Війна забрала в сина тата, власний дім, рідне місто, а тепер і маму: спогади про молоду Героїню, яка жила на Волині

Матір Героїні Ірина Рибіна – переселенка з міста Торецьк Донецької області, яка у 2022 році була змушена переїхати на Волинь разом із внуком Ігорем. Їхню історію розповідає газета Ратнівщина.

Життя родини Рибіних – це суцільна драма, сповнена трагічних подій. Усі вони так чи інакше пов’язані з війною. Часто багатьом людям здається, що їм важко живеться. На щастя, ці люди уявлення не мають, що значить поняття «важко» і як інші тримаються попри все, не нарікають на долю і просто живуть, бо, мабуть, Бог дає сили витримати усі випробування.

Війна прийшла до них у 2014 році

Їхня родина мешкала у місті Торецьк Бахмутського району. Коли Марії було лише дев’ять років, помер тато Володимир. Мама намагалася забезпечити її усім необхідним, щоб дитина мала що їсти, у що вдягнутися, здобула належну освіту. Дівчинка росла свідомою, порядною людиною. Підтримувала маму, як могла. Не вимагала неможливого. Вчилася сама заробляти бодай якісь гроші, щоб мамі було легше. Після закінчення школи пройшла курси манікюру, здобула фах кухаря четвертого розряду. Далі стала студенткою Харківської зооветеринарної академії. Особисте життя пов’язала з коханим Володимиром, у цивільному шлюбі з яким у 2013 році народився син Ігор.

Війна у родину Рибіних увірвалася далеко не в 2022 році. Вона для них почалася у 2014-у, коли росія нахабно вторглася на Донеччину. Тоді Володимир після року служби у миротворчій місії в Лівії повернувся разом з товаришами в Україну, бо знав, що мусить захищати рідну землю від агресора. Він служив водієм у медичній роті на Покровському напрямку. Та у 2016 році отримав важкі поранення і врятувати його життя не вдалося, у 2017 році він помер від отриманих на війні травм.

Марія у 23 роки стала на захист України

Марія здобула повну вищу освіту і ступінь магістра за спеціальністю інженера-технолога з переробки, сертифікації і стандартизації продукції сільського господарства. Усі випускники ветеринарних вишів так само військовозобов’язані, як і лікарі. Тож паралельно з навчанням закінчила військову кафедру, де отримала спеціальність кінолога.

Мама пригадує, що після закінчення академії Марія з друзями поїхала 14 березня 2016 року на польові збори. Там прийняла військову присягу. І після того кілька людей з її курсу опинилися в АТО. В тому числі і вона. Так із 2016 до 2022 року була у лавах ЗСУ попри те, що сама виховувала малолітню дитину. Одразу її направили у 65-й Харківський мобільний госпіталь, а у 2017 році перевелася у 12-й спеціалізований батальйон, який прикомандирували до 72-ї Білоцерківської бригади. У ній і прослужила до звільнення у 2022 році.

Хоч за документами вона була діловодом, але за роки служби опанувала непросту військову справу і виконувала бойові завдання не гірше за досвідчених чоловіків-бійців. Ірина Рибіна констатує, що на війні є штатний розпис, але немає професії. Дочка, як і усі, проходила курси стрільців. Уміла професійно користуватися зброєю. Знала, що таке РПГ, міномети, автомати, протитанкові засоби. Маму постійно заспокоювала, що вона – діловод, що її завдання – займатися документами, але теж ходила в наряди, спала в бліндажах, евакуювала цивільних і військових.

Мама каже, що донька була такою людиною, яка б нізащо не дала приводу їй хвилюватися. Вона завжди турбувалася про ближніх, а не про себе:

- Навіть коли у 2021 році вона була в Авдіївці з 72-ю бригадою (це від нашого дому навпростець 33 км), постійно казала: «Мамо, за що ти хвилюєшся? Я, як завжди, займаюся паперами!» - А коли їм потрібні були холодильники, бо починалася спека, виявилося, що вона разом з хлопцями була в бліндажах і тримала дорогу, насосну Ясинуватську, щоб не залишити Авдіївку.

За період АТО Марія Рибіна отримала три нагороди: відзнаку «За участь в АТО», 2 лютого 2019 року – медаль «За участь у боях «Світлодарська дуга». 17 березня 2020 року її нагородили медаллю «За відвагу» за операцію із порятунку цивільних і військових медиків, коли підрозділ, у якому служила Марія, зробив практично неможливе – вивів з-під обстрілу військових медиків та евакуював цивільних в районі міста Золоте.

Коли розпочалося повномасштабне вторгнення росії, Марія Рибіна перебувала в лавах ЗСУ. 72 бригада брала участь в обороні Києва. Її командир славнозвісний Андрій Норов із позивним «Космос» загинув під час чергової евакуації цивільних, але на рахунку його підрозділу – велика кількість успішних операцій із відбиття ворога у ті перші дні масованого наступу на Київ. Далі 72-а бригада звільняла Чорнобильську АЕС, згодом їх перевели у Бахмутський район. Там жінка отримала контузію в момент підриву дамби. Лікувалася у госпіталі. Була на Клебан-Бику (селище, яке активно обстрілювали). Потім їхнім підрозділом посилили Авдіївський напрямок, згодом перевели в Курахове, і вже звідти Марія звільнилася по догляду за сином та через проблеми зі здоров’ям.

Довелося відмовитися від своєї справи і виїхати на Волинь

Весь час, доки донька була на захисті рідної української землі, неподалік, у Торецьку, жили її найдорожчі люди – мама і син. Ірина Рибіна розповідає, що останні роки перед війною займалася підприємницькою діяльністю. За освітою вона – інженер-економіст машинобудування, друга освіта – юрист. Вона була керівником приватного підприємства «33+».

- Ми займалися роздрібною та оптовою торгівлею, вантажоперевезеннями, курортним бізнесом, бізнесом у сфері харчування, надавали юридичні послуги, - розповідає про своє життя Ірина. - У Торецьку в нас було кафе. Кормили шахтарів у кафе поряд із шахтою. У Бердянську був міні-готель. Ми там оздоровлювали людей, а два останніх сезони забезпечували відпочинок миротворцям. Також у нас відпочивали німці, поляки, чехи, словаки. Моряки оздоровлювалися.

Паралельно з різноплановою роботою Ірина Рибіна займалася вихованням внука, адже Марія приїжджала лише час від часу, коли їй дозволяли по службі. А більшість свого часу вона присвячувала захисту України.

2022 рік був для неї дуже важким і стресовим. З одного боку вона була кадровою військовою, вірною присязі. З іншого – у рідному Торецьку дедалі небезпечніше ставало мамі й синові. Ірина Рибіна каже, що вони з 2014 року знали, що таке обстріли, які час від часу повторювалися. Але у 2022 році на власні очі побачили всі жахи війни. Кожна картина воєнних жахіть боляче вдаряла по дитячій свідомості Ігоря. Під час першого авіанальоту на місто, коли вони бігли в укриття, на їхніх очах загинула молода жінка з дитям на руках. Дні, проведені у підвалах, далися в знаки. Ігор досі боїться замкнутого простору і скупчення людей. Та коли у Верхньо-Торецьку «кадирівці» і «сепари» почали виловлювати і привселюдно вбивати рідних українських захисників, рішення було очевидним – їм треба залишати місто і виїжджати у більш безпечне місце.

Евакуація з Торецька і невипадковий шлях на Ратнівщину

- У квітні 2022 року нас евакуював капелан 72 Білоцерківської бригади Сергій. Спочатку вивезли в Дніпро. Потім відправили до Києва. У Києві нас зустріла Маша, - розповідає її мати.

Кажуть, випадковостей у житті не буває. Мабуть, так треба було, щоб на її військовому шляху трапився волинянин.

- Командиром моєї доньки був виходець із Конища Михайло Йосипович Гурський. Тоді він перебував у госпіталі після важкого поранення, яке отримав під час операції з визволення Бучі-Гостомеля. Коли він дізнався, що ми з внуком залишилися без даху над головою, сказав: «Я не пробачу собі, якщо ця людина з дитиною буде скитатися. Вона постійно нам допомагала, коли ми потребували допомоги. Тому хай вони їдуть на Волинь. Там спокійно. Там мої рідні. Вони радо зустрінуть їх».

Ось так волею долі Ірина та Ігор Рибіні опинилися у Конищі. Їх гостинно прийняла сім’я Миколи і Катерини Гурських (Микола – рідний брат Михайла Гурського). Постійно допомагали Ольга і Костянтин Дейнеки, Віра та Віталій Корпачі, Іван та Світлана Хомичі. Ірина Рибіна розповідає, що всі вони – чудові люди, ставилися до них, як до рідних. Господиня дому Катерина Гурська плакала, коли Ірина повідомила, що вони з онуком переїдуть у Комарове. Але війна затягнулася. Жінка не хотіла обтяжувати родину. Була вдячна їм за те, що прихистили у скрутну хвилину.

Повернення Марії Рибіної на службу

Ірина з внуком Ігорем оселилися в Комаровому. Сюди до них приїхала й Марія після звільнення із ЗСУ. Лікувалася у Ратнівській лікарні, проходила реабілітацію у Циблях. Стала на облік у центрі зайнятості. На одному з семінарів у березні 2023 року працівники військкомату дізналися про те, що тут проживає жінка, яка воювала. Їй обіцяли допомогти працевлаштуватися на Волині. Навіть почали оформляти документи на службу у тиловій частині. Але поки їх доводили до ладу, ту частину перевели на Схід. У центрі зайнятості їй рекомендували йти вчитися на кухаря, на манікюрницю без огляду на те, що вона колись цим займалася і мала відповідні підтвердження кваліфікації. Пробувала влаштуватися секретарем у ліцей № 1 смт Ратне, але не вдалося.

У певний момент до неї прийшло гірке усвідомлення того, що тут, у цивільному житті, їй важко знайти своє місце. Боляче було від того, що частина людей ставилася до неї і її рідних з позиції: «Понаїхали тут!», «Навчіться спочатку української мови!», «Всі ви звідти однакові!», «Всі військові контужені», «Чому наші хлопці повинні вас захищати!?».

Мовчки ковтала такі закиди на свою адресу, а кожна фраза боляче ранила у саме серце, бо вона найкращі роки своєї молодості присвятила захисту України, бо замість тішитися дитиною мало не щодня ризикувала життям, а коли втратила здоров’я і повернулася в цивільне життя, зіткнулася з людською байдужістю і відвертим цинізмом.

Коли на Волинь на ротацію перекинули 111 бригаду, Марії зателефонували із військкомату, що є шанс працевлаштуватися відповідно до фаху в тилу. Вона подала документи і невдовзі уже була на навчаннях у Дніпрі. Як так трапилося, що мала бути діловодом у тиловому батальйоні, а опинилася в бойовій частині, мама не знає. Але звідти їхній 63 батальйон відправили на Харківщину, далі – на Сумщину з подальшими виїздами у Курську область. Там була діловодом у командира батальйону «Марафонця».

- Якось було, що Білопілля, де вони стояли, дуже обстріляли, - пригадує мама. - Я дзвоню до неї і кажу: «Маш, там у вас щось таке відбувається! Загиблі цивільні! Потяг якийсь обстріляли». А вона: «Мам, у мене все нормально. Сітка з пластикового вікна впала. То хіба це обстріл?! Я сиджу біля командира. Я тільки друкую папери». Вона так жартувала і так мене заспокоювала.

Загибель захисниці

З 15 серпня Марія Рибіна не виходила на зв’язок. Мама шукала її. До пошуку долучилася поліція. Серед вбитих, невпізнаних тіл у той період на Сумщині Марії не було. Лише згодом з матір’ю зв’язалася медикиня батальйону і повідомила, що донька у лікарні, перебуває у медикаментозному сні. Їхній підрозділ «накрили» «КАБами». Більше десяти людей загинуло, а ті, хто вижив, мали контузії і поранення різної тяжкості. Швидше за все, вона не чутиме на ліве вухо, бо має сильні розриви перетинки. Але про це можна буде говорити, коли отямиться і зійдуть набряки від забоїв.Наприкінці вересня Марія прийшла до тями. Повернулася під нагляд своєї медичної частини. Мама зібрала усі необхідні для звільнення документи. Командир запевнив, що зробить усе можливе, щоб її чим швидше відправити додому. У телефонній розмові він пообіцяв: «Усе буде добре. Ми здали документи. Треба почекати 10 днів. Маша тут з хлопцями. Не хвилюйтеся, якщо щось, медики поряд, допоможуть. Вона пакує речі, збирається додому. У четвер я її із супроводжуючим відправлю».

17 жовтня Марія Рибіна мала виїжджати у Комарове вже у статусі демобілізованої. З болем у серці крізь сльози мама розповідає, що 13 жовтня дочці раптово стало погано. Стрімко впав артеріальний тиск. Їй надали допомогу, але тиск не вдалося нормалізувати. Він продовжував знижуватися. Фельдшер доправив її в Суми в обласну лікарню і попросив, щоб її обстежили, бо вона має їхати додому. Її «прокапали», стало краще, вона хотіла повернутися назад у свій підрозділ, але фельдшер переконав, що не зможе надати їй кваліфіковану допомогу, якщо знову стане погано. Вона залишилася в лікарні. Але того ж дня померла від раніше отриманих контузій.

Увечері 14 жовтня у соцмережах Ірина Рибіна побачила співчуття побратимів доньки з приводу її смерті. У всіх був шок від того, що Марії не стало. Приголомшена звісткою мама зателефонувала до командира. Він підтвердив страшну новину. А вранці 15 жовтня принесли сповіщення із військкомату про смерть Марії Рибіної. 16 жовтня її тіло назавжди повернулося у Комарове. Востаннє схилила голову перед своєю господаркою її улюблениця – вівчарка Ельза, яку забрали із собою з Торецька на Волинь. Чин відспівування захисниці звершили священники Ратнівського благочиння. Новопреставлену Марію поховали на місцевому кладовищі.

Сина Марія любила більше за власне життя!

Ірина Рибіна розповідає, що донька любила свого сина більше за власне життя. У неї були дуже тяжкі пологи, тому цінувала кожну мить спілкування з Ігорем.

- До останнього вона говорила: «Я піду, повоюю. Настане перемога. Я зароблю гроші. Я їх не буду зачіпати. Ми купимо будинок, який вибрав Ігор. Тут, у Комаровому. Ми обов’язково будемо щасливими!». У мене з рідних була тільки донька і Ігор. Вся наша рідня хто загинув, хто помер від старості. На всій землі нас було тільки троє, і ми повинні були триматися. Маша постійно просила: «Ти все зроби для Ігоря! Якщо раптом щось зі мною трапиться, нікуди його не віддавай! Вирости його, як мене!» З Ігорем вони говорили, сміялися. Коли донька була вдома між службою, він радів, розворушився. Почав у школі більше контактувати з дітками, з вчителькою. Став підтягуватися, бо вдома він навчався за програмою «Інтелект України», а тут – за програмою «Нова українська школа». Ігор її любив, Маша його любила. Вона завжди була відповідальною людиною, завжди думала про когось, а не про себе.

За останніх два з половиною роки Ірина Рибіна пережила дуже багато. Вона бачила на власні очі, як війна руйнує долю її внука. Вона була тією рятувальною соломинкою, яка витягувала його з усіх пережитих страхів. Хлопчик досі боїться грози, церковних дзвонів, здригається від різких звуків. Але тут, на Волині, йому допомогли повернутися до спокійного життя.

Дитина з поламаною війною долею

Найбільше щемить у серці, коли бабуся розповідає про онука. Вона каже: «Він – дитина. Йому 11 років. Він – дитина з поламаною війною долею. А вечорами ми з ним спілкуємося. Він пригадує, як мама приїжджала, як вона приїжджала зі своїми побратимами, як ми до них їздили в Авдіївку, коли була можливість, коли було затишшя. Він пригадує, як на день народження ще у Торецьку мама йому подарувала велосипеда. Як його збирали побратими Михайло Гурський і Валерій Фащенко. Як ми їздили на наші Деліївські ставки, як смажили шашлики. Він пам’ятає її живою. З нею в нього пов’язані найприємніші спогади. Як вона з перших бойових купила йому тоді дуже популярну іграшку ведмедика. Він був такий величезний, що на ньому можна було сидіти і лежати. Пригадує рудого кота, з яким він вдома спав. Коли Ігорю було три рочки, перед днем святого Валентина вони пішли в місцеве кафе. Там йому дали в подарунок плюшевого ведмедика з сердечком. Після того Марії треба було їхати в частину. Вона сказала йому: «Ведмедик тебе буде охороняти, а моє серце за тебе завжди буде битися»!

Ще досі до Ірини Рибіної телефонують побратими її доньки, висловлюють співчуття з приводу її смерті, адже сумарно за вісім років служби вона побачила багато, навчилася багато, зробила багато, заслужила повагу серед військових. Вона – перша жінка з Ратнівщини, яка склала свою голову за Україну. Але вона з тих, хто не виїхав за кордон, не заховався, не «відмазався». Вона мала усі підстави, щоб не служити, але совість їй цього не дозволила. Вона пожертвувала найдорожчим – своєю сім’єю – на користь незалежності України. Її син втратив усе і усіх, окрім бабусі: тата, власний дім, рідне місто, а тепер і маму...

Читайте також:

• Мати померла, так і не дочекавшись звістки про зниклого на війні сина: Герой повернувся на рідну Волинь через понад рік після загибелі
• Навіки молодий: рідним Героя з Волині вручили його посмертну відзнаку
• Пішов служити за спокій трьох синів і донечки: на Запоріжжі ворог забрав життя Героя з Волині