Мамі приснилося, що зниклий зять обіймається із загиблим швагром: дві рідні сестри із Луцького району за місяць втратили на війні чоловіків

Жінки вперше наважилися поділитися своїм болем та розповісти, якими були їхні Герої, - йдеться у сюжеті 12 каналу.

Юлії - 24 роки. Вона - мама маленького Мирона, якому лише нещодавно виповнився 1 рік і вже вдова. Її чоловік, 26-річний Матвій Оверчук, загинув, захищаючи усіх нас, а насамперед свою сім’ю від російських загарбників. Юлія пригадує 24 лютого, тоді їхня молода сім’я поливала у Києві.

«Сказав, щоб я збирала речі, щоб нас з Мироном завезти у безпечне місце, а самому піти у воєнкомат. Я не хотіла збиратися, сказала, що нікуди не поїду», - розповідає із сльозами на очах молода дружина Героя.

Але їхати довелося. Спершу із сином евакуювалися на Київщину, потім - на Волинь. Вже тут Матвій став до лав ЗСУ.

«Дивиться на Мирона і каже: «Ти - все, що в нього зараз є. Ти мусиш його берегти». Я почала ще більше плакати і сказала, що ми не так планували, ми планували бути разом. Він сказав «Так, кицю, але війна…», - ділиться своїм болем жінка.

Сміливим та мужнім Матвій був і там. Юлія каже, що у розмовах із нею він ніколи не проявляв слабкості.

«Я ніколи від нього не чула, щоб він жалівся. Ніколи не скаржився, що йому погану форму дали, що нема озброєння чи погано харчують, чи що він не висипається», - пригадує жінка.

За час служби коханому вдалося вирватися додому двічі, щоб побачити найрідніших. 22 червня минулого року сім’я отримала сумну звістку - життя Матвія обірвалося. Він загинув, зробивши свій перший і останній постріл із ПЗРК, яким підбив ворожий винищувач. Ракета з другого російського літака вдарила по позиціях захисників. Це сталося у селі Біла Гора біля Лисичанська.

«Розповіли, що це трапилося буквально у метрі біля нього. Там, на жаль, без шансів було», - каже Катерина.

Матвій Оверчук став першою втратою зенітно-ракетного взводу мотопіхотного батальйону 10 бригади. 30 липня чоловікові мало виповнитися 27 років. Героя поховали у рідному селі Мирославка Рожищенської громади. Із важкою втратою Юлії допомагала впоратися уся велика і дружня родина.

Нагадаємо, мати Матвія, Людмила Оверчук із села Мирославка Рожищенської громади Луцького району відправила на війну двох синів. 23-річний Андрій пішов на фронт добровольцем, коли війна забрала рідного брата. Жінка благала його залишитися, але марно. Хлопець пояснив: «Йду виганяти ворогів замість Матвія». 

Анна, як ніхто розуміла молодшу сестру, адже на той час чекала із війни свого чоловіка Володимира Коваленка. У перші дні повномасштабного вторгнення він долучився до Рожищенської тероборони, а після відправився на схід. У війську був піхотинцем. Анна каже, що перед смертю її чоловік ніби відчував, що щось станеться.

«27 червня він попрощався і сказав, що їх кидають у гарячу точку. Потім не телефонував, в них поганий зв’язок був. А 1 липня він зателефонував, ми поговорили секунд 30, бо дуже було погано чути. Сказав, що потім зателефонує», - пригадує Анна.

Але дзвінка так і не було. Через кілька днів рідні почали бити на сполох. Телефонували за усіма можливими контактами, але того, що Володимир загинув навіть не припускали.

«Я думала, що він у полоні. Мамі приснився сон, що Володимир обіймається із Матвієм. Мама розповіла, а я ще зла була на неї, підсвідомо я розуміла, до чого цей сон», - плаче Анна.

На жаль, сон був віщим. До родини зателефонували побратими і повідомили про найгірше.

«У мене була одна думка - що так не буває. Ми ніколи не думали, що Володимир чи Матвій не прийдуть. А після смерті Матвія я навіть не думала, що таке може статися. Не може бути, щоб вони двоє загинули за місяць», - розповідає молода вдова.

Анна відмовлялася у це вірити, адже разом із коханим мали так багато планів - добудувати будинок у Торчині та щасливо жити. Згодом дружина отримала офіційне повідомлення із військкомату - 19 липня її коханий, 37-річний Володимир Коваленко загинув у бою. Як це сталося, пізніше розповіли її побратими.

«Зранку їх накривала авіація, вони втікали. Сіли перепочити, а він ліг і осколок потрапив у сонну артерію. Він загинув відразу», - ділиться жінка.

Дружина каже, що запам’ятає його щирим та веселим, бо таким він був завжди.

Найбільше сестри хочуть, щоб їхніх чоловіків пам’ятали як Героїв і тих, хто пожертвував своїм життям заради світлого майбутнього усіх українців. Їм же допомагають пережити горе рідні, маленький Мирон та думка про те, що Матвій і Володимир дивляться на них із неба.

Читайте також:

• Не витримало серце після зникнення сина: на Волині слідом за полеглим воїном раптово померли тато та рідний брат Героя
• Одружився, мав багато планів на майбутнє: спогади про полеглого Героя з Волині Андрія Плісіка
• У Луцькому районі рідним полеглого 19-річного Героя вручили державну нагороду