«Лейтенант мав гранату, але не зміг підірватись», - розвідник з Волині розповів як брав у полон окупантів

«Моя задача полягала у виявленні ворога та корегуванні  артилерії»

«Того ранку мене розбудив телефонний дзвінок сестри, котра проживає у Сумах. Стривоженим голосом вона повідомила, що почалася повномасштабна війна. Спочатку не повірив, поки не зайшов у телеграм, - розповідає Сергій. - О 5.30 був на заправці, а за кілька годин - у військкоматі, хоча ще не була оголошена мобілізація. Звідти мене відправили додому, пояснивши, що їм потрібні чоловіки з військовим досвідом. У мене його не було, до того ж був обмежено придатним у воєнний стан».

Наступного дня знову пішов до військкомату, і цього разу його призвали.

«Після цього написав відмову від проходження ВЛК, і наступного дня вже був у частині, де потрапив до військового оркестру. Але мені хотілося бути корисним саме там, де потрібно було діяти, і я домігся, щоб перевели у розвідувальну роту, у складі якої вирушив на фронт. 

Вже на місці визначився з напрямком діяльності, обравши  аеророзвідку. «Літати» доводилося 24 на 7. Мені подобалось, єдиний мінус – оператора дронів легко виявити. Тому вулиця, з якої запускав «пташок», була повністю знищена, але мене так і не знайшли», - розповідає він. 

На питання, чому обрав розвідку, Сергій Лященко зізнається: крім того, що це елітний рід військ, він умів користуватися дронами. І після короткого курсу підготовки в одному з навчальних центрів приступив до виконання поставлених завдань. 

 «Дрони – новітня зброя, яка дозволяє не лише виявляти місце перебування ворога і корегувати вогонь, а й економніше використовувати снаряди, - говорить він. – Міністерство оборони забезпечує ними усі військові частини, але треба визнати, левова частка надходить від волонтерів. Ще одним  із найважливіших надбань для України є супутниковий інтернет Ілона Маска - Starlink, на якому тримається зв’язок. Завдяки цій мережі космічних супутників, які роздають високошвидкісний бездротовий інтернет у місцях, де він недоступний, українська армія може завдавати точних ударів по російським військам та керувати безпілотниками, а мирні жителі мають можливість підтримувати зв'язок із рідними та близькими». 

«Попри сильні обстріли проросійське населення відмовлялося евакуйовуватись»

  Сергій Лященко у складі інших підрозділів брав участь у боях на Бахмутському напрямку та у звільненні Харківщини. Боєць розповідає, що найбільше пекло було у Соледарі. Місто бомбили цілодобово з усіх видів зброї якраз перед  штурмом ЗСУ. 

«Соледар рівняли із землею, але люди все одно відмовлялися покидати його. Коли евакуаційні групи вивозили навіть тварин, місцеві були категоричними. Здебільшого це люди старшого віку, які попри шалені обстріли чекали на Росію», - провадить він.

Сергій каже, що там, де дисокуються ЗСУ, окупанти застосовують тактику випаленої землі. 

«На відміну від росіян, ми б’ємо по цілях, вони роблять це хаотично, криючи снарядами цілі квартали, щоб знищити місце перебування наших підрозділів. Це також говорить ще й про те, що їхній запас боєприпасів є величезним, що дозволяє їм не економити. Для прикладу, як тільки ми увійшли у Куп’янськ, почалися сильні обстріли. Перед тим доводилося пояснювали людям, що буде наступ, і просили виїжджати. Проукраїнське населення з розумінням ставилося до цього й  погоджувалося на евакуацію. А от з проросійськи налаштованим було важче домовлятися, вони вороже ставилися до нас, і відмовлялися покидати територію», - ділиться спогадами він. 

«Полонений зізнався, що окупанти дали гранату для того, аби він підірвав себе»

Серед поставлених завдань, які він виконував - звільнення трьох населених пунктів на Харківщині. Коли розвідники зайшли в один із них, там уже не було росіян. Місцеві боялися показуватися на вулицю. Та коли чули українську мову, почали виходити з домівок. 

«Голова сільради цього населеного пункту була проросійськи налаштованою, і разом з окупантами виїхала до Росії перед наступом ЗСУ. Крім неї, відсотків тридцять місцевих теж підтримували країну-агресорку. Але переважна більшість людей є проукраїнськими», - продовжує ділитися Сергій. 

«Саме у тому селі мені випала нагода вішати прапор на приміщенні сільради. Але так трапилося, на той момент не було його із собою. І яким же було здивування, коли люди привезли шістнадцять жовто-блакитних стягів, які ховали по хатах, ризикуючи життям», - розповідає він. 

Щодо ставлення росіян до місцевих у цих населених пунктах,  селяни розповідали, що ті сторонилися їх, і ніколи не заїжджали у центр міста. Здебільшого заселялися на околицях сіл, і поводили себе досить обережно, бо не довіряли українцям. 

Якось під час виконання бойового завдання  розвідники взяли у полон представників ворожої армії, ними виявилися жителі окупованих території Луганщини та Донеччини. Один із них одразу зізнався, що з 2016 року підписав контракт із армією РФ, і є лейтенантом. Інший, двадцятилітній хлопець, плакав. Ще один був без зброї. Під час розмови з’ясувалося, що сім’я встигла евакуюватися на українську територію, а його росіяни не випустили й насильно мобілізували. Тож він радів полону. Розповідали, як окупанти використовували їх у якості гарматного м’яса, відправляючи на штурм. Лейтенанту дали гранату, щоб він зміг себе підірвати, аби не потрапити у полон, але йому не вистачило духу цього зробити. 

«Уламок, що застряг біля хребта, нагадуватиме  про війну»

Розповідаючи про війну, Сергій не приховує, що не раз доводилося дивитися у вічі смерті, яка підстерігала їх на кожному кроці. На жаль, не кожному пощастило вирватися з її рук. 

«Був випадок, коли їхали з товаришем на завдання, і перед машиною розірвався снаряд. Ми навіть не встигли злякатися, поїхали далі. Іншим разом не так пощастило.

 Під час виконання одного із завдань внаслідок мінометного обстрілу отримав важке поранення. Разом зі мною були поранені ще шестеро бійців. Та попри різні ступені важкості поранень, пробігли майже  кілометр, щоб відійти трохи далі від місця обстрілу. Перебуваючи у більш менш безпечному місці, викликали евакуаційний автомобіль, і усіх доправили до медичного закладу, де була надана необхідна допомога. Мене одразу прооперували, але один «подарунок» залишився на згадку. Уламок, що застряг біля хребта, лікарі вирішили не чіпати, побоюючись ускладнень, які можуть призвести до інвалідності», - ділиться він історією поранення.

Зі слів Сергія, найчастіше хлопці гинуть внаслідок підриву на розтяжках та мінах. 

«Найболючіше бачити як на твоїх очах згасає життя, а ти нічого не можеш вдіяти. Але це війна, і хоча до смерті не можливо звикнути,  все ж з часом приходить усвідомлення, що вона є одним з її атрибутів» - каже він.

«На війні відбувається переоцінка цінностей»

  Разом із Сергієм захищають Україну чоловіки різних професій, серед яких учителі, поліцейські, лікарі, юристи. Це розвіює міф про те, що воюють лише хлопці з сільської місцевості 

«Чимало моїх колег взяли до рук зброю і стали у стрій з початком повномасштабної війни. А деякі воювали ще у 2014-му році. Серед них Олег Лягутко - відомий у Луцьку адвокат, співзасновник адвокатського об’єднання «O.Legis», котрий У 2014 році служив у складі тоді ще 51-ї механізованої бригади. Донедавна був командиром резервної роти, сьогодні командує  бойовим підрозділом. Колишній голова Луцького міськрайонного суду Волинської області суду Михайло Квятковський з сином також вступили до лав ЗСУ. Михайло Семенович міг спокійно бути вдома й отримувати пенсію, але вирішив інакше, і тепер служить у  роті морального забезпечення», - ділиться боєць. 

Сергій Лященко не приховує, що війна змінила його, і він вже ніколи не стане таким, як був. І не лише він. 

«Там відбувається переоцінка цінностей, і по поверненні додому інакше сприймаєш ситуацію навколо. Скажімо, з точки зору адвоката, мені непросто буде працювати з людьми та розв’язувати їхні проблеми. Також буде важко доводити опонентам протилежне. Тому моя подальша адвокатська діяльність - під питанням. Можливо, доведеться змінювати професію.

Але я ніколи не шкодуватиму про те, що пішов служити, бо впевнений, що мені не буде соромно перед моїми дітьми та онуками, які спитають, що я робив під час війни?  А що скажуть ті, які ховалися? Те саме можна спитати у «волонтерів», які  за гроші продають допомогу, і на весь світ кричать, що підтримують ЗСУ. Я з острахом думаю про те, що буде після перемоги, коли повернуться сотні тисяч скалічених душ, яких потрібно буде виводити з того стану. Тому варто вже думати про військових психологів, які будуть займатися ними», - наголошує військовий.

  Насамкінець Сергій додає, що бойовий дух бійців на фронті - високий, особливо після втечі окупантів з Харківщини,  а також завдяки світовій підтримці та професійній команді Генштабу та Головнокомандувачу ЗСУ генералу Залужному. Питання перемоги – справа часу, але вона обов’язково настане. Задля цього ми повинні підтримувати нашу армію і вірити у неї.

Текст - Жанна Білоцька для ВСН

Фото з архіву Сергія Лященка