«Фізично війна закінчиться, а от усередині людей – навряд»: історія парамедика з Волині

В інтерв'ю Радіо Свобода він розповів про тягар війни, розлуку з сім'єю та полеглих друзів, пише «Перший».

«Найцікавіше, що ти приїжджаєш додому – у мене була відпустка два тижні – і розумієш, що ти вдома, але засинаєш і повертаєшся в реальність війни. У тебе уві сні бій, ти шукаєш свій автомат, падаєш на землю, бо йдеш на землю, бо йде обстріл. Кричиш уві сні, бо йде бій», - каже волинянин.

 Сергій зізнається, що після початку війни забув російську мову: 

«Я вам скажу просту річ. Скільки разів росія забороняла нашу українську мову? Так, мені від цього боляче. Так, мова – це зброя. Не менша зброя, ніж HIMARS. І так, коли ти чуєш по рації українську мову, ти розумієш, що на зв'язку свої».

Життя до 24 лютого

Сергію 34 роки. Він народився у місті Ковель Волинської області. Закінчив Львівський медичний університет імені Данила Галицького. З 2008 року займався волонтерською діяльністю – допомагав дітям боротися з онкологічними захворюваннями.

Потім був Майдан. Сергій особисто не брав у ньому участі.

«Хлопець моєї троюрідної сестри командував ротою волинського «Беркута». Їх вивели з Майдану 6–7 січня, а замість них поставили кримський «Беркут». Наших беркутівців вважали неблагонадійними. Вважали, що вони не стрілятимуть в українців», – згадує він. 

Війна для Сергія Приходька розпочалася не 2022 року, а 2014-го.

«Всі ці вісім років ми безкоштовно допомагали бійцям – лікували їм зуби. Не знаю, скільком я особисто допоміг: після тисячного бійця я просто перестав рахувати. Є такий проект – «Тризуб Дентал», який працював у прифронтових зонах. У той момент ми працювали у Карлівці Донецької області», – каже медик.

 Чому вирішив допомагати бійцям

«Ухвалив це рішення після Іловайська (бої за Іловайськ у серпні – вересні 2014 року). Пам'ятаю, як мій сусід Роман Данилевич місяць вважався зниклим безвісти. Він служив у 51-й окремій механізованій бригаді. Потім з'ясувалося, що він загинув під Іловайськом. Тоді багато наших хлопців загинуло. Я й подумав: «Якщо я не в армії, то я маю їй допомагати». Не буває так, що в моїй країні війна, а я десь сиджу без діла», розповідає волинянин.

До 24 лютого 2022 року Приходько працював стоматологом та періодично їздив до Донецької та Луганської області лікувати українських бійців.

«24 лютого мені зателефонував батько. Це було десь о 5-й ранку. Сказав, що обстріляли луцький аеропорт. Сказав мені: «Це війна». У мене старший син якраз прокинувся. Дружина каже: «Дитина хоче вийти погуляти». Пішли з ним собаку вигулювати – у нас німецька вівчарка. Ми вийшли з ним надвір, він під ворота виглянув і дивиться. Я йому кажу: «Синку, що там?» Йому було тоді три роки, він мені відповідає: «Тато, важкі машини». Прямо біля нашого будинку йшли танки у бік білоруського кордону. Посадив сина на плечі, і він махав хлопцям, бійцям ЗСУ, і своєю дитячою мовою все намагався сказати: «Слава Україні!», а хлопці махали йому в відповідь: Щоб ви розуміли, я вісім місяців не бачив своїх дітей, тільки в листопаді опинився вдома, моїй дитині запам'ятався один момент. він потім довго не бачив, - каже Сергій.

Він зараз перебуває на північнодонецькому напрямку. Також встиг побувати на Харківщині та під Лисичанськом. Сергій – бойовий медик взводу. Його завдання – зупинити критичну кровотечу, передати бійця бойовим медикам батальйону, які вже евакуюють бійців до шпиталю. З квітня по грудень в його роті загинули п'ять чи шість бійців. 

«У кожного бійця намагаюся перевірити аптечку. Кожного бійця намагаємося навчити базовим прийомам допомоги: як користуватися турнікетом, наприклад. Розповідаємо, що понад дві години турнікет не можна залишати: його поступово треба послаблювати. Розповідаємо, коли можна послаблювати турнікет, коли – ні. Усьому намагаємось потроху навчити. Взагалі я звичайний лікар, я маю лікувати людей і рятувати їх, а не так, як ці… Не знаю, як їх назвати. Ти дивишся на нього в тепловізор, розумієш, що він ворог. Ти розумієш, що він добрий ворог лише тоді, коли його в тепловізор уже не видно. Нас іншому навчали. Я не давав клятву Гіппократа – в Україні її давно нема. Я давав клятву лікаря України, я присягав на вірність Україні. Наша місія – рятувати людей, хоч би як там було. Коли я одягнув білий халат, я зрозумів, що мій шлях буде тернистим, але до 2014 року я не розумів, що таке війна. Я бачив її по телевізору, у фільмі «У бій ідуть лише старий» - ми на цьому виросли», – каже наш земляк.  Це все досить складно. Вони бачать із дрона, що ти їдеш медичною машиною, і вони по тобі наводять артилерію. Вони іноді підходять настільки близько, що бачать – працює медик, але це не аргумент. Я не був свідком інших воєн, але з їхнього боку бачу лише безчестя. Я бачу безчестя, коли гинуть діти, коли гинуть медики. Так, звичайно, якщо доводиться, ми надаємо допомогу та їх пораненим. Ти розумієш, що то твоя робота. Коли ти українського солдата виносиш із поля бою, тягнеш його кілька кілометрів на собі, ти розумієш, що це твій брат. Якщо ти допомагаєш росіянам, то просто розумієш, що робиш свою роботу, – додає Сергій.

Найчастіше бійці отримують осколкові поранення та від вибухів мін. Ближні бої відбуваються рідше, але вони також були, каже лікар. 

Чи страшно медику в бою 

«Мені було страшно, коли в мене під Гуляйполем загинув мій родич. Йому російська БМП-3 просто відкусила голову. Наче її там і не було. Страшно було привезти його додому, де ми разом росли. Це було страшно. Подивитися у вічі його батькам, його дівчині, яка була вагітна, – страшно. Його звали Іван Маковецький, стрілець п'ятої роти 14-ї бригади. Він лише пройшов термінову службу, і розпочалося повномасштабне вторгнення. Він міг не йти на фронт, але він такий самий, як і я, – ми не могли залишитися осторонь. Є такий фільм американський – «За покликом совісті». Це наша із ним психологія життя. Ми так виросли, нас так удома виховали», – розповів чоловік. 

На запитання що за 10 місяців війни найбільше запамяталося, Сергій відповідає: на війні прожив день – і слава Богові. Бо ціна перемоги надто висока. Сергій згадує подругу, яка теж була бойовим медиком, служила у п'ятій роті 14-ї бригади. Вона загинула 3 вересня, коли рятувала поранених.

«Нещодавно росіяни натрапили на нас. Вони йшли грамотно, прикривали один одного, але не знали, що там ми. У мене робота така – я бойовий медик, насамперед допомагаю своїм бійцям, а потім уже – медицина. Насамперед я – солдат. Нам намагалися дати бій. Ми їх "задвохсотили", найімовірніше. З огляду на те, які від них залишилися сліди крові, вони, швидше за все, не вижили. Їх не шкода. Щоправда, не шкода. Я радий, що всі мої бійці живі, що живий. Можливо, я побачу своїх синів – у мене їх двоє. Люди вигадують мільйони способів, щоб убити людей, і лише десятки способів, щоб людей врятувати, – говорить парамедик. 

Чи справді на сході України багато людей, які підтримують Росію

Сергій розповів, що одного дня привіз до сільської крамниці деякі речі. Коли з побратимом сказали людям, що ці речі – для них, вони просто билися за них:

«Билися за якісь нещасні кофти, шкарпетки. За речі, які цього не варті. Думаю, якби ці речі їм привезли росіяни, вони б їх так само прийняли. Вони не мають розуміння, хто вони. Не у всіх, але більшість. Я бачив людей, у яких будинок зруйнований до фундаменту, а вони й досі вірять російським попам, які кажуть: «Патріарх Кирило – найблаженніший пан». Вони вірять, що це все відбувається за гріхи їхніх предків. Це просто смішно. Вони не розуміють, хто вони на цій землі. Коли ти з ними спілкуєшся. Їхні родини здебільшого заїхали до Луганської та Донецької областей у 30–40-х роках, вже після того, як тут зникли багато українців – їх депортували, розстріляли, знищили голодомором. У мене предки на Волині постраждали від так званого розкуркулювання, «закону про три колоски». Мій прадід побудував власний млин, а потім, у 1944 році, ці визволителі звільнили його від власного господарства та власного млина», – розповів волинянин.

Чи змінився бойовий дух солдатів

«Ми вдома, ми на своїй землі. Звісно, ​​хотілося б поїхати додому та побачити дітей, але ми маємо розуміння – що ми робимо і чому. Я хочу ростити дітей і бачити, як вони ростуть, а не так, щоб мій маленький син казав усім: «Тато там, де бабах». Щоб вони не були змушені жити у сусідній країні – Польщі замість України, бо тут скрізь «бабах», ділиться Сергій Приходько. 

«Я зустрічався і з білоруськими добровольцями. Я розумію, що ми маємо вирішити цю проблему разом. Я до Брестської області в дитинстві по гриби ходив. Пам'ятаю, як білоруські жінки під час збирання грибів та ягід співали народні пісні. Мені було дуже прикро, коли з Білорусі летіли ракети. Я цього не розумію. Якби з України летіли кудись ракети, я взяв би кирку і пішов розбивати всю цю техніку».Сергій Приходько не був удома 8 місяців. Відпустка трапилася лише у листопаді – він поїха додому у Волинську область на два тижні, туди ж із Польщі до нього приїхала родина.

«У мене була відпустка два тижні – розумієш, що ти вдома, але засинаєш та повертаєшся у реальність війни. У тебе уві сні бій, ти шукаєш свій автомат, ти падаєш на землю, бо йде обстріл. Кричиш уві сні, бо йде бій», – ділиться емоціями медик. 

Сергій зізнається, якщо до сну в землянці звикнути можна, то до розлуки з діть – ні: 

«Ти можеш пережити розлуку з дружиною – фізичну тощо, але розлуку з дітьми – ні. Вона надсилає мені фото та відео дітей, ти бачиш, як вони ростуть, але ти не з ними. Це найскладніше. Я дуже хочу, щоб мої діти жили у вільній країні, де немає війни, де взагалі у світі немає воєн, але це утопія». 

Сергій пригадує день, коли повернувся через 8 місяців додому в Ковель. Зайшов із букетом квітів у салон автобуса (на якому приїхала його сім'я), проривався через натовп пасажирів, старший син його побачив і почав кричати: «Мамо, мамо, тато тут!» Більшість пасажирів дивилися на нас із подивом. Він тоді був без військової форми. 

«Вони мчали через весь автобус до мене. Я взяв їх на руки, виніс із автобуса, старшенький кричить: «Мамо, мамо, нас тато на руках несе». А люди не розуміють: «Тато і тато». Я вже не витримав і сказав: «Чого ви дивитеся? Діти вісім місяців батька не бачили. Тато на фронті був».

«З Ковеля я їхав уже у військовій формі. Моя сім'я поїхала мене проводжати. Старший син зрозумів, що з ними додому не поїду. Це відчуття, коли автобус із дітьми їде назад і твій син тобі віддає військове вітання – цього не забути. Це мотивує, це надихає - ти розумієш, чому ти тут».

Диссонанс: на фронті гинуть люди, а тут, за сотні кілометрів від нього, на Волині, всі живуть, як жили

Приходиш у гараж, який ти не відкривав вісім місяців, у ньому стоїть твій старенький «мерседес», на якому ти волонтерів вісім років, а в сусідньому гаражі смажать шашлики, грає російський шансон. Потім приходиш додому, хочеш побути з дітьми в тиші, а в тебе п'яний сусід вирішив запустити феєрверк, йому хочеться свята. У моєї дружини мама теж військовий медик – вона зараз на фронті – офіцер ЗСУ, дядько теж офіцер ЗСУ, зараз у шпиталі після поранення, а тут якийсь ідіот запускає феєрверки…За тобою біжить дружина і кричить: «Сергію, не чіпай його». Я йому говорю: «Ти навіщо це робиш?» А йому хочеться свят, салютів. Якби не дружина та діти, я б його цим салютом… Кажу: «Якщо тобі хочеться свята та салютів, то поїхали зі мною назад на фронт. Там свята та салюти». Не поїхав щось…

 Нині дружина і діти Сергія живуть в Польщі. Родина медика виїхала туди на час війни. Там, каже, дружині ніколи не ставили питань про те, чому вона в Польщі розмовляє українською. Якось в магазині їхній син побачив польського військового, і ​​сказав: «Мамо, дивись, він як тато». Той зрозумів, що в дитини батько на війні, і скупив дітям весь прилавок фруктів.

«Син нещодавно дзвонить, показує іграшкового крокодила. Запитую, як він його назвав. Він посміхається і каже: «Тату, він як ти – зелений». - «Що я, схожий на крокодила, чи що?» – питаю. Каже: «Так». Зубастий і дуже страшний для окупантів», – розповідає Сергій. 

«Я бачу біль свого народу. Війна дала розуміння, хто ми на цій землі. Але не хотілося, щоб у такий спосіб – надто висока ціна. Я бачив розбомблений російською авіацією Ліман, бачив Бахмут. Коли була можливість туди діставатися, я возив туди медикаменти – Бахмут, Соледар. Навіть командир не знав, куди ми їдемо. Ми їхали на старенькому джипі, буквально за 300–400 метрів від нас прильоти були страшні. Нашу машину теж посікло уламками, але ми їхали – треба було довезти медикаменти. Але страшнішими були не обстріли, а щоб командир не впізнав», – продовжує розповідь парамедик. 

«Не знаю, чи є Бог на цій війні, але я вірю в нього. Я взагалі не мав би з вами розмовляти зараз. Декілька тижнів тому ми їхали на крапку. У нас то спускало колесо, то машина глухла, то ще щось. А точку, куди ми їхали, накрило. Якби ми не затрималися, ми вже були б мертві», – зізнається волинянин. 

Сергій згадує бойову подругу Олену, яка загинула третього вересня.Буквально перед поїздкою вона наснилася своїй сестрі-двійнятці:

Олена уві сні просила сестру Ольгу, щоб та вийшла зі мною на зв'язок та попросила мене: не їхати на завдання. Вона точно описала уві сні те місце, де був приліт - як на фото, хоча ніколи тут не була. Я думаю, що це вона врятувала нас. Я досі не хочу сприймати, що її немає. У неї залишилися донька Оксана та син Ярослав. У неї закінчився у травні контракт, вона могла піти на дембель, але залишилася. У неї в роті служив мій троюрідний брат, багато наших знайомих, і вона лишилася. Коли вона евакуювала пораненого, біля неї розірвався снаряд російського танка.

З Оленою Сергія познайомив друг на Волині. Усі разом дружили.

«Вона пройшла Майдан. Їй кримський беркутівець тоді гумовою палицею зламав руку. «За що ти мене б'єш», - спитала вона. Він їй стис горло палицею і сказав: «За те, що ти сука западенська». Ленка залишилася зі зламаною рукою на Майдані. До цього вона навчалася в поліцейській академії і в одному з беркутівців дізналася про колишнього одногрупника. Вона йому сказала: «Ну привіт, пес». Він здивувався і через щит запитав: «Чому це я пес?» - «Тобі сказали стояти - ти і стоїш. Скажуть мене бити - ти мені і другу руку зламаєш», – ділиться спомингами про свою бойову подругу волинянин. Сергій каже, коли Олена повернулася з Майдану, це була зовсім інша людина:

«Вона прийшла до мене в кабінет і сказала: «Сергію, це не просто Майдан, це війна. Я бачила росіян у формі «Беркуту». Потім уже була анексія Криму, потім вже були бойові дії, але вона ще тоді сказала: Або ми їх, або вони нас. Ленка з мене взяла обіцянку, коли були бої на Житомирському напрямку – подбати про її дітей. Я пообіцяв, що поки живий, триматиму слово. Знаєте, що найприкріше? Вона мені не сниться. Мені не сниться мій друг Валерій, який загинув одразу, під Бахмутом. Він боронив Донецький аеропорт. Всю цю війну ми жили в душу. Багатьох своїх хлопців я хотів би побачити, поговорити з ними. Я був удома і думав, що поїду до них на могили. Я не поїхав. Я мав час, але я просто не зміг. Для мене вони живі. Я не хочу їх відпускати. Мені боляче, дуже боляче. За Ленку, напевно, найсильніше», – каже Сергій Приходько. 

Парамедик каже, що хотів би побажати людям миру, спокою та перемоги. Сам не знає, чи знайде спокій. «Фізична війна колись закінчиться, а ось війна всередині нас – не знаю. Чи вона відпустить?», – міркує він.

Коли я був у відпустці, мені дружина сказала: «Сергію, ти не тут. Ти зараз на війні». Я не мушу воювати. Ви розумієте? Я маю бути вдома з дітьми. Але якщо вже так склалося, то я не шкодую. Чесно. Нас росіяни показували своїм телебаченням як якихось відсталих людей, що в нас чи нормального житла ніде немає, а ми взяли і наваляли «другої армії світу». Єдине, чого хочу, щоб наш північний сусід, білорусь, став народом, а не продавався цим мерзотникам. Ми можемо дружити, ростити дітей разом, хрестити їх разом. Жити, зрештою. Не так, як все зараз відбувається. Чи зможу колись простити росіян? Не знаю. Фізично війна закінчиться, а от усередині людей – навряд. Ми маємо якось жити заради майбутніх поколінь. Я радий бачити в себе вдома поляка, білоруса, будь-кого. Тільки без зброї, без танків та ракет, – переконаний медик. 

Читайте також:

• Віталію Гладуну з міста Горохів на Волині – 46 років. Майже 9 з них він волонтерить: збирає та відвозить допомогу захисникам.
• «Данте» - саме так цього 24-річного воїна з Ковеля звуть побратими. Незважаючи на досить молодий вік - він має за спиною чималий воєнний досвід. І саме «Данте» - один з тих військових, які визволяли Зміїний і згодом здійняли там український стяг.