Кожен день починається і закінчується думкою про найрідніших: волинянка чекає з війни чоловіка і сина

Про це пише видання Нове життя - новини Любешівщини 

Що таке війна, ця жінка знає з перших днів повномасштабного вторгнення росії. Коли на світанку 24 лютого 2022 року окупант посунув з усіх сторін, серце Ніни Віталіївни затріпотіло, мов сполохана пташка. «Сину!» – єдине слово мовила у безсиллі. Її кровинка Дмитрик, тоді вісімнадцятирічний юнак, був у військовій частині. Тож матір розуміла: син як військовослужбовець братиме участь у визволенні України.

«А який же із нього вояка був ще тоді, якщо лишень у липні 2021 року він підписав контракт із ЗСУ після навчання у Любешівському коледжі? Хто ж знав, що через пів року почнеться Велика війна?» – зітхає Ніна Ковальчук.

Побоювання волинянки були недаремними. Уже у березні Дмитро поїхав на фронт. І ось уже понад два з половиною роки відвойовує територію України у російського загарбника. Нині він знаходиться на Харківському напрямку, де щомиті на нього чигає небезпека. А тут, на Поліссі, молить Бога, аби беріг солдата, його ненька. Бо ж Дмитру Ковальчуку – всього 21. Його однолітки насолоджуються молодістю, дарують дівчатам квіти на побаченнях, слухають музику з друзями. А він – воює. Береже їхній спокій.

«Дитина ж… Інші роз’їжджають машинами, веселяться. А мій – на війні. Подорослішав умить…» – каже про сина Ніна Віталіївна.

Та не лише Дмитро із сім’ї Ковальчуків стоїть на захисті України. Нині у війську – і його батько. Мобілізували Василя Івановича у жовтні минулого року. Деякий час чоловік служив у місцевому центрі комплектування та соціальної підтримки. Але згодом у складі 150 окремої механізованої бригади вирушив на схід. І нині воює на Донеччині. Тож уже майже рік Ніна Віталіївна бачить коханого лише по відеозв’язку. Адже у відпустку чоловік ще так і не приходив.

Дякує жінка Богу, що нещодавно подарував можливість обійняти синочка. На початку жовтня він побув трішки вдома у черговій відпустці. Але вже вирушив на фронт, до побратимів. Тож на серці жительки Березич – знову неспокій. Це добре розуміють і Дмитро, і Василь Іванович. Тому при кожній вільній нагоді намагаються дати про себе знати. І ті короткі хвилини телефонної розмови або ж повідомлення з одного-двох слів – як ковток повітря для їхньої мами й дружини.

«Кожен день починається і закінчується з думки про них. Телефон ніколи не випускаю з рук. Як кажуть, і сплю, і їм із ним. Бо ж боюся пропустити дзвінок чи повідомлення. А як довго немає зв’язку, то світ не милий…» – із тугою в голосі розповідає Ніна Ковальчук.

Ось так і чекає вона разом із донькою удома своїх найрідніших із фронту. Мріє, коли нарешті закінчиться ця проклята війна. Повернуться додому живими та неушкодженими тато й син. Пригорнеться до них Ніна Віталіївна, не приховуватиме сліз радості. Бо ж то буде для неї найщасливішою подією в житті.

Наталія Муха.

Фото з особистого архіву Ковальчуків.

Читайте також: 

• «Разом хоч у вогонь, хоч у воду»: історія двох побратимів з Волині
• «Хоч писарем, хоч кухарем»: поранений боєць, який лікується на Волині, прагне повернутися на фронт
• Понад рік рятував поранених у самому пеклі війни: бойовий медик з Волині діставав живих з чорних мішків для «двохсотих»