Кутя, колядки й відчуття дому: як оживають різдвяні традиції на Волині

Про це розповідає видання «Нове життя» - новини Любешівщини. 

«Навіть далеко від дому берегла рідне, поліське»

Так про себе говорить Анастасія Михалік — уродженка села Деревок. Понад пів століття вона прожила на Харківщині, у Золочівській громаді. Там виросли її діти й онуки, там залишилася хата, яка з часом стала рідною. Та війна змусила вдруге в житті змінити дім і повернутися туди, де «закопана пуповина».

Разом із донькою Галиною Шаріповою пані Анастасія привезла на Любешівщину не лише найнеобхідніше, а й досвід поєднання східних і західних новорічно-різдвяних традицій.

«На Харківщину я поїхала не одна. Із нашого Деревка там опинилися й подруги. От ми разом і берегли поліські традиції, не забували їх, — пригадує жінка. — Бо, як на мене, на Заході цьому приділяють більше уваги».

Святвечір у її родині завжди починався з молитви. Обов’язково варили кутю — густу, з маком, таку, як у дитинстві. Намагалися дотримуватися дванадцяти пісних страв, навіть коли було непросто.

«Це була не просто їжа, а пам’ять про маму, про дім, — додає донька Галина. — Уже тут, на Любешівщині, я побачила, що багато традицій у нас  із Харківщиною схожі. Наприклад, на Щедруху там теж ходять перебранці. Між Сходом і Заходом значно більше спільного, ніж здається».

Живучи на Харківщині, пані Анастасія навчилася готувати й місцеву випічку. Тепер ці страви стали частиною родинного меню вже на Поліссі — як ще один доказ того, що традиції не зникають, а доповнюють одна одну.

«Моя Любешівщина — в колядках і відчутті дому»

Інша історія — про Інну Яковлеву, уродженку Любешівщини, яка понад двадцять років живе на Богодухівщині. Вона поїхала туди у 2001 році, вийшовши заміж, але зв’язку з рідним краєм не втратила.

«Поліських традицій я не забуваю. Готую страви, як мама: голубці, холодець. Хоч і полюбився мені місцевий холодний борщ», — з усмішкою розповідає жінка.

Та найголовніше — це різдвяні звичаї. Працюючи в клубі села Степне, пані Інна дала нове життя колядуванню і щедруванню.

«Я звикла, що на свята має бути багато колядок і щедрівок. Я з цим виросла», — каже вона.

Кілька років поспіль мешканці села вдягалися в автентичний одяг і ходили колядувати вулицями. Нині ж ці традиції поставили на паузу — через близькість до зони бойових дій. Але навіть тепер, зізнається жінка, вона обов’язково колядує телефоном рідній Лобні — тими словами, що назавжди оселилися в серці.

Читайте також:

• «Різдво — це перемога життя над смертю»: луцький священнослужитель про Різдво Христове
• «Мукати під столом і чекати колядників»: як лучани святкують Різдво
• На Різдво Волинь накриє сильний мороз і місцями сніг