«Хочу подякувати за донечку, але телефон не відповідає». Історія мами і доньки, яких розлучили після Азовсталі

ВВС News Україна поговорила з Вікторією Обідіною про їхнє з Алісою перебування на «Азовсталі», російський полон та плани на життя.

Не встигла послужити

Вікторія Обідіна родом з Волноваського району Донецької області. Зараз це непідконтрольна Україні територія. Працювала у Донецьку, а після того, як у 2014 році там оголосили так звану «ДНР», виїхала у Маріуполь.

«І ось через вісім років я не можу повернутися в Маріуполь», - каже Вікторія.

Квартира, яку вона з донькою винаймала у Маріуполі, згоріла. Вікторія бачила фото.

Жінка працювала медсестрою, а 1 червня минулого року підписала контракт про службу у Збройних силах.

«І послужити не встигла, як почалася війна», - розповідає вона.

10 березня Обідіна за наказом командира прибула на меткомбінат «Азовсталь» у Маріуполі. Її донька, 4-річна Аліса, залишалася з нянею та родичами.

Але вже через 10 днів Вікторія зрозуміла, що ситуація погіршується. У місті тривали обстріли, закінчувалися запаси їжі, вона не знала, чи в безпеці донька, тому вирішила забрати її з собою на «Азовсталь».

«Мені допоміг молодий військовий. Він забрав Алісу і привіз її на «Азовсталь». Я навіть не знаю його імені. На жаль, він загинув», - згадує Вікторія.

Будні «Азовсталі»

До обов'язків Вікторії на «Азовсталі» входили щоденні перев'язки, уколи, таблетки.

На «Азовсталі» було декілька бункерів - з цивільними і військовими. У тому, де працювала Вікторія, Аліса була єдиною дитиною.

Медикиня з усмішкою згадує випадок, коли Аліса сказала: «Мамо, мені нудно. Давай я буду тобі допомагати». Так Аліса стала допомагати мамі роздавати пораненим знеболювальні.

«Звичайно, Аліса сумувала за волею. Ми не піднімалися на вулицю, адже обстріли не припинялися. У доні з собою була іграшка. Ми писали, вчили цифри і букви. Намагалися розважатися», - розповідає Вікторія Обідіна.

До підземного сховища «Азовсталі» долинали звуки вибухів з вулиці. Над ними складалися поверхи, падали стіни й перекриття цехів металургійного комбінату.

«Через велику кількість поранених я не могла приділяти доньці багато уваги. Але нічого. Ми справлялися», - розповідає Вікторія.

Вже після їхнього виїзду побратими по службі розповіли, що з бункера можна було побачити небо.

«Це наш останній день?»

Вікторія згадує, що єдине, що повертало до життя мешканців бункера, був годинник. Поранених було дуже багато, вони потребували постійного догляду.

«Час у бункері спливав непомітно. Ми не стежили, який сьогодні день, чи це день, чи ніч, тому що роботи було дуже багато», - розповідає медикиня.

Вона чесно зізнається, що не думала вийти звідти живою - настільки сильними були обстріли.

«Одного разу Аліса запитала: «Мамо, це наш останній день?» І хоча я розуміла, що, мабуть, так. Але дитині відповіла, що все буде добре», - розповідає військова.

Якось Аліса потрапила на відео, яке виклали на сторінці полку «Азов» у соцмережах. Дівчинка говорила, що хоче, щоби її евакуювали, хоче додому і до «бабусі Свєти».

«Аліса знала, що в нас вже більше немає дому. Що ми не повернемося, і вона не гратиметься своїми іграшками. Вона розуміла, що в нас буде інше життя в іншому місті», - каже Вікторія.

На запитання, чи шкодує вона за своїм помешканням у Маріуполі, Вікторія відповіла філософськи: «Хай це буде розплатою за моє життя».

Фільтрація, яка їх розділила

Коли Червоний Хрест організував коридор для вивозу цивільних з «Азовсталі», Вікторія з Алісою за наказом свого командира спробувала виїхати.

«Я прекрасно розуміла ризики. Але іншого вибору в мене не було. Ми розуміли, що нас чекає полон. А брати з собою в полон дитину - значно небезпечніше. Тому вартувало спробувати», - каже військова.

Одразу на фільтраційному пункті в Безіменному Вікторії сказали, що вона не проходить перевірку, тому що є військовою.

«Сказали, що мене відправлять в полон, а дитину - в дитбудинок», - згадує вона. 

Після фільтрації в Безіменному колона мала вирушити далі через два дні. Вікторії дозволили побути цей час з Алісою. У наметовому містечку військова познайомилася з дівчиною.

«Вона запропонувала свою допомогу, сказала, що вивезе Алісу до Запоріжжя. Я погодилася і написала на неї довіреність», - згадує Вікторія.

7 травня гуманітарна колона з «Азовсталі» рушила.

Допит, тиск, в'язниця

Так Аліса поїхала в Запоріжжя, а Вікторія - в Мангуський райвідділок поліції.

«Там з мене намагалися вибити свідчення. Те саме робили і в донецькому УБОЗі. Мене змусили записати інтерв'ю, в якому я зверталася до Ірини Верещук з проханням повернути мені дитину», - розповідає військова.

Насправді, зізнається вона, прекрасно розуміла, що через дитину на неї ще більше б тиснули: «Я б не допустила того, щоби дитині робили боляче і розповіла б усе, що знала».

Після інтерв'ю Вікторії дали зателефонувати мамі. Так вона дізналася, що Аліса доїхала до Запоріжжя.

Що було з її дитиною далі, чи зустрілася вона з бабусею, як пережила розлуку з мамою - Вікторія не знала пів року.

Полон і обмін

Про пів року полону Вікторія розповідає звичними фразами. Одинадцять людей у двомісній камері, відсутність питної води, неїстівна їжа, брак свіжого повітря та психологічний тиск.

«Нас не чіпали, а над чоловіками-полоненими сильно знущалися. Ми все це слухали», - згадує Вікторія.

З 7 травня по 17 жовтня вона нічого не чула про свою доньку. Вікторія просила хоча б про один дзвінок.

3 жовтня Алісі виповнилося 5 років. Вікторії дозволили подзвонити доньці. Вона лише встигла привітати її і сказати, що перебуває в Оленівці.

«Час йшов на секунди, тому я сказала: «Донечко, з днем народження! Я дуже сумую за тобою. Скоро ми зустрінемося. Я тебе дуже люблю», - згадує військова.

Так Вікторія дізналася, що Аліса в безпеці, про неї дбає її мама, бабуся дівчинки. Це додало їй впевненості та надії в полоні.

«Мені залишалося просто чекати обміну. Ми знали, що колись нас обміняють», - каже Вікторія.

І ось цей день настав. 14 жовтня в камеру зайшли й назвали три прізвища жінок, які перебували в колонії разом з Вікторією. Її прізвища у списку не було.

«Я почала бити тривогу, просилася поїхала з усіма», - згадує військова. Вона досі не вірить, що все вдалося.

Везли зі зв'язаними руками і закритими очима «Уралами» і вантажним літаком. Про те, що вони вже під Запоріжжям, дізналися від когось з жінок-полонених, які впізнали дорогу.

«Ми до останнього не вірили, що це обмін. Здавалося, що зараз щось станеться і нас просто повезуть в іншу колонію. Боялися, що обмін може зірватися і щось піде не так», - згадує той момент Вікторія.

«Я подзвонила мамі. Мамо, кажу, мене обміняли», - розповідає військова про перші хвилини після звільнення.

Мама Вікторії до останнього не знала про звільнення доньки. Родичів не попереджають, щоби не давати марної надії, адже обмін може зірватися.

Подяка за порятунок доньки

«Тепер ми з донею спілкуємося щодня. Надолужуємо втрачене, - розповідає Вікторія про Алісу. - Вона дуже сумує. Весь час запитує, коли я приїду».

Аліса з бабусею Світланою живе у Польщі. Вона ходить в дитячий садок, займається танцями і вивчає польську мову.

«У них все добре. Вони чекають мене», - каже Вікторія. Вона проходить реабілітацію і чекає на відновлення усіх документів. Тільки після цього вона зможе побачитися з донькою.

Скільки триватиме реабілітація - медики не кажуть. Потрібно здати багато аналізів та обійти лікарів.

Вікторія хотіла б подякувати за порятунок Аліси дівчині, яка вивезла дитину з фільтраційного табору до Запоріжжя. Але не може її знайти.

«Її звати Валерія. Але, мабуть, вона змінила номер телефону. Я не змогла їй зателефонувати», - пояснює Вікторія.

У Запоріжжі маленькою Алісою опікувалася працівниця облради Злата Некрасова. Вже потім дівчинку забрав дядько, який привіз її до бабусі.

Вікторії дуже сподобався Дніпро. Несміливо колишня військовополонена будує плани на майбутнє.

«Зараз я їду до доньки в Польщу. Але після закінчення війни, звісно, я повернуся в Україну. Думаю, ми житимемо в Дніпрі», - впевнено і з надією каже Вікторія Обідіна.