Колишніх азовців не буває: спогади про бойові будні військового медика Леоніда Бахіна з Волині

З дитинства нововолинець Леонід, як каже, ще не знаючи, до чого найбільш схильний у виборі майбутньої життєвої стежини, намагався шукати себе у багатьох захопленнях. Народився він 15 березня 1998 року, навчався у ЗОШ №2 і до п’ятого класу був відмінником.

«Згодом, будучи вже більш дорослішим, я усвідомив, що навчання, за фактом, призводить до систематизації суспільства, тобто, щоб підлеглі підпорядковувались керівнику, в даному випадку - вчителю. І це, на мою думку, не є добре. Правда, тоді я ще цього до кінця не розумів, але в знак протесту у якийсь момент перестав приділяти увагу навчанню. Змінилось також і моє світосприйняття.

Тому після школи не став поступати у якийсь виш, захопившись у ранній юності грою на гітарі. Вчителем музики у мене був викладач із музичної школи в інвалідному візку, який приймав удома. Та потім його звільнили, тому я не пройшов кваліфікацію, оскільки не захотів займатися з іншим учителем. А взагалі у мене дуже багато й інших захоплень та уподобань. Я не боюся нічого нового. Якщо чогось не знаю, обов’язково це вивчу й буду робити», - роз’яснює свою точку зору Леонід. 

Свою кохану зустрів у 15 років

Юнак навчався в 10 класі, коли до них із іншої школи перейшла гарненька дівчина, яку звали Наталею. Вони стали зустрічатися й відтоді більше не розлучалися. Закінчивши школу, закохані, зваживши всі «за» і «проти», прийняли обдумане рішення не йти вчитися далі, а взяти шлюб та народити дитину.

22 липня 2015 року молодята одружилися, а через який час у них народився синочок, якого щасливі батьки назвали Андрійком. Нині хлопчикові - 10 років. За словами Леоніда, вони з Наталею жодної хвилини не пошкодували, що зробили доволі таки складний, як на їхній вік, крок, ставши подружжям у 17 років.

Після народження сина молодий тато став знову шукати своє місце під сонцем, випробовуючи себе у різних сферах:  допомагав матері в меблевому магазині, займався будівельними ремонтами у себе вдома та в людей, а згодом оформив ФОПа та почав торгувати косметикою. Коли був на фронті, цим займалася дружина.

Спочатку – тероборона, а потім -  фронт

Велика війна застала Леоніда, коли він працював столяром на фабриці меблевого магазину матері. Юнак тричі ходив до військкомату з проханням відправити його на фронт, але щоразу отримував відмову. Тому, щоб не гаяти часу даремно, записався у місцеву тероборону, якою керував тодішній начальник муніципалів Сергій Смолярук.

На той час йому виповнилося майже 24 роки. Півтора місяця тероборонівці патрулювали місто, стежили за правопорядком, чергували на блокпостах та охороняли важливі об’єкти інфраструктури міста. Потім Сергій запропонував їм записуватись разом із ним в окремий загін спецпризначення «Любарт», який мав діяти у структурі територіальної оборони Волині (був сформований для партизанської війни), на що майже всі погодились. 

«Тож 7-го травня 2022 року я вже офіційно числився стрільцем цього загону, а потім був водієм «Любарта». В середині червня ми вперш відправились на бойове завдання на Запорізький фронт - у район Нескучного та Великої Новосілки, куди я поїхав уже командиром 2-го відділення 1-го взводу. Та от, що цікаво, весною минулого року мені телефонували із ТЦК, не знаючи, що я вже майже два роки перебуваю на фронті.

І саме Смоляруку я завдячую тим, що він не давав нам спуску на тренуваннях, коли десь за місяць до виїзду на фронт, ми з одним із найкращих моїх друзів із позивним «Депутат» відвідували його «Кузню тіла». Багато хто із хлопців тоді ремствував та обурювався: «Мовляв, друг «Брат» дістав до печінок, ганяючи нас, як сивих меринів, до сьомого поту». Але тепер, кого б із  них не запитав, майже всі вони безмежно вдячні Сергієві, адже саме ця його наполеглива вимогливість неодноразово допомагала  нам виживати на полі бою», -  зауважує колишній воїн.

 Знайомство з парамедиком «Дельтою» та перший поранений

На Запоріжжі Льоня ближче познайомився зі своїм майбутнім учителем - парамедиком Дмитром «Дельтою», який проводив з ними інструктаж із надання першої медичної допомоги перед першим виїздом на «нуль». 

«Усім тим, що я тепер знаю, чого навчився й досяг у галузі військової медицини вже після того, як ми стали менше спілкуватися, я завдячую саме цій прекрасній людині та висококласному спеціалісту - не перевершеному професіоналу, на рахунку якого сотні врятованих солдатських життів. До речі, перед виїздом, ніхто з хлопців не хотів бути медиком. А під час інструктажу «Дельта» сказав, що саме в мене є до цього хист, тому медицина має стати моїм «хобі». А, оскільки я берусь за все, а військова медицина – це досить складно, бо під час війни, вона розвивається втричі швидше, ніж у мирні дні, я погодився.

Відтоді й почався мій довгий та тернистий шлях медика. Вивчаючи все, що стосується цієї галузі на курсах, із книжок, наукових статей, я  постійно старався щоразу почерпнути щось нове для себе. Існує, звичайно, стандартний протокол, який повинні знати не лише медики, а й усі бійці. Але, як той чи інший медик буде працювати у нестандартній ситуації, насамперед залежить від практичного досвіду. І це мені подобалось. Перечитуючи одні й ті ж книжки до і після вивчення протоколів, щоразу знаходив у них щось нове. І це допомагало зовсім по- іншому зрозуміти суть прочитаного», - зазначає Леонід.

Під Нескучним та Великою Новосілкою підрозділ «Любарта» виконував бойові завдання майже місяць, а коли хлопці повернулися, їх відправили на ротацію та бойове залагодження на полігон під Луцьк. Після ротації, коли побратими відправились наводити жах на «вагнерівців» під Бахмут,  Леонід Бахін поїхав здавати свій перший екзамен з військової медицини. 

«Чи пам’ятаю я свого першого пораненого? Так, звичайно. Ми й досі з ним спілкуємося. Вибухом хлопцеві відірвало обидві ноги. Зі мною був ще один медик. Ми зробили все можливе: ввели обезболення, наклали турнікети, перев’язали, привели до свідомості й відправили на наступний етап евакуації. На жаль, аби врятувати йому життя, наші колеги в госпіталі змушені були провести йому високі ампутації обох ніг», - пояснює медик.

«З таким командиром пішов би у вогонь та воду…»

Коли в лютому 2023 року побратими медика повернулися з Бахмута, його з кількома побратимами на місяць двома групами відправили на навчання до Польщі. 

«Командиром нашої другої групи, в якій потім я працював медиком, був найкращий командир тоді ще 1-ї роти 1-го батальйону «Вомбат». Це була така людина, з якою я, не замислюючись ні секунди, пішов би у вогонь і воду. У принципі, так воно й було. Разом із нами також був і мій земляк «Араб». Навчання проходили поблизу кордону з Німеччиною. Нас готували, практично, до всього, що може знадобитися на війні: до штурмів, оборони, засад, антизасад,  риття окопів, виживання у складних ситуаціях тощо.

Словом, ліпили з нас справжніх суперменів. Коли ж наприкінці березня ми повернулись в Україну, отримали наказ - їхати на Херсонщину й уночі переправлятися на човнах через Дніпро. Це був повний абзац, бо нас навчили всьому, але не тому, щоб уночі перепливати під обстрілами річку. Та є завдання, і його потрібно виконувати», -  посміхається «Баха». 

У середині літа 2023 року українські війська розгорнули на Херсонщині операцію, яка отримала в медіа назву «Рейд через Дніпро».

Спецпризначенці  висадили на семи катерах, кожен із яких перевозив по 6-7 бійців, на лівому березі Дніпра поблизу села Козачі Лагері, десант, прорвавши російську оборону вглиб на 800 метрів. Серед них були і дві групи спецпідрозділу «Любарт» під командуванням сержанта «Райва» та бійця із позивним «Аркан».

Вони переправлялися на лівий берег кількома човнами. Подолати Дніпро їм удалося лише з другого разу, бо спершу, за 10 хвилин після посадки, по них вдарив російський міномет. Кілька людей «Аркана» не змогли доплисти до лівого берега та змушені були повернутися. Точки висадки груп також прострілювалися. Потім на місце висадки десанту русня перегнала близько трьох сотень вояків із «Шторм-Z» з Олешок.

Словом, операція виявилася невдалою. Скоріш за все, це сталося через слабкий зв'язок та взаємодію між підрозділами ЗСУ.

«Тоді загинуло четверо наших побратимів. За ними відправились дві групи, в одній із яких для підтримки був і я, але не від своєї роти і трохи не там. Перша спроба виявилася не зовсім удалою, бо змогли забрати лише двох. Ще двоє – «Аркан» та «Джокер» лишились лежати на лівому березі. Тому на дев’ятий день за ними пішли четверо пацанів уже з нашої роти («Дзюдо», «Екстра», «Старий» та «Псіх»), яким удалося успішно виконати це складне й небезпечне завдання, за що я їм дуже вдячний. Після цього розпочався другий етап операції, але вже не такий раптовий. Потихенько, малими групами переправившись через Дніпро, ми разом із іншими підрозділами ССО зачищали й утримували плацдарм та робили схрони», - згадує Леонід.

Новий виїзд у плавні та перехід в «Азов»

На Херсонщині спецпризначенці пробули до листопада, а потім їх почергово відпустили у відпустку на 5 днів. Коли, пробувши кілька днів з рідними, хлопці повернулись у свій підрозділ, отримали досить специфічне завдання  – вночі відправлятися у плавні на заміну іншого підрозділу. 

«Це був кінець листопада, і діставав собачий холод. Та найгірше було те, що наша група з 8-ми чоловік, серед яких були наш командир «Вомбат», «Влас» та «Жулік»,  тобто - більшість людей, яким би я довірив життя, мала зайти першою й замінити іншу групу, бійців якої ми не знали. Причому, ми були єдині у цих плавнях, суміжники знаходились в іншому квадраті. Перед відправкою нам сказали, що коли ми приїдемо на місце, нас зустрінуть, проведуть на позиції, все покажуть та розкажуть і лише тоді поїдуть.

Перед виїздом ми домовились, що половина їхньої групи виїде, а друга половина переночує й уранці покаже нам, що й де, в який бік дивитись, де стоять наші й ворожі розтяжки чи бомбочка прибилась, адже карта – то одне, а реальність – зовсім інше. Та все вийшло інакше. Переправившись уночі, одна наша підгрупа зайняла  один окопчик на чотирьох, друга – другий, а ті поїхали. Залягли ми близько від берега, тому інколи плюскіт хвиль сприймався, як плюскіт весел. Тож постійно змушені були дивитись у всі боки. Та все минуло добре, Єдине, що позамерзали, ніби цуцики», -  з усміхом розповідає про один зі своїх бойових епізодів нинішній підприємець.

У цих плавнях група «Вомбата» пробула до двадцятих чисел грудня. Після того підрозділ відвели на ротацію в одне із закинутих сіл на межі Київської та Чернігівської областей, де взагалі не було жодних побутових умов. Там хлопці дізнались, що 12 лютого 2024 року загін «Любарт» увійшов  до складу 12-ї бригади «Азов», як 5-й батальйон спецпризначення. Зі всієї їхньої групи приєднатись до «Азову» зголосилися лише «Вомбат»та «Баха».

«А 31 грудня нам повідомили, що всі, хто доєднався до «Азову», можуть їхати на Новий рік додому. Пам’ятаю, як ми з командиром о 12-й чи то 13-й годині сіли в машину й на всіх парах погнали на Волинь. О 6-й вечора я вже був тут. Тоді такий гарний сніг випав. Було дуже класно. До того ж, ще й родичі влаштували мені приємний сюрприз»,  - ділиться радістю  чоловік. 

Відсвяткувавши з рідними новорічні свята, Леонід знову повернувся до своїх, які ще залишались на межі двох областей. Потім  вони орендували хату у Прилуках й деякий час перебували там, а далі прибули на Волинь, де чекали переводу в нову частину. Після усіх офіційних формальностей хлопців відправили на Івано-Франківщину, де вони місяць проходили бойове залагодження на полігоні. 

 Отримав важке поранення рівно через рік, як загинув дядько

«На той момент я мав уже бути медиком роти, але оскільки у взводі теж не було медпрацівника, то мене попросили іти у взвод. Я особливо не заперечував. Під час залагодження познайомився ближче з командиром та бійцями свого взводу. Мене «Вомбата», «Араба» та «Змія» зачислили в першу роту, яка була більш боєздатна.  

Після того нам дали два-три дні на те, щоб зібрати речі, і ми поїхали на місце дислокації свого підрозділу в Серебрянський ліс займати позиції в якості піхоти. Зупинились на околиці села Серебрянка. Потім були болота…  А 12 липня 2024 року, у той же день, як рік тому на Запоріжжі загинув мій рідний дядько Антон Крилов, відбиваючи п’ятий штурм ворога, я отримав множинне осколкове поранення  й перелом лобної кістки: прямо переді мною впала граната з дрона. Я встиг лягти, але праве око майже перестало бачити. На тому моя бойова історія закінчилась»,  - зітхає колишній військовий медик.

Навіть у тилу можна залишитися у строю

Першу допомогу Леоніду безпосередньо на позиції надали воїни, яких він сам навчав у перерві між боями. Далі із діагнозом: «тотальний гемофтальм (в порожнину склоподібного тіла ока виливається кров), розлом орбіти ока й атрофія зорового нерву» його госпіталізували в обласну клінічну лікарню ім. Мечнікова у Дніпро. Перші три дні Льоня ще міг розрізнити силуети й контури предметів, а потім в оці потемніло й воно перестало бачити.

Отямившись у медзакладі, він відразу ж зателефонував дружині, номер якої навічно закарбувався у пам’яті. Наступного дня о сьомій ранку Наталя була вже біля чоловіка. 

У Дніпрі поранений пролежав 10 днів, а потім його перевезли до Луцька, де йому в той же день урегентно зробили операцію, відновивши три відсотки зору. Потім було ще три, під час яких замінили кришталик та припаяли сітківку ока, яка ледве трималась. Та чоловік каже, що коли в сина будуть канікули, він має намір поїхати в Іспанію, де спробує відновити зір.

12 лютого 2025 року Леоніда демобілізували. Тож тепер він більше часу проводить із родиною, а особливо  із сином, займається бізнесом, і, як може, допомагає побратимам на фронті, з якими постійно на зв’язку. А ще веде уроки з військової медицини у старших класах школи та в Центрі життєстійкості. Окрім того, колишній військовий медик також став студентом Київського нацуніверситету природокористування та біоресурсів України.

 Валентина САВЧУК

Читайте також: 

• «6-річний син каже, що як виросте, обов’язково помститься за тата»: спогади про сапера з Волині Миколу Селещука
• Незважаючи на важку недугу, до останнього відмовлявся залишати побратимів на «нулі»: спогади про Героя з Волині Зоряна Франчука
• Пройшов пекло Іловайську, отримав важке поранення, а в ТЦК вирішили, що то «відмазки»: розповідь про волинського Героя, який загинув смертю хоробрих