Більше року відбивав атаки ворога під Авдіївкою: життя Героя з Волині обірвалося вдома у відпустці

Про це пише видання «Нова доба».

Спочатку чоловік пройшов бої за Лисичанськ, Горлівку, Сєвєродонецьк, а потім понад рік тримав оборону в районі м. Авдіївка на Донецькому напрямку.

«Микола зі своїми співслуживцями і по два тижні був на позиціях, бо через постійні обстріли й брак людей їх не завжди могли замінити…» – з болем каже його сестра Галина Пилипчук, яка весь час чекала від нього дзвінків.

Він телефонував як тільки мав змогу – у будь-яку пору доби. – Якось розповів: побився з побратимами об заклад, що зателефонує до мене, своєї сестри, серед ночі і говоритиме до самого ранку. Я тоді підняла трубку і розмовляла з ним. Він виграв той спір, – згадує жінка.

Пані Галина – єдина донька в сім’ї Байруків, у якій виховалося ще четверо хлопців. Її вже літні батьки Микола Федорович і Катерина Петрівна чекали із пекла війни звісточок від двох синів – найстаршого Ігоря та Миколи, який народився четвертим. Обоє вони були на Донеччині: Ігор – у складі 100-ої бригади тероборони під Бахмутом, Микола – зі 110-ою біля Авдіївки.

«Вони разом пішли у військкомат на початку повномасштабної війни. Миколу ще не хотіли брати, бо мав червонуватий колір обличчя і там подумали, що він вживав алкоголь. Але насправді це була просто така особливість його шкіри. Він тоді сказав, що не залишиться вдома якщо брат іде на війну. Так і пішов. У нього й позивний був Красний», – ділиться жінка.

Микола Байрук мав здобутий в Маневицькому професійному ліцеї фах тракториста, проживав понад десять років на Рівненщині, де створив сім’ю. Після того, як розлучився з дружиною, повернувся до батьків. Їздив на сезонні роботи в Польщу. Дуже любив своїх двох діток, батьків, сестру, братів.

«Він завжди при будь-яких обставинах усміхався. Коли був малим, наробить шкоди, а так щиро сміється й викручується, що його навіть батьки не могли за це покарати», – говорить пані Галина.

Після поранення на війні рідні переконували Миколу демобілізуватися з армії, бо мав таке право через те, що його син Андрій глухонімий. Але він відповів, що своїх побратимів не залишить. Переживав і за синочка, і за донечку Наталію, допомагав їм.

В кінці вересня Микола Байрук якраз прийшов у довгоочікувану відпустку, із якої, на жаль, йому вже не судилося повернутися.

«У січні цього року в нього була важка контузія й осколкові поранення. Після цього брат довго лежав у госпіталях. Останнім часом його мучив гострий біль у вусі, але йшли бої, не було можливості для повноцінної діагностики та лікування, – продовжує його сестра. – Під час відпустки ми з ним звернулися до медиків, проте стан брата погіршився. Як було встановлено, у нього був отогенний менінгіт. Його ще прооперували, але, на жаль, вже запізно…»

Згадує вона, як подзвонила до його старшини, коли Микола потрапив у важкому стані в лікарню. «Як?! Тільки не Микола! Це справжній воїн. І ви не уявляєте, скільки він хлопців із поля бою виніс – і «двохсотих», і «трьохсотих»…

Брат також пані Галині розповідав, що вони ніколи не залишали своїх побратимів. Це для них було святе. Несли їх під обстрілами. Коли не було змоги забрати загиблих, поверталися по них – і через кілька днів, і через тиждень… Як би не було важко – несли їх і кілометри… Своїх…

Часто говорив рідним Микола про свого побратима із Будок Володимира Яценюка. Із ним разом вони пройшли свої перші місяці боїв на Луганщині та Донеччині. Володимир Леонідович помер в кінці осені 2022 року. Микола не мав змоги побувати на могилі товариша. Хотів поїхати в Будки тепер під час відпустки, кажучи, що Володя вже й снився йому… Чи ж побачаться вони на небесах?.. Двоє земляків, що за тисячу кілометрів від рідного дому пережили пекельні бої, а після цього відійшли у засвіти на рідній землі.

Читайте також:

• Двічі ставав на захист України: Герою з Волині навіки 47
• За місяць до загибелі приїжджав у відпустку додому: волинянину просять присвоїти державні нагороди
• 25-річним пішов у безсмертя: історія молодого Героя з Волині