Будує печі, варить куліш і допомагає військовим: історія майстра з Волині, який зігріває людей

Про майстра розповідає Сергій Гусенко «Нова доба».

Майстер, який навчився без підручників

Свою справу з печами, грубками та камінами пан Микола не отримав у навчальному закладі і не перейняв у родині. Усе починалося з цікавості та спостереження. Він пригадує, що перші навички з’явилися ще тоді, коли доводилося допомагати іншим і бачити роботу майстрів зблизька.

«Я розбирав грубки, дивився, як люди їх складають, питав, чому так, а не інакше. Потім почав пробувати сам. Ніхто спеціально не вчив – усе приходило через практику», – розповідає він.

З роками це переросло у справжнє ремесло. Сьогодні він виконує кладку різних типів опалювальних і побутових конструкцій – від класичних грубок і печей до складних камінів і вуличних барбекю-комплексів. Особливу увагу приділяє внутрішній будові печі, адже саме вона визначає, наскільки ефективно буде триматися тепло. За його словами, важливу роль відіграє і матеріал. Він принципово підходить до вибору цегли, адже не вся вона однаково придатна для роботи.

«Є цегла, яка швидко нагрівається і так само швидко віддає тепло. А є така, що її треба довго гріти, шамотна цегла, і вона потім довго тримає тепло, але це не завжди вигідно для людей. Треба розуміти, що ти будуєш і для чого», – пояснює майстер.

Однією з особливостей його роботи є використання каменю всередині конструкції печі. Це, за його словами, дозволяє значно покращити тепловіддачу і зробити грубку економнішою.

«Я в кожну грубку стараюся закладати камінь. Він накопичує тепло і потім довго його віддає. За рахунок цього можна менше дров палити, а тепло тримається довше», – каже він.

Від дитинства до професії

Народився Микола Кузьмич у 1967 році в селі Гута-Боровенська Камінь-Каширського району у багатодітній родині. Його батьки працювали у колгоспі: батько був бригадиром, мати – на фермі, доглядала телят. Він з’явився на світ, коли батьки повернулися із заробіток у Казахстані. Старші діти в сім’ї мають казахські свідоцтва про народження.

Шкільні роки минули у рідному краї. Після восьмирічної школи він вступив до професійно-технічного училища в Любешові, де здобув спеціальність автокранівника. Згадує, що тоді на одне місце претендувало 6 чоловік, і потрапив туди, бо погодився, що запишеться в танцювальний гурток. Тож паралельно з навчанням активно займався танцями, виступаючи в ансамблі, що згодом стало важливою частиною його молодості.

«Тоді всі танцювали. Якщо не танцюєш – у клуб не підеш, засміють, – згадує мій співрозмовник із усмішкою».

Після навчання Микола певний час працював на меблевій фабриці в Любешові, де виготовляли дерев’яні вироби, зокрема й прищепки для білизни.

Армія і повернення додому

У 1985 році його призвали до армії. Службу проходив неподалік москви в Кубінці, а потім в Єйську, де були об’єкти стратегічного призначення. Після демобілізації у 1987 році повернувся додому і невдовзі одружився. Його дружина Люба працювала медсестрою, і саме з нею він пов’язав подальше життя в Маневичах, куди вони переїхали після весілля.

Дорога, яка привела до нової справи

Починалося життя у Маневичах непросто, постійної роботи не мав. Згодом він влаштувався у районну дорожню службу (РайДУ), де працював водієм. Йому довіряли важку техніку, зокрема автомобіль, який обслуговував дороги району, чистив сніг і виконував інші роботи.

«Я сам міг обслуговувати весь район. Тоді вистачало однієї машини, зараз їх більше, а справляються важче, – пригадує він. – У дорожній сфері пропрацював до початку 2000-х років».

Робота в позашкіллі Маневич

Після дорожньої служби його діяльність різко змінилася. Він перейшов у сферу освіти й почав працювати у тодішньому Будинку піонерів, який базувався у центрі Маневич, завгоспом. Згодом ця установа була реорганізована у Центр творчості дітей та юнацтва. Центр кілька разів змінював своє розташування – спочатку був у дитсадку «Сонечко», а пізніше переїхав у реконструйоване приміщення колишнього кінотеатру «Жовтень». Микола Кузьмич відповідає за господарську частину, справність будівлі та організаційні процеси.

Танці як частина молодості

Окремою сторінкою його життя залишалися танці. Після навчання в ПТУ, де він виступав в ансамблі, пізніше долучився до самодіяльного колективу в Маневичах, який складався з танцювальних пар (на знімку). Вони активно виступали на сцені районного Будинку культури та в інших закладах району.

«Ми тоді їздили всюди. У нас було десять пар, і всі працювали як одне ціле, — згадує пан Микола та додає, що планували навіть участь у телевізійній програмі, однак не всі виступи вдалося реалізувати через внутрішні організаційні труднощі».

Волонтерство і війна

З початком повномасштабного вторгнення рф в Україну Микола Кузьмич разом з іншими працівниками ЦТДЮ та активістами включився у волонтерську діяльність. Через нього проходили організаційні та фінансові процеси допомоги військовим. Він розповідає, що в перші місяці війни доводилося терміново закуповувати захисне спорядження, зокрема бронежилети, які збирали та доопрацьовували власними силами.

«Ми купували матеріали, складали захист, робили все, щоб хлопці мали хоч якийсь рівень безпеки», – каже він.

З часом волонтерська робота змістилася у бік фінансової допомоги, ремонту техніки та забезпечення потреб військових.

Комендант туристичних заходів і майстер кулішу

Останніми роками Миколу Кузьмича часто залучають до організації туристичних і дитячих заходів у Центрі творчості дітей та юнацтва, де він виконує роль своєрідного коменданта: відповідає за порядок, побут і організацію процесів під час виїзних активностей.

Не менш відома і його кулінарна майстерність. Особливо – приготування козацького кулішу.

«Я знаю багато рецептів цієї страви і найбільша разова порція була п’ятдесят літрів. А одного разу за день для різних заходів, які відбувалися майже одночасно, довелося чотири рази його готувати – тоді мене возили, як пана, із заходу на захід», – сміється він.

Родина – життєва опора

Попри насичене професійне і громадське життя, головною опорою Микола Кузьмич вважає родину. Дружина, діти та внуки, за його словами, завжди поруч і підтримують у всьому.

Микола Кузьмич поєднує в собі ремесло майстра, досвід роботи в різних сферах, активну громадську позицію та волонтерську діяльність. Але головне, що підкреслюють ті, хто його знає, – це здатність робити звичайні речі з особливим змістом.

Читайте також:

• «Я мав померти ще у 2000-х»: історія чоботаря з Луцька, який уже 13 років ремонтує взуття
• «Немає такої хати, де б я не побувала»: історія медсестри з Волині, яка понад 40 років рятує людей
• Від листів на відстані до смарагдового весілля: історія кохання Марії та Миколи Горбачів з Волині