Горіховий Спас на Волині: що означає свято та чи потрібно нести до храму горіхи
16 серпня традиційно називають Горіховим Спасом. У цей день люди несуть до храмів горіхи, фрукти, хліб та інші продукти. Проте самої назви «Горіховий Спас» у церковному календарі немає. Цього дня відзначають Перенесення Нерукотворного образу Господа Ісуса Христа.
Звідки взялися звичні назви Спасів, чи потрібно освячувати горіхи та що насправді означає свято, журналістам ВСН розповів протоієрей Василь Лозовицький завідувач кафедри Священного Писання і Богослов'я ВПБА, кандидат богословських наук та доктор філософських наук.
Назви «Медовий», «Яблучний» та «Горіховий Спас» більше пов'язані з народною традицією та сільським господарством. Для наших предків важливо було знати, коли достигають різні плоди, коли їх можна збирати та чи вистачить урожаю до наступного року.
Тому такі дати ставали своєрідними орієнтирами.
«Спас взагалі — це не богословське, неправильне поняття. Не можна називати Спаса чи медовим, чи яблучним, чи горіхом. Це більше пов'язане з культурою обробки землі і збором урожаю».
З Горіховим Спасом пов'язували саме період дозрівання горіхів. Люди орієнтувалися на природу і знали: якщо до цього часу горіхи вже достигли, їх можна збирати та заготовляти. Водночас це не означає, що всі горіхи мають достигнути саме 16 серпня. Йдеться радше про певний період, коли вони вже починають дозрівати.
Натомість церковна назва свята — Перенесення Нерукотворного образу Господа Ісуса Христа.
Із ним пов'язане давнє християнське передання про царя Авгара з Едеси. За переказом, цар захворів на проказу і почув про Ісуса Христа, який проповідував у Юдеї та зцілював людей. Авгар хотів запросити Христа до себе, а коли зрозумів, що Ісус не прийде, попросив хоча б зробити його зображення.
Для цього цар послав художника. Проте відтворити лик Христа той не зміг.
«Ісус Христос просто вмився, обтерся рушником і казав: «Віднесеш своєму цьому правителю». А на цьому полотні відбився лик, тобто обличчя Христа. Звідси і пішла назва — Нерукотворний Спас».
Саме через це образ і називають нерукотворним — за церковним переданням, він не був написаний людиною. Образ тривалий час зберігався в Едесі. Коли почалися переслідування іконопочитання, святиню заховали в стіні міста. Через багато років її знайшли. У 944 році Нерукотворний образ урочисто перенесли з Едеси до Константинополя. На честь цієї події й встановили церковне свято.
Подальша історія святині склалася непросто. Через завоювання та події, які пережив Константинополь, образ був втрачений. Де він перебуває зараз, достовірно невідомо. У християнській традиції є й інші образи, які називають нерукотворними. Серед них — хустка Вероніки, пов'язана з Хресною дорогою Христа, та Туринська плащаниця.
Але особливість Нерукотворного образу полягає не лише в історії його появи. Він також пов'язаний із тим, як християнство розуміє ікону. Ікона не є предметом поклоніння сама по собі. Людина не поклоняється фарбі, дереву чи полотну. Шанування спрямоване до того, хто зображений на іконі.
«Ми не шануємо не фарби, не матеріал, не полотно, не дерево, не камінь — з чого це все зображено. А того, хто на цій іконі зображений».
Вчення про шанування ікон було утверджене як догмат на Сьомому Вселенському соборі у 787 році. Водночас самі ікони існували в християнстві й до цього. Та якщо Нерукотворний образ не створений людською рукою, то тут виникає ще одна тема — сама людина як образ Божий.
У християнстві вважається, що кожна людина створена за образом Божим. Це не означає, що всі повинні бути однаковими. Навпаки — кожен має власний характер, здібності та особливості. У кожній людині є певний потенціал, але не всі встигають його розкрити. Іноді людина все життя намагається створити себе заново, хоча насправді їй потрібно віднайти те, що вже є в ній.
«Ми можемо бути не археологами, а реставраторами. Коли тобі дали щось старе, замазане, забруднене, а тобі треба те все відчистити, відполірувати, щоб воно засяяло».
Ця думка стосується і того, як люди сьогодні сприймають церковні традиції. Людина може знати, що на Великдень треба освятити паску, на Спаса — фрукти, а до храму прийти у відповідному одязі. Але при цьому не розуміти, навіщо вона все це робить.
«Люди самі створюють для себе те, що потім стає перепоною, насправді, коли мало бути містком».
Щоб пояснити цю думку, отець Василь наводить образ риштування біля храму. Воно потрібне для будівництва чи ремонту, але якщо риштування стає настільки багато, що за ним уже не видно самого храму, людина може втратити з поля зору головне.
Так само може відбуватися і з церковними традиціями. Людина зосереджується на тому, що треба зробити, що принести до храму чи як виглядати, але поступово забуває, заради чого все це існує. Тому окреме питання — чи потрібно 16 серпня нести до церкви кошик із горіхами та хлібом.
«Нема такої традиції. Немає і нема спеціально визначеної для цього молитви».
Водночас це не означає, що людині не можна прийти до храму з плодами. Якщо вона хоче подякувати Богові за врожай, допомогу чи певні події у своєму житті, для цього не потрібно чекати конкретного свята. Євхаристія сама означає подяку. Тому важливо не те, чи є окремий день для освячення певного продукту, а те, з яким ставленням людина приходить до храму.
Водночас сьогодні сама традиція часто виглядає інакше, ніж раніше. Наші предки приносили до храму те, що виростили самі. Тепер люди можуть спеціально купити фрукти чи горіхи на ринку або в магазині.
«Ми навіть, коли йдемо на освяту, то переважно більшість купляє фрукти, а не бере із того, що виростили власними руками».
У минулому для людей врожай був значно більшою цінністю, ніж просто продукти на святковому столі. Від нього залежало, чи вистачить їжі до наступного року. Якщо родина мала зерно, овочі, фрукти та інші запаси, вона могла пережити зиму й дочекатися нового врожаю. Якщо ж урожай був поганим - це могло стати серйозною проблемою.
«А уявіть собі ще років 100 чи скільки тому, коли люди жили лише на певній місцевості, і не можна було звідки десь далеко щось привести. Тобто, якщо у вас є це, то ви тим можете жити».
З таким життям були пов'язані й народні прикмети. Люди спостерігали за природою, погодою, рослинами та тваринами й намагалися за цим передбачити майбутню погоду. Горіховий Спас також став одним із таких орієнтирів. За ним могли визначати, що літо добігає кінця і поступово наближається осінь.
Проте сьогодні покладатися на такі прикмети як на точний прогноз не варто.
«В теперішньому світі аномалії, такі непередбачувані погодні й температурні зміни. Вони не дають впевненості у тому, що за прикметами можна якось передбачити, яко. буде погода».
Наші предки при цьому не лише спостерігали за природою, а й намагалися бути готовими до її змін. І водночас покладалися на Бога. Сьогодні ж люди часто знають назви церковних свят, але не завжди знають, що саме вони означають. На думку священника, тут особливо відчувається брак релігійної освіти.
У давній Церкві перед хрещенням людина мала пройти катехізацію — дізнатися основи віри та зрозуміти, як має жити християнин. Сьогодні, на думку священника, такого розуміння часто бракує. Через це люди можуть знати, які обряди потрібно виконати, але не замислюватися над їхнім змістом.
Тоді традиція, яка мала б бути містком до Бога, може стати перепоною.
Саме з цим отець Василь пов'язує і одну з головних думок Нерукотворного Спаса. Йдеться не лише про історію образу Христа, а й про саму людину, яка, відповідно до християнського вчення, створена за образом Божим.
Священник порівнює людину з палімпсестом — давнім рукописом, на якому поверх старого тексту писали новий. Щоб побачити первинний напис, потрібно поступово прибрати наступні шари. Так само протягом життя людина може накопичувати страхи, образи, чужі очікування, матеріальні цілі та постійне прагнення досягати більшого.
«Дуже часто ми самі замість того, щоб розчищати, ще більше його зашаровуємо, ще більше його за цим ось таким закидуємо і думаємо, що за цим отаким ми віднайдемо себе. А людина ще більше і більше себе губить».
Тому 16 серпня для християнина — не просто день, коли можна освятити горіхи чи інші плоди. Нерукотворний образ нагадує про Христа, який прийняв людську природу, а разом із цим — про цінність самої людини.
Головний зміст свята, на думку отця Василя, — нагадати про те, що в житті має справжню, неперехідну цінність.
«Напевно, це ще одне таке нагадування про те, що нам в цьому житті найважливіше. Є те, що має неперехідну цінність і вартість — те, власне, для чого Господь прийшов на цей світ до людини».
Читайте також:
- Не день смерті, а перемога життя: волинський богослов пояснив сенс свята Успіння Пресвятої Богородиці
- Яблучний Спас це не про яблука: луцький священник пояснив справжній зміст одного з найбільших церковних свят
- Освячений мед не лікує, а «маковійчик» - не оберіг: волинський священник розвіяв міфи про Медовий Спас
Будь в курсі усіх новин
