«Друже, я за тебе помстився»: молодий воїн з Волині повернувся на фронт після загибелі друга дитинства й поліг через 3 місяці

Історію молодого захисника розповідає газета Полісся.

Ще з юності Дмитро знав, що одного дня одягне військову форму і стане до лав захисників України. Закінчив військовий ліцей, училище, а тоді підписав контракт і вирушив на схід, де на той час тривала збройна боротьба з російськими окупантами в межах антитерористичної операції. Три роки армійської служби загартували захисника й дали йому досвід, який згодом став у пригоді на новій роботі у військкоматі. Здавалося, найскладніший етап життя залишився позаду, проте у вересні 2024 року Дмитро знову долучився до Збройних сил України.

Для матері Тетяни він завжди залишався сином, за якого тривожилася навіть тоді, коли він давно вже був дорослим чоловіком. У юності, збираючись на дискотеку, Дмитро знав: мама чекатиме звістки. Якщо сідав телефон, він однаково знаходив спосіб повідомити, що з ним усе гаразд. Коли Дмитрові виповнилось тринадцять, помер його батько Володимир, військовий майор, який пішов у засвіти молодим чоловіком у розквіті сил. Хлопець тяжко переживав утрату, але водночас намагався підтримувати маму. Вони стали ще ближчими, і, мабуть, тому рішення сина знову вирушити на фронт далося їй так важко. Але навіть у розпал запеклих боїв люблячий її син старався якомога частіше телефонувати матері. Знав, як вона тривожиться, тому поспішав запевнити, що з ним усе гаразд.

— Я намагалася його відмовити вкотре брати до рук зброю. Дуже боялася і не хотіла, щоб він знову їхав туди. Але рішення Дмитра було непохитним. Він був людиною, яка, коли щось для себе визначила, від свого не відступала, — розповідає жінка. — Мій Дмитрик дуже розсудливий, виважений і спокійний, умів все добре обдумати. Таким він запам’ятався змалечку. І навіть під тягарем воєнних випробувань залишився таким же поміркованим. Пройшовши підготовку на полігоні, він продовжив службу у складі 117 бригади. Там, на Донеччині, як і зараз, тривали запеклі бої, ворог завдавав потужних ударів, обстрілюючи наші позиції у розрідженій лісосмузі. Більшість бійців його групи загинула. Серед них був і мій син. Сорок днів поспіль після смерті він приходив до мене уві сні. Материнське серце ніби поступово готувало мене до страшної правди, хоч прийняти її було нестерпно, — стримуючи сльози, пані Тетяна повертається до найтяжчих спогадів.

У долі Дмитра ті дні, які мали б асоціюватися з радістю, назавжди переплелися з болем утрати. Його життя обірвалося на фронті у день народження молодшої сестри Софії, а підтвердження цієї страшної звістки родина отримала в день народження його донечки Емілії. Дівчинка зростатиме без батька, який уже не зможе побачити, як вона дорослішає, почути її новини, розділити з нею важливі моменти дитинства. Та не менш щемливо вражає збіг, пов’язаний із днем, коли родина нарешті дізналася, що Дмитра вдалося ідентифікувати. Його тіло тривалий час перебувало в морзі, а рідні жили між надією та невідомістю. Напередодні дня народження покійного чоловіка Володимира Тетяна прийшла на його могилу. Там подумки вона просила його заступитися за сина, допомогти, щоб Дмитра вдалося знайти й повернути додому. Наступного дня, саме в день народження батька, надійшло підтвердження генетичної експертизи. Після року й трьох місяців очікування з’явилася певність, на яку так сподівалася. Для матері цей збіг став глибоко особистим і символічним. У ньому вона відчула невидимий зв’язок між батьком і сином, ніби навіть після смерті чоловік не залишив їхнього хлопчика самого.

Але в цій історії є ще одна втрата, яка могла стати одним із поштовхів до повернення Дмитра на війну. Його друг дитинства, підполковник Володимир Заркуа, сусід, з яким зростали пліч-о-пліч, був для нього не просто товаришем, а майже братом. Вони дружили все життя, працювали разом, ділили буденні клопоти й життєві труднощі. 23 серпня 2024 року Володимир загинув від рук російського окупанта. А Дмитро нестерпно боляче переживав смерть найкращого друга. На його похорон він приніс вінок із написом: «Друже, я за тебе помстився». На той момент ці слова були частиною прощання, але невдовзі вони набули ще трагічнішого звучання. Наступного місяця Дмитро повернувся до війська. Чи саме втрата Володимира стала вирішальною для цього кроку, достеменно сказати важко. Та очевидно, що смерть близької людини не могла пройти для нього безслідно. Через три місяці після Володимирової загибелі Дмитро й сам поліг на передовій.

Тепер він повернувся на рідну землю Героєм. Після тривалого очікування мати нарешті знає, де спочиває її мужній син, може схилити голову на могилі, помолитися за нього. Жінка вірить, що щира душа її рідної кровинки знайшла прихисток у Божих обіймах. І слова на вінку, який він колись приніс другові, залишилися свідченням Дмитрової вдачі й готовності відповідати за сказане. Двоє товаришів, яких жорстокий ворог позбавив майбутнього, не встигли постаріти, не зуміли здійснити задуманого… Дві могили на кладовищі зберігатимуть пам’ять про незрадливу чоловічу дружбу, яку не змогла перекреслити навіть кривава війна.

Леся МІНІБАЄВА.

Читайте також:

• «Моліться за мене, бо я, мабуть, не вернуся»: історія полеглого Героя з Волині, якого майже рік вважали зниклим безвісти
• Вранці написав мамі, що все добре, а ввечері родині повідомили про зникнення: історія полеглого Героя з Волині
• Пережив сирітство, став на захист України й загинув заради майбутнього сина: історія Героя з Волині Степана Гученка