька, то вже їхнє друге житло в Облапах.

– Як тільки ми приїхали, то тьотя Люба (Любов Солопчук, яка очолила в селі волонтерську групу «Оборона Облап». –Авт.) поселила нас в іншу хату, – розповідає Юлія Омельченко. – Але скоро вертався з-за кордону її господар й нам довелося її звільнити. Тоді, а це був уже травень, і знайшли  цей дім, який стояв пусткою. Власниця його – дуже добра жінка Олена Кашуба – сказала: «Живіть, скільки треба!». Вона задоволена, що будинок не стоїть пусткою й не занепадає. Платимо тільки за комунальні послуги – спожиті світло, газ. Майже за півтора року трохи обжилися – воду провели, бойлер поставили, необхідну побутову техніку придбали...

Юлія дистанційно працює на фірму, що займається логістикою. Чоловік перш мав роботу в місцевого фермера, потім їздив до Києва – бомбосховище там будував, а два місяці тому влаштувався в Ковелі на залізниці. Одне слово, лише на передбачені законом грошові виплати від держави подружжя, у якого росте донька-восьмикласниця, не розраховує.

Ще торік наприкінці березня приїхала в Облапи й мати Юлії та брат (тепер він живе у Ковелі), а влітку 2022-го вмовили покинути свій Слов’янськ і матір чоловіка. Свекруха, за словами Юлії, ніяк не хотіла залишати свій будинок, хоч і жила під обстрілами. Вона ніби відчувала, що вже ніколи не побачить дорогих їй місць. Виявилося, що буквально за декілька днів до нашої зустрічі з переселенцями родина похоронила її.

56-річній жінці, яка мала важку недугу, у зв’язку з тим, що почалася гангрена, довелося ампутувати ногу – на жаль, того ж дня вона померла. Тож коли Юлія каже: «Ми вже тут, в Облапах, обживаємося потихеньку – у рідний Сєвєродонецьк навряд чи повернемося колись», то за цими словами й те, що тепер на Волині – могила рідної їм людини, до якої душею прив’язані.

– Якби не війна, то, може, все було б інакше, – розмірковувала Юлія, додаючи: – До речі, мій батько пропав безвісти. Він так і не покинув Сєвєродонецька. 5 червня, коли там уже стояли російські війська й за місто велися страшні бої, поїхав за гуманітаркою. З того часу нічого не знаємо про нього. Оголошення на розшук в поліцію подала, але – безрезультатно. Війна з її жахіттями багато людських доль поламала, життів забрала.

«80 відсотків із тих, хто не виїхав, чекають «рускій мір»

Юлія Омельченко знає, що будинок у Сєвєродонецьку, в якому жили (вона із сім’єю – на другому, мати з братом – на першому поверсі), поки що вцілів, хоч у дах було влучання. Там давно нема ні світла, ні газу, ні води, ні зв’язку. Жінка говорить:

– Знаю, що росіяни ламають замки в покинутих квартирах і заселяють своїх. Від знайомої, теж переселенки із Сєвєродонецька, чула, що її житло вже зайняте.

Стосовно тих, хто залишився в окупованому місті, Юлія  висловилася так:

– Я вам скажу, як воно є: 80 відсотків із тих, хто не виїхав, – сепаратисти, які чекають «рускій мір». Такі свого часу по референдумах бігали, коли приймалися рішення про так звану «лнр», приєднання до росії (хоч уже в телеграм-каналах трапляється інформація, що люди в шоці від дій російської влади – дехто із працевлаштованих рік не одержує зарплати – обіцянками все годують). І тільки відсотків 20 – ті, хто не міг вирушати в дорогу, – старенькі, немічні люди, котрі хочуть померти у своїх домівках. Чи ті, хто просто боявся зриватися з обжитого місця.

…Ми спілкувалися з Юлією, її матір’ю на їхньому облапівському обійсті, яке цьогорічного по-літньому теплого вересня було у барвах жоржин, айстр, чорнобривців і навіть троянд. Якби на клумбі росли лише багаторічні квіти, то можна було б припустити, що дісталася переселенцям ця краса від власників будинку. Ясність вносить Юля:

– Й айстри, чорнобривці я сіяла, і жоржини садила. Були й гладіолуси, але вже на зиму викопала. Троянди розвела – одні цього літа зацвіли, інші – тільки прижилися. Ніколи цим, до речі, не займалася, бо в Сєвєродонецьку жила в багатоповерхівці, не маючи й клаптя землі. Цей будинок належав свекрусі нинішньої його власниці, яку вона в останні роки забрала до себе й доглядала до кінця днів. Тут ніхто не хазяйнував: де зараз клумба – кропива росла, трава. Раз нам довірили це обійстя, то стараємося красу наводити.

А втім, мені здалося, що для цього є і ще одна підстава. Коли мова зайшла про те, який зараз Сєвєродонецьк, Юлія для ілюстрації відкрила декілька фотознімків, на яких її рідне місто.

– Тепер там ось такі розбиті будинки (багато з них уже позносили), порожні вулиці й хащі-зарослі, – прокоментувала. – Напрошується порівняння з Чорнобильською радіаційно забрудненою зоною – містом Прип’ять, де давно ніхто не живе.

І ось на противагу цьому жінці захотілося, аби там, де зараз живе її сім’я, було гарно, аби краса квітів тішила око.

Читайте також: 

• Фермер, який із Донеччини евакуював на Волинь 150 кіз, робить сир і в'ялену ковбасу
• Волинянка покинула Росію та знімає кліпи для українського шоубізу
• Після обстрілів мучили кошмари і стреси: переселенка з Сєверодонецька на Волині самотужки ставить на ноги п’ятьох дітей