«Мамо, якби ти знала, скількох хлопців виніс на собі»: Герой з Волині загинув у перший день Великодня, рятуючи побратимів

«Мамо, якби ти знала, скількох хлопців виніс на собі», - якось обмовився син. Це єдина коротка його розповідь про перебування на війні. Він ніколи нічого не розповідав про події, що відбувались на фронті, а коли телефонував, говорив короткими фразами: «Живий. Усе нормально», - ділиться спогадами про загиблого сина мама Лідія Миколаївна. 

Михайло Демський народився та виріс у Києві. Там закінчив Київський інститут залізничного транспорту, пішовши стопами мами, яка все життя пропрацювала на залізниці. Після закінчення вишу трудився у сфері ІТ-технологій. Однак життя склалося так, що зі столиці довелося переїхати на Волинь. 

«Захворіли мої батьки, котрі проживали у Володимирі, і їм потрібен був догляд. Тож я переїхала до них. Згодом перебрався й Михайло, не хотів лишати мене наодинці з проблемами. Оскільки з роботою у маленькому містечку було непросто, став їздити за кордон. 26 лютого мав їхати до Польщі, де на нього чекали, але не встиг, почалося повномасштабне вторгнення і син пішов до військкомату. Там йому сказали, що поки він не потрібен і відправили додому. Така відповідь його не влаштовувала, і він продовжував оббивати поріг ТЦК та СП.

24 серпня, на День Незалежності, поставив мене перед фактом, що йде до війська. Спочатку був полігон, потім навчання у Польщі та Британії, про які не розповідав. Тож я навіть не знала, що був за кордоном. Дав про себе знати, коли опинився у військовій частині на Одещині».

Зі слів Лідії Миколаївни, Михайло був з когорти тих затятих патріотів, для яких Україна була понад усе. «Мамо, після війни Україна вже ніколи не буде такою, як була», - говорив він, зціпивши зуби від болю після поранення. 

У березні Михайло збирався приїхати у короткострокову відпустку. А наприкінці лютого пролунав дзвінок. «Мамо, я поранений, знаходжусь у Луцьку», - повідомив голос у слухавці. Лідія Миколаївна того ж дня стала збиратися в дорогу. Увесь вечір смажила та пекла смаколики, а вранці вирушила до шпиталю.

Переступивши поріг лікарняної палати, не стрималась, заплакала. Її син не був схожий на того, який ще пів року тому йшов захищати країну. Схудлий, виснажений, слабкий та змучений від фізичних та емоційних випробувань, у закривавлених бинтах, - таким представ перед нею Михайло. У нього було кілька поранень, два – у ключицю, одним зачепило щелепу, через що не міг їсти та розмовляти. Стабілізувавши стан у Дніпрі, санітарним потягом його доправили до Луцька, де прооперували.

«Неможливо було без сліз дивитись на нього та хлопців, які знаходились у палаті. Коли ж заспокоївшись стала діставати гостинці, запитав, навіщо так багато? Кажу, дитино, для усіх вас пекла, бо ж знаю, що не один у палаті. Будете мати що їсти. Якою б лікарняна їжа не була, а домашня ліпша».

Після виписки Михайло ще місяць перебував на реабілітації. Упродовж усього часу йому телефонували побратими, розповідали про події, що відбуваються з ними, та постійно питали, коли повернеться. Вони поважали свого командира за сміливість, мужність, справедливість та відвертість, і переживали, коли той отримав поранення. 

«Син нічого не розповідав про війну. Та якось обмовився, що виніс на собі близько двадцяти побратимів. Тоді їх вкотре обстріляли, і багато поранених хлопців лишились на полі бою. Ніхто спочатку не наважувався піти за ними. Попри ризик загинути, Михайло вирішив рятувати побратимів, і по одному витягував. Згодом допомогти наважились двоє військовослужбовців. Таким чином чимало життів було врятовано.

Це єдина коротка розповідь про війну, якою поділився. Бо коли одного разу поцікавилась, як там, відповів: нічого хорошого. А якось зізнався, що часто доводиться по кілька днів сидіти в окопі по коліна в болоті й ділити один пайок та пляшку води на кількох, додавши, що жодні волонтери до них не доїжджають. За проявлену мужність у порятунку побратимів сина нагородили нагрудним знаком «Золотий хрест».

Часу для повноцінного відновлення після поранення виявилось недостатньо. Рана, яку щодня обробляла та перев’язувала Лідія Миколаївна, кровоточила та боліла. «Як я той автомат носитиму?» - переймався Михайло. Та попри це, був змушений їхати на передову, де на нього чекали хлопці, які стали його сім’єю. 

«14 квітня, напередодні Великодня, син зателефонував, ми розмовляли, як завжди. Наприкінці пообіцяв подзвонити, як повернеться з позицій. Це була остання наша розмова. На Великдень я була в гостях у сестри, як мені раптово стало зле, через що була змушена піти додому. Якби ж знала тоді, що саме того дня не стало моєї дитини. Материнське серце, як виявилось, відчувало біду. За два дні прийшли представники ТЦК та СП зі страшною новиною. Боже, як я тоді кричала, як кричала! Якби не родичі, які прийшли одразу, дізнавшись про горе, не знаю, чи витримала б».

За кілька днів місто прощалося з Михайлом Демським. Воїн загинув внаслідок ворожого обстрілу на Донеччині. У нього залишилась тільки мама. У Володимирі йому надали звання «Почесний громадянин». Поховали Героя на Федорівському кладовищі. 

Жанна БІЛОЦЬКА

Читайте також: 

• Звістку про загибель чоловіка отримала на річницю шлюбу: волинянка втратила на війні коханого та батька
• «Ми так і залишились навіки нареченими». Спогади харків’янки про Героя з Волині
• У день загибелі сина матір не хотіла виходити з церкви: серце старшого сержанта з Волині зупинилося на Куп'янському напрямку