Психологія військового часу, виявлення брехні та секрети фізіогноміки: інтерв'ю з Юлією Ектовою

- Розкажіть про те, як Ви прийшли у психологію та зрозуміли, що це Ваше покликання?

- Рішення стати психологом я прийняла ще у шкільні роки. У сьомому класі, я брала участь у конкурсі «Міс Школа». На запитання: «Ким ви будете у майбутньому?» я впевнено відповіла, що хочу допомагати людям та вирішувати їхні проблеми, тому буду психологом. Як і кожна людина, я мала свої сімейні, дитячо-батьківські тоді актуальні питання, які мені хотілось вирішити. Це було основною мотивацією.

Я пам’ятаю, що коли відповіла, що хочу бути психологом, у глядацькій залі пролунав гучний сміх. На той час практична психологія була, очевидно, поза категорією актуальних чи модних професій і асоціативно зводила усіх до інформації про психіатричні захворювання.

Закінчила магістратуру факультету психології, тоді, СНУ імені Лесі Українки і з широко відкритими очима пішла працювати у місцевий технікум НУХТ. Коли працювала у поліції, на лінії 102, то відійшла від психології. Там більш затребуваними були навички телефонного консультування, адже телефонували люди у кризових станах.

Проте згодом, несучи службу у Територіальному управлінні Служби судової охорони у Волинській області на посаді психолога, повністю із головою занурилась у військову психологію. Там пріоритетними є професійність, чіткість та науковість, глибина та швидкий результат. Закохалась у процес, результати і свій стан у світі практичної психології та зрозуміла, що це точно моя місія.

- На що зараз спрямована Ваша діяльність?

- Зараз я перебуваю у відпустці по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку. Коли донечці було 3 місяці, моя роль психологині була не менш активною, ніж роль мами. У час війни кожен робить те, що вміє, аби наблизити перемогу та мінімізувати її негативний вплив. Моя діяльність зараз спрямована на надання психологічної допомоги населенню, як в індивідуальній, так і груповій формах.

На волонтерських засадах, систематично, консультую військових: тих, хто на передовій, у тилу та звільнених, членів їх родин. Оскільки ця тема гостро заряджена і болюча кожному із нас, мені, як психологу, вона є теж  найбільш енергозатратною. Війна «попіднімала» ряд базових конфліктів і у цивільного населення, тому надаю психологічну допомогу і тим хто виїхав за кордон.

Мій улюблений та основний напрямок – психологія стосунків. Сімейні цінності є пріоритетними для мене, а питання створення, збереження та якісне покращення взаємин у сім’ї, зараз актуальні як ніколи.

- Що Ви, як військовий психолог, можете сказати про випадки, які трапляються з воїнами, які приїхали у відпустку чи завершили службу і їхня поведінка буває неадекватною?

- Цю тему потрібно коментувати дуже обережно. Коли людина тривалий проміжок часу перебуває на фронті, тобто в екстремальних умовах, її психіка максимально адаптується до того, щоб вижити. Вона скеровує всі свої ресурси лиш на те, аби людина була жива. До прикладу, коли розпочалось повномасштабне вторгнення, я проводила діагностику особового складу у місцевій територіальній обороні, адже їм уже видали автомати. Тоді я діагностувала у всіх добровольців високий рівень агресії, ворожості, тривожності.

Якби це було у мирний час, то надмірна агресивність та ворожість були б аргументом, аби не рекомендувати несення служби зі зброєю. Проте, у військовий час, коли людина бере до рук зброю та готова її застосувати, то це було цілком виправдано. Психіка військових, котрі повернулись з бойових завдань, ще воює. Коли вони повертаюся в умовно мирне середовище, їхня психіка, буквально, ще залишається там, тому і поведінкові реакції можуть бути невідповідними до обставин.

Травмуючий досвід там «капсулюється», військовий ковтає та не проживає його, бо вся енергія та ресурси мобілізовані на збереження життя собі та побратимам. От уявіть, ви йдете по вулиці і вибігає великий собака. Перша реакція: бий, біжи або замри. Зазвичай, ми біжимо. Навіть якщо втікаючи ви зламали ногу - то все одно добіжите, аби врятуватись. І тільки там у безпеці, ви почнете відчувати біль травми. От і військові, там виживають, а тут – проживають ті емоції та стани, які заштовхали глибоко всередину.

- Як ви гадаєте, з чим пов’язано те, що на початку повномасштабного вторгнення люди моніторили новинні ресурси постійно, а зараз переглядають лише час від часу?

- Це абсолютно нормальна адаптивна реакція. Наша психіка для того, щоб зберегти організм, адаптується до всіх умов, навіть максимально негативних. Ми, психологи, часто використовуємо таку її здатність у роботі зі страхами. У перші місяці війни уся інформація, що стосувалася війни, була основною фігурою, а зараз стала фоном.

- Які зміни відбуваються з психікою тих, хто перебуває у зоні бойових дій?

- Тривале перебування людини в максимально екстремальних умовах виснажує фізично та психоемоційно. Під час професійно-психологічного вивчення кандидатів на службу, ми діагностуємо військових на предмет їх сили нервової системи, лабільності, наявності акцентуацій, помежових станів та інших аспектів, що можуть негативно відобразитись на здоров’ї бійця чи якості виконання завдань за призначенням.

Зміни у психіці – це безперервний процес кожного із нас. І як у військових, які там, тих, що тут чи цивільних, вони мають індивідуальний характер і тісно пов’язані з уже наявним у кожного із нас фундаментом, закладеним генетично чи пережитим досвідом.

- Чи можуть теперішні події вплинути на психіку дітей в майбутньому і чи понесе це за собою наслідки?

- Звісно, що так. Проте, тут важко спрогнозувати, як психіка кожної окремої дитина це сприйме і зафіксує. Це дуже індивідуально. Говорити про те, що війна негативно вплине на розвиток кожної дитини я не буду. Адже, працюючи з темою дитячих травм помітила, що, інколи, здавалося б найкомфортніші умови виховання, сприймались дітьми як травмуючі, а відверто негативні - не мали суттєвого деструктивного впливу.

Зараз головне для батьків подбати про власний психоемоційний стан, безумовну любов, безпеку та прийняття діток у сім’ї. Тоді вплив сучасних умов життя на рівні держави буде мінімальним.

- Як можна розпізнати брехню?

Всі психічно-здорові люди обманюють щодня. Важливим для мене є саме мотив та наслідок брехні. Можна щось не сказати, аби вберегти іншого, уникнути конфлікту, а можна збрехати та нести за це відповідальності, відповідно до закону. Брехню нарцисів, психопатів, соціопатів та інших людей з помежовими станами чи психіатричними захворюваннями ідентифікувати складніше.

Якщо мова йде про діагностику брехні, то варто звертати увагу не на те, ЩО говорить людина, а більше на те ЯК (вербальні та не вербальні маркери). Під час верифікації я аналізую зміст висловлювань, тон, тембр, темп, пози, жести, міміку, мікроміміку, пантоміміку, дистанцію, фізіологічні реакції. Припускати неправду я можу лише аналізуючи усю систему дій та поведінки за трьома комплексними ознаками. Є психотипи людей, які обманюють частіше.

Спочатку варто звернути увагу на те, як людина себе поводить, говорить, у нормальному стані. Так легше відслідкувати зміни і припустити неправду. Коли люди обманюють, то говорять або занадто мало, аби не сказати зайвого, або надто багато, аби переконати у правдивості. Можуть плутатись у відповідях на уточнюючі додаткові запитання, адже все неможливо спрогнозувати. Може змінюватись і різнитись зі звичним тембр, тон, темп мовлення.

Закриті пози свідчать про бажання відсторонитись, уникнути взаємодії, щось приховати. Жести, коли людина торкається обличчя, рота, брів, носа можуть бути одним з маркерів брехні. Пригадайте дітей, коли вони не хочуть щось сказати, то прикривають собі рот. В дорослих є ряд модифікованих жестів.

Я використовую і знання з нейролінгвістичного програмування щодо візуальних, аудіальних та кінестетичних рядів інформації. Важливо те, куди дивиться людина під час розмови: вверх, вниз, вправо, вліво. Тут аналізую чи бачила, чула, чи відчувала вона  і наскільки це співпадає зі змістом сказаного. Це дуже інформативно у верифікації.

У нас навіть є відділ в мозку, який відповідає за аналіз висловлювань на предмет правди чи ні і, коли людина бреше, вона трішечки «підзависає» та витримує паузу. Тілесні реакції неможливо контролювати свідомо, на відміну від змісту висловлювань. Варто обов’язково враховувати ще й фізіологічні реакції. Для людей брехня – це завжди стрес. І тут важливі фізіологічні реакції, а точніше їх зміна. Коли людина обманює, у неї може частішати серцебиття, ставати поверхневим дихання, червоніти або блідніти обличчя та шия, підвищуватись артеріальний тиск, пітніти долоні, пересихати у роті.

Важливо звертати увагу на конгруентність (відповідність) жестів та змісту висловлювань. Якщо співбесідник жестами показує одне, а говорить інше – це підвищує імовірність того, що він обманює.

- Чи може людина, яка розуміє, що її брехню можуть видати жести, якось це контролювати та приховати?

- Звісно, що так. Цьому можна навчитись. Я інколи готую людей до перемовин, на яких треба приховати істину. Я говорила про значення мотиву та наслідків брехні. Інколи, навіть треба сказати не все або змінити зміст. Я говорила, що брехня  - це стрес. Проте, коли людина контрольовано тривалий час перебуває під його впливом – організм адаптується. Проживши страх викриття в терапевтичних умовах, проговоривши неправду декілька разів – людина сама починає в це вірити і надає інформацію максимально переконливо.

- А чи завжди ваші пацієнти щирі з вами?

- Коли внутрішньо-вмотивована людина йде за допомогою і хоче аби їй стало краще - вона максимально щира та відверта і лише так буде результат. Зі мною всі щирі, бо я одразу чітко регламентую це правило в своїй роботі. Буває, люди самі себе дурять і тут важливо винести правду на свідомий рівень розуміння. Взаємодія ж з психологом, яка регламентується обов’язками служби чи наказами, характеризується меншим рівнем щирості.

- Ви можете зрозуміти на першій сесії чи вдасться людині позбутися проблеми?

- Так, звісно, але не з кожним запитом. На першій зустрічі з людиною можна спрогнозувати динаміку та сформувати план роботи, з огляду на наявний досвід та знання. Проте, мистецтво надання психологічного консультування та психотерапії я тому так і називаю, бо це завжди щось нове, унікальне і особливе.

Навіть коли я розумію усю складність проблеми, завжди відпускаю людину з полегшенням, ресурсом та надією.  Є деякі проблеми, які ніколи не зникнуть, але ставлення, емоційне наповнення та рішення, прийняті щодо них, після роботи з психологом якісно змінюються.

- Що з погляду фізіогноміки можна сказати дивлячись на риси обличчя людини?

- Я дуже люблю фізіогноміку. ЇЇ знання дають можливість отримати інформацію про людину ще до того як вона починає говорити. Вміння читати людей по зовнішності значно пришвидшує діагностичний процес та якісно впливає на виконання завдань психолога, допомагає в переговорах. Здійснюючи фізіогномічний розбір обличчя людини, можна визначити темперамент, характер, психотип, тип нервової системи, характеризувати емоційну сферу, цінності, особистісні та професійні якості, слабкі й сильні сторони людини, стихію, спрогнозувати поведінку людини і в екстремальних умовах.

Ми ділимо обличчя на праву та ліву сторону. Права – про професійну сферу, ліва – особисту, сферу стосунків. Також ділимо на інтелектуальну, сімейну та матеріальну зони. Лоб – інтелектуальна, брови, очі, ніс – сімейна, губи, підборіддя – матеріальна. Аналізується форма голови та шиї, ширина, довжина, розмір, розміщення, форма кожної частини обличчя, зморшки, родимки.

Наведу приклади: чим довша та ширша шия, тим більше людина витривала до екстремальних умов та фізичних навантажень, стресостійка. А от якщо шия коротенька, то людині більше підходить сидяча діяльність, вона більш імпульсивна. Дивлячись на підборіддя можна зрозуміти те,  наскільки людина надійна, цілеспрямована, схильна домінувати. На губи – на якому рівні її ораторські здібності, чи лінива; ніс – аналітичні здібності, нервово-психічну стійкість; очі – страх, довіра до світу; брови – щедрість, ревнощі; лоб – адаптивність, інтелектуальні здібності та багато іншого. В цілому, здійснюючи детальний фізіогномічний розбір можна надати сотню характеристик про людину.

- Ви, як людина, яка розуміється на рисах обличчя, можете щось сказати про теорію існування двійників Путіна?

- Я гадаю, що ця гіпотеза має право на існування. Якось помітила це, хоч цілеспрямовано дане питання не вивчала, бо це не моя спеціалізація. Людину можна загримувати, скоректувати тембр  голосу, навчити тому, що і як говорити, жестикулювати, але всеодно будуть  помітні розбіжності, як мінімум у мікроміміці. 

Читайте також:

• «Воїни не так бояться смерті, як того, що вона виявиться марною»: інтерв’ю з Сергієм Тимчуком 
• «Кіберпростір - це ще один фронт, де ворог атакує»: інтерв'ю з Юрієм Кухарчуком
• «Немає жодного сумніву, що перемога за Україною, тож ми плануємо та будуємо»: інтерв'ю з Андрієм Разумовським