13 жовтня закінчив підготовку штурмовика, а 15 жовтня у бою загинув: спогади про Героя з Волині

Ігор Куничник народився у сім’ї Семена та Ольги Куничників 5 грудня 1976 року у Бродах. Тут зростав батьковою підтримкою, бо окрім нього було ще дві старших сестри Галина та Ніна. Був маминою опорою. Після закінчення школи з досягненням повноліття пішов на строкову службу. Служив у внутрішніх військах у тодішньому Дніпропетровську. Після «строчки» підписав контракт і певний час служив у Луцьку, - пише газета Ратнівщина.

У 2003 році одружився зі Світланою, яка родом з Горохівського району. Молоде подружжя оселилося в Бродах, із батьками. Сестер доля закинула у Дніпро і в Луцьк. Тож син був на місці, при матері й батькові. Їм допомагав і завжди міг розраховувати на слушну пораду.

У 2006 році у Куничників народилася донечка Тетяна. Був період, коли Ігор Семенович працював у лісі. Потім звільнився. Почав їздити на заробітки у Польщу. Дружина – продавець у місцевому магазині. Як і всі в селі, садили городи, тримали худобу.

Майже шість років тому помер тато Ігоря. Три роки тому відійшла у засвіти і мама. Світлана Степанівна розповідає, що чоловік дуже любив своїх батьків і сестер, але понад усе горнувся до своєї сім’ї – до дружини, до донечки. Він був головою родини, справжнім господарем на своєму місці.Війна застала Ігоря Куничника у Польщі. Не роздумуючи, він повернувся на Батьківщину. Був удома, хазяйнував по господарству. 17 липня 2023 року до нього приїхали працівники військкомату і вручили повістку. Він не відмовлявся. Пройшов медогляд і вже наступного дня поїхав на навчання. Весь цей час служив на Харківському напрямку. Спочатку був у піхоті. Проявив себе як відповідальний і свідомий військовий. Дружина розповідає, що якось під час обстрілу завалило їхню позицію, а побратимів, які були всередині, закидало. Він разом з іншими хлопцями витягував їх з-під завалів, допомагав виносити. Власне і сам тоді отримав поранення в руку. Тож на трохи його відпустили додому на лікування. У грудні 2023 року він приїхав, а 14 січня уже вибув назад у свою військову частину. Світлана просила чоловіка, щоб не йшов, бо хвилювалася за його життя, а він твердо сказав: «Як я маю залишити своїх хлопців?!».

Трохи згодом Ігоря Куничника відправили на навчання у Кам’янець-Подільський, після чого став інженером-сапером. Працював на розміновуванні на Харківщині, але вже в іншому населеному пункті. Там також поводився як ЛЮДИНА з великим, добрим серцем.

- Вони йшли на завдання, - пригадує Світлана Степанівна. - Їх стали обстрілювати з дрона. Одного хлопчину сильно поранило. Всі хлопці порозбігалися, бо небезпека ще не минула. А Ігор залишився з ним. Дві доби він його перетягував по відкритій місцевості, але витягнув і врятував, - плаче жінка.

Нещодавно йому повідомили, що його переводять у штурмовики. Десять днів тривало навчання і 13 жовтня закінчилося. Тієї неділі Світлана Куничник востаннє спілкувалася з чоловіком. Вона поверталася автобусом додому з Луцька. Він був дуже втомлений після навчань. Поговорили буквально декілька хвилин і він попросив: «Ти вже більше не дзвони! Я якщо-то сам зателефоную». Дружина ще запропонувала, що набере до нього, коли буде вдома, але він відповів, що хоче помитися і лягти відпочити, бо дуже втомився.

- Мабуть, він вже знав, що його відправлять на «нуль» тієї ночі, - каже Світлана Степанівна. - Я в понеділок весь день до нього дзвонила. Як відчувала щось неладне. Гудки не йшли. У вівторок цілий день дзвонила, гудки були, але він трубки не брав. Ще в середу зранку, як встала, дзвонила і прийшла на роботу – дзвонила. А о 9 ранку приїхали з військкомату і повідомили, що у вівторок, 15 жовтня, Ігор загинув під час виконання бойового завдання.

Почуття змішалися в один суцільний клубок. Чому? Як? За що? Він мав би жити! Серце рвалося на шматки, а треба було ще дочекатися, коли чоловіка доправлять додому.

19 жовтня траурний кортеж прибув до дому Куничників. Востаннє ночував герой у власній оселі, востаннє цілували його бездиханне тіло рідні і близькі. 20 жовтня священники Гірниківського благочиння відспівали новопреставленого воїна Ігоря. Востаннє для нього лунав вогневий залп. Військові передали дружині прапор на знак вірності Ігоря Куничника Україні. Він завжди нагадуватиме рідним, що їхній чоловік і тато з честю виконав свій військовий обов’язок і віддав своє життя за Перемогу в цій війні.

Він залишив добрий слід на землі. Усі його пам’ятають спокійним, порядним і вихованим чоловіком. У міцних чоловічих обіймах завжди знаходили заспокоєння його дівчата – Світлана і Тетяна. Вони завжди знали, що все буде добре, бо він у них є. Важко змиритися із втратою, коли життя найдорожчої людини обривається так зненацька, так несправедливо, так боляче. Він мав би ще жити й жити, але ворог відібрав у нього життя!Нічого не буває не покараним. Колись настане день, коли зло буде здолане, коли прийде розплата за усі невинно знищені життя українців. Рідним ця рана ніколи не відболить. Але його добре серце знайшло відбиток у серці доньки Тетяни, яка така схожа характером на тата! Нині вона – студентка Волинського національного університету імені Лесі Українки, майбутній фінансист. У її посмішці, у її щирості, у спокої і простоті не раз іще люди впізнають її тата.

Читайте також:

• Війна забрала в сина тата, власний дім, рідне місто, а тепер і маму: спогади про молоду Героїню, яка жила на Волині
• Служив з 1 березня, а загинув 6 травня: спогади про 24-річного Героя з Волині, який вважався зниклим безвісти