Чудотворна ікона Божої Матері Пілганівської у селі Промінь

Протоієрей Володимир Дрозд уже майже чверть століття є настоятелем Свято-Михайлівського храму у селі Промінь Боратинської громади. Він розповів про чудотворну ікону Божої Матері Пілганівської, до якої люди звертаються з надією і вірою.

За словами настоятеля, свідчення про дива, які відбуваються після молитви біля чудотворної ікони Божої Матері Пілганівська, яка знаходиться у селі Промінь Боратинської громади, линуть далеко за межами не лише рідної Волині, але й України вже понад 300 років, - пишуть на інформаційному порталі Боратин 24.

«Молилися – і сталося диво»: до ікони у храмі Луцького району приїжджають з усіх куточків України і з-за кордону

Цікавою є й історія села Промінь, яке не так давно називали Пулганів або Пілганів. Подейкують, що назва походить від Пулгана – імені татарського хана, який в давнину прийшов на наші землі на чолі чималого війська загарбників. Згодом частина земель села належала до Луцького домініканського монастиря. За легендою, в давнину біля річки Чорногузка люди одного дня виявили ікону. І – забрали її у свої село. Однак наступного дня ікона зникла. Її знайшли на березі річки, однак вона знову зникла і так повторювалося декілька разів. Аж поки ікону не забрали у Свято-Михайлівський храм селяни з Пілганева.

Місцеві жителі переконані, що чудотворна ікона протягом століть оберігає село. Бо й справді – у роки Другої світової війни були вщент спалені усі навколишні села. І лише Пілганів, жителі якого благали Богородицю про захист, вцілів на диво усім. Снаряд, який влучив у верхню частину храму, пробивши її наскрізь, так і не розірвався, що є явним дивом, яке створила Матінка Божа. Це місце й нині можна побачити на одній із стін святині.

На фото: Чудотворна ікона Матінки Божої “Пілганівська”

А далі розпочалися важкі для Церкви й віруючого люду часи – богоборча радянська влада підривала, руйнувала храми, – важко зітхає священник.

– Або ж облаштовувала у них зерносховища, склади та навіть телятники. У Пілганеві святиню спершу не чіпали, однак у 1959 році таки закрили. Попри це великі свята люди нишком приходили до храму. Проводилися богослужіння. У 1964 році село перейменували на Промінь. А в 1984 році у приміщенні храму зробили музей атеїзму. Місцеві жителі берегли святині. І з часом, коли стало очевидним, що радянська імперія ось-ось впаде, домоглися відкриття церкви, тож у 1989 році тут відновилися богослужіння.

Якось одній людині з церковної громади у сні явилася Матінка Божа, яка сказала, аби зняли з неї оклад. І коли це зробили, то побачили ікону в усіх кольорах. Та згодом під час молитви ікона почала оновлюватися. Кольори, які були темними, стали яскравими, дуже красивими та насиченими. Окрім цього, стало можливим роздивитися клейма на яких зображені ті дива, які відбулися після молитви до Богородиці – зцілення молодої жінки від злого духа, зцілення дитини, покаліченого чоловіка та очищення іншого чоловіка від поганих сил. Є припущення, що ікону написали іконописці з Почаєва, однак достеменно її походження невідоме. Важливо, що Пілганіська ікона є коронованою, а коронували лише ті ікони, які були чудотворними.

Переступивши поріг святині, відчуваєш, що ти наче вдома – на душі умиротворення і радість. У притворі на стінах стародавні ікони – їх місцеві жителі принесли потьмянілими від часу. І тут, у святому місці, де лунає Слово Боже, вони з часом оновилися. Ліворуч у храмі великий і гарний кіот у якому чудотворна ікона Божої Матінки “Пілганівська”. Біля неї висять золоті прикраси, які люди приносять у знак подяки за ті дива, як відбуваються у їхньому життя після молитви перед іконою.

А їх немало, – розповідає священник. – Помолитися перед іконою приїжджають з усіх куточків України, а також з-за кордону. Було багато випадків, коли після молитви до Матері Божої Пілганівська народжувалися дітьми у тих пар, які багато років були бездітними. Також запам’яталася пара із міста Суми. Батьки привезли до нашого храму доньку, у якої виявили онкологію. Як же ревно, зі сльозами вони молилися до Богородиці! І Цариця Небесна почула їхнє прохання – після повернення додому були зроблені повторні аналізи й виявилося, що дівчинка здорова. До храму часто приїжджають люди у яких медики виявили ті чи інші важкі, а подекуди невиліковні з погляду медицини, захворювання. Однак, що неможливе для людини, те можливе Господу. Був і такий випадок – у травні 2022 року стало відомо, що захисник із нашого села під час запеклих боїв зник безвісти. І його мама, бабуся та сестра прийшли до мене запитати поради як молитися. Бо ж не знали чи живий, чи поранений, чи вже у Вічності. Звісно, ми усі стали молитися перед чудотворною іконою і кожного дня протягом двох років просили, аби цей хлопець здоровим повернувся додому. Через два роки сталося диво – одного дня мама по телевізору побачила, як в рамках чергового обміну полоненими з автобуса вийшов її син. Також недавно до храму приходив ще один воїн. Він розповів, як одного дня був такий жорстокий бій, що він подумав, що ось, мовляв, кінець. А тоді згадав наш храм, чудотворну ікону. Однак від стресу ніяк не міг пригадати слів жодної молитви й тоді своїми словами почав просити захисту у Богородиці. Він говорив, що це лише Пресвята Діва Марія врятувала його в тому, неймовірно складному, бою. Люди часто приїжджають до Променя зі своїми бідами, болем і сльозами. І як радісно згодом, коли телефонують чи пишуть і розповідають, що після молитви перед чудотворним образом усі негаразди і хвороби минули.

На іншій стіні – навпроти кіоту з чудотворною іконою Богородиці – велика ікона Спас у Славі. Старовина, початку XVI століття, вона привертає погляд – здається, Христос дивиться не в очі, а в прямо в душу. Також у храмі є й інші святині – два мощевики у яких зберігаються часточки мощей святого Пантелеймона Цілителя та свято Мойсея Угрина.

Притягує погляд і вишитий бісером образ Матері Божої Казанської. Як виявилося – свого часу в Луцьку в однієї дівчинки виявили онкологію. І родина, шукаючи порятунку для дитини, палко молилася за її одужання. Одного разу бабусі дівчинки приснилося, що хтось радить їй відвезти онуку в Пілганів до чудотворної ікони. Після щирих молитов рідні дитина одужала. А коли виросла, то в знак подяки вишила для храму цей образ.

Святині прикрашені неймовірно красивими рушниками – їх вишили місцеві майстрині. Ще одним дивом стало оновлення ряду образів іконостаса.

Наш храм є унікальним ще й тим, що він зведений без жодного цвяха, – розповідає отець Володимир. – До речі, церква у нашому селі існувала з XVII століття. У 1885 році на кам’яному фундаменті старого храму було зведено новий. Велику суму грошей на будівництво виділили пани Заремські, батько і син. Згодом біля храму похоронили та самих благодійників. Церква поминає їх під час кожної літургії, а також ми служимо біля їх могил панахиди.

У вівтар знаходиться старовинне Євангеліє. А також жертовник, який для храму подарувала дуже набожна родина. Свого часу вони продали квартиру і за ці гроші вирішили придбати дар для храму – жертовник.

Видно, що отець Володимир усією душею любить святиню і дбає про неї. Стараннями настоятеля і церковної громади було перекрито церкву, оновлено іконостас. Віряни придбали кіот для чудотворної ікони. Ще одна, дуже набожна людина, пожертвувала престіл на якому звершуємо Богослужіння.

Наш храм старенький, тож його слід берегти як стареньку маму, – наголошує він. – Тому стараємося робити все, що в наших силах. А що не в наших, то робить Господь і Матінка Божа.

Віряни щиро люблять свого настоятеля. Кажуть, що до нього на парафії було восьмеро священників, які з тих чи інших причин не затримувалися у Промені надовго. Отець Володимир став для них і духовним наставником, і порадником, бо ж звертаються до нього в самих різноманітних ситуаціях. І кажуть, що відчувають силу його молитви. Зокрема, у селі люблять згадувати одного чоловіка, який був атеїстом. І то таким затятим, що в неділю міг і траву косити й іншу роботу робити. Не раз отець Володимир пробував поговорити з ним, мовляв, неділю слід шанувати та провести її у спілкуванні з Богом. Та цей чоловік не давався говорити на релігійну тематику, мовляв, ви, отче, знаєте своє, а я знаю своє. Рік за роком збігало життя. Аж раптом до священника прибігли сказати, що той атеїст кличе його до себе, бо…хоче посповідатися. Звістка неймовірно здивувала і родину і священника який прийняв оту, останню, глибоку і щиру, сповідь. Причастив ексатеїста, який, ридаючи, просив в Господа прощення і помер під ранок наступного дня.

Я родом з Львівської області, з міста Старий Самбір, – розповідає отець Володимир. – Великою мірою моїм вихованням займалася бабуся Катерина, дуже добра, мудра і глибоко релігійна людина. Вона навчала молитов, водила мене на богослужіння. А ще з дитинства запам’ятався випадок, коли якось настоятель храму у який ми ходили, по-батьківськи, з щирою любов’ю погладив мене по голові та похвалив за те, що ходжу до церкви. І так мені, малому, стало приємно! Так закарбувався у серці образ священника – мудрого, доброго, люблячого, що й собі захотів стати таким же. Однак батьки мріяли про те, аби я став інженером, зробив кар’єру. Тож після школи ми з батьком поїхали у Дрогобич, де я мав вступати у технікум. Йдучи, все просив у Бога аби я таки не вступив туди. Так сталося, що викладач запитала мене, як буде українською “зонтинк”, я відповів, що парасолька. Подивившись на мене, вона сказала, аби я ще спробував щастя в іншому навчальному закладі. Я якось забувся про слово “розчепірка”. І коли почув її слова, то вирішив, що це – певний знак для мене і поїхав у Крехівський монастир – дуже давню і неймовірно красиву святиню, яка знаходиться у мальовничій, намоленій протягом століть, місцині. Не пройшло й двох тижнів, як за мною приїхала мама. Вона вирішила, що нехай краще син буде одруженим священником, служитиме на парафії, аніж має стати монахом.

Далі юнак вступив до Волинської духовної семінарії. Роки навчання згадує як неймовірно гарні, бо ж викладачі, як турботливі батьки, навчали, разом із семінаристами відвідували різні святині. З особливою вдячністю отець Володимир згадує Митрополита Луцького і Волинського Якова (Панчука) який для семінаристів був наче рідний батько – давав мудрі настанови, коли потрібно – підтримував і допомагав.

Він молився за кожного із нас і я постійно відчував його щиру молитву. – ділиться спогадами священник. – Якось я був на богослужінні у Свято-Феодосіївському храмі й – познайомився там з дівчиною-хористкою. Відверто кажучи, душа затріпотіла, наче відчувши, що це – моя майбутня дружина. Згодом ми одружилися. Митрополит Луцький і Волинський Яків благословив нас на щасливе сімейне життя. Два з половиною роки я служив у храмі села Верба, що у Володимирському районі. А згодом Митрополит Луцький і Волинський Яків забрав мене у село Промінь, де служу вже 23 роки. У нас чудова церковна громада, за яку я щиро дякую Богу. Парафіяни активно допомагають ЗСУ і долучилися до придбання автомобіля для наших хлопців і щороку з заколядованих грошей певну суму віддають на армію. Я закінчив Національний університет “Острозька академія”, Київську православну богословську академію і певний час викладав соціологію, політологію і церковний устав у Волинській Православній Богословській Академії. Нині несу послух лікарняного капелана, а також завідувача архіву у КП “Волинська обласна клінічна лікарня”. І щиро мрію про той день, коли наші воїни здобудуть Перемогу! Коли усі захисники й захисниці здоровими повернуться додому! Коли в історії нашої Батьківщини розпочнеться нова епоха – епоха справжньої незалежності, добра і щастя!