Довгий час його ім’я значилося в списках зниклих безвісти: після 9 місяців невідомості на Волині поховали загиблого Героя

Михайло Григорович Сумар служив у складі 48-го штурмового батальйону імені Номана Челебіджіхана. Він служив старшим гранатометником інженерно-саперного взводу, де проявляв мужність і відданість під час численних бойових операцій. Останній відчайдушний крок, коли смерть невблаганно чатувала на хороброго воїна, він здійснив у нині тимчасово окупованому населеному пункті Макарівка на Донеччині. Відтоді протягом дев’яти місяців його ім’я значилося в списках зниклих безвісти. Про це пише газета Полісся.

Серця рідних не знали спокою, але не полишали надії, що станеться диво. Минулої неділі його тіло повернули на малу батьківщину, щоб провести останньою земною дорогою.

У мирному цивільному житті Михайло Сумар міг довгими годинами терпляче працювати в своєму садку, розставляючи в потрібній йому послідовності кущі та перевіряючи, чи не захворіла якась рослина. Він був людиною, яка вміла вкладати душу у будь-яку роботу. Начитаний знавець історії, він цитував Шевченка на усі випадки і добре розумівся у фізиці, однак обрав працю на господарстві, яка приносила йому радість і задоволення. Як плодові дерева оживали в його руках, віддаючи в сезон щедрі дари, так само він прищеплював власним дітям пагони чеснот і відчуття обов’язку. Порядок, дисципліна і увага до деталей — це ті якості, які він разом із дружиною Надією передавав своїм двом донькам та синові.

Михайло народився в селі, тож змалку звик працювати на землі. Сільське господарство було його пристрастю, але він не цурався жодної праці. Сина Іллю він брав із собою на заробітки до Польщі, де вони разом трудилися. 

— Тато був для мене прикладом, я ніколи не забуду його силу, терпіння і любов до всього, чим він займався. Я пишаюся ним і завжди пам’ятатиму його мужність та непохитність. Так само, віддаючи сповна усього себе, він стояв на фронті, захищаючи усю нашу країну. Він не ховався, пішов як щирий патріот і казав, що зробить все йому посильне, аби дітям та онукам не знати горя війни, — згадує слова батька двадцятитрирічний Ілля.Єдина сестра Михайла, Марія, пригадує дитинство брата з особливою теплотою. Батьки і ще двоє сестер уже пішли з життя, тож до загибелі наймолодшого, з родини їх залишилось двоє.

— Наша мама, народивши Михайла, через три місяці була змушена піти на роботу в колгосп, а відтак обов’язок догляду за малюком повністю ліг на плечі старших сестер, — розповідає Марія Григорівна. — Я добре пам’ятаю його перші несміливі кроки, його доброту і увагу до всіх навколо. Коли брат вирушав на завдання, що стало для нього останнім, він помилково не вимкнув телефон. Я почула його шепіт до побратима: «Якщо я не повернуся…будь ласка, привітай мою сестру з ювілеєм». Слова брата залишили гіркий осад і сталося так, що саме товариш по службі, а не Михайло привітав мене з днем народження. Ми з братом були схожі як дві краплі води зовні і так само характерами. Тепер я відчуваю порожнечу, яку важко прийняти… Хоч думала, що сильна духом, але ця втрата розбиває серце. Чи є ще в світі хтось добріший за нього? — з сумом риторично промовляє пані Марія.

Досвідчений і надійний сапер-гранатометник, саме так про нього відгукувався командир підрозділу, довгі місяці провів у самому епіцентрі вогню. Завжди казав, що ніколи не припускає думки про полон і тому незмінно мав при собі гранату. Він нечасто ділився подробицями з фронту, втім інколи відкривав дещицю того, що доводилось переживати. Говорив про виснажливі бої і випалену орками землю, холодні ночі та пекельні умови, де кожен день давався ціною неймовірних зусиль та випробуванням на витримку. Зазнавав поранень, але жодна рана не боліла так, як спустошувала його щиру душу порожнеча через втрату побратимів. Михайло Сумар став третім з одного класу Нуйнівської школи, хто загинув на фронті і тривалий час залишався у статусі зниклого безвісти.

 Під час своєї останньої відпустки люблячий батько та турботливий дідусь-солдат подарував дев’ятирічному онукові Богданові іменну армійську кепку з власним підписом. «Заберу її, коли повернуся з фронту», — мовив він тоді. Відтоді хлопчик беріг цей дар наче символ. І в день прощання з рідним захисником з’явився в ній на кладовищі, несучи на своїх дитячих плечах пам’ять, від якої вже ніколи не відступиться.Дякуємо Героєві за вірність Україні та незламність. Його шлях завершився, але подвиг житиме вічно.

Леся МІНІБАЄВА, село Нуйно.

Читайте також:

• До останньої миті боровся за життя інших: історія прикордонника Юрія Франка з Волині
• Загинув, прикриваючи побратимів: після декількох місяців невідомості Героя з Волині знайшли похованим на Дніпропетровщині
• «Вижив на війні, але загинув удома»: спогади про 20-річного Героя Андрія Герасимчука з Волині