«Мені сказали - ми не даємо ради»: як українка стала рятівницею для тисяч біженців у Польщі

У інтерв’ю виданню ВСН Тетяна поділилася своєю історією, викликами, що довелося долати, та тим, що дає їй сили рухатися далі.

- Розкажіть трохи про себе. Чим ви займаєтеся в житті поза волонтерством?

- Мене звати Тетяна Ніколаєвська, мені 44 роки, я уродженка міста Трускавець, там я народилася. За фахом я перукар, все життя працюю з людьми.

- Як ви стали волонтеркою? Що вас надихнуло?

-  Моє волонтерство почалося у 2014 році, як почався Майдан, потім війна на Донбасі. Ми з друзями вирішили бодай якось допомагати, створили Автомайдан. Я і була засновницею цього Автомайдану. Наша робота полягала в тому, щоб їздити містами на автівках з прапорами, з гучномовцями, закликаючи людей вставати на допомогу.

Так сталося, як сталося, всім відомо, з чого почався Майдан. Майдан почався зі студентів, які вийшли на страйк проти влади, яка була проти того, щоб зробити європейські дипломи для майбутньої освіти. Вийшли наші студенти в листопаді на страйк, за що були побиті беркутами. На захист цих діток вийшли їхні батьки, з того почався Майдан. Люди були проти нашої влади української, проти Януковича, проти цілої його свити, які не хотіли рухатися у напрямку Європи і були проти всього європейського. Вони прагнули були ближчими до Росії, що не подобалося людям. Тож ми почали виборювати своє.

-  Чим саме ви займалися безпосередньо?

- Збирали людей на Майдан, розвозили їх, підвозили. Були організовані по містах автобуси, куди доправлялися люди, які їхали на Майдан. Робили збірки, це і вугілля, це і дрова різні, їжа, медикаменти. Це все висилалося на Київ. Потім вже, як сталося з Майданом, всім відомо, загинуло багато людей, почалася АТО. І відомо, що люди відразу воювали, люди гинули, люди були пораненими. Держава не встигала опрацювати безплатну реабілітацію для поранених, як людей ще тодішнього Майдану, так і вже людей із зони АТО. Ми з нашою командою пішли по санаторіях, бо місто Трускавець – це місто-курорт, в якому розташовані понад 48 різних санаторіїв профілакторіїв, різних готелів, ми пішли по власниках і почали просити, щоб бодай по одній людині дозволили прийняти на безплатну реабілітацію.

І це була дуже важка робота, тому що нам треба було відвідувати цих людей, кожен день їздити до них, справлятися про їхні самопочуття, як у них все проходить, чи допомагає дана реабілітація, чи ні. Спали ми, відверто кажучи,  по 3-4 години максимум за добу. Плюс до того розвозили медикаменти, фрукти, овочі, які передавалися і на лікарні, в яких перебували люди хворі.

- Чому вам довелося виїхати з України?

- Я займалася певною діяльністю та займала місця в санаторії безкоштовно, а не через касу міста. Для деяких це було не дуже добре і не дуже гарно. Через це мені довелося виїхати.

Наразі я ще не готова відкривати основну причину, що відбувалося і як відбувалося зі сторони влади. Прийде ще свій час, колись це розповім.

- Куди ви вирушили?

- Я приїхала в Польщу, а саме - в місто Варшаву. На той момент мій батько був дуже хворий, і я забрала його з собою, адже йому потрібне було негайне лікування.

Після початку повномасштабної війни я одразу думала, що треба щось робити, не можна просто сидіти. Треба було якось допомагати людям, тож знайшла перший пункт у Google, це був пункт Caritas, який допомагав постраждалим людям. Тож поїхала туди, підійшла до рампи й запитала, чи можна допомогти. Вони відповіли: «Звісно, так, будь ласка, бо ми не даємо ради». Так почалася моя волонтерська діяльність у Польщі.

- Яка ситуація була на той момент у пункті допомоги?

- Це був жах і переляк, коли я побачила в черзі понад 600 людей. Бувало й більше – 770, 820, 680, кожного дня по-різному. Там працювали двоє працівників і двоє волонтерів, тобто всього четверо людей.

Згодом ми почали організовували різноманітні марші. Було багато різних ідей. Основною ідеєю у мене було зробити паперові квіти червоно-білі польські і жовто-блакитні українські. Ми наробили багато квіточок. Прийшли мої дві коліжанки і ще я написала оголошення у соціальній мережі «Фейсбук», чи хтось би хотів прийти допомогти з цими квіточками, щоб влаштувати такий марш. Марш українців, марш єдності. І поляки зголосилися першими. Це була викладачка зі школи Косінос.

Вона зробила вдома сама зі старенькою мамою дуже багато квіток. І просто мені привезли під під'їзд: «Прошу, беріть, скільки вам треба, всі забирайте». І це було таке перше з'єднання, шиємо на ходу з дівчатами прапори які-небудь, аби тільки були символічними, тканину набігом якусь найдешевшу, пам'ятаю, купила. Приніс мені поляк, навіть не знайомий, тканину. Просто побачив у соціальній мережі «Фейсбук», що я хочу таке  організувати. І, ви знаєте, з цілого світу по ниточці, і щось вийшло.

І от, приходжу я на плац Шелєра, стаю під пам'ятником. Майже п’ята година. А людей нема. Усе пусто, ви розумієте? Приїхала поліція. Я кажу до них: А де люди? А вони: Пані, не переживайте, так воно завжди є. Люди збирають якісь там акції і організовують, а ніхто не приходить. Я оце з ними говорю, ну це буквально 3–4 хвилини. Я обертаюсь, а позаду мене - реально натовп народу. У мене пробігли мурашки по тілу, бо стільки прийшло українців! Кожен мав свою символіку - чи плакат, чи прапор, чи що-небудь.

Ці стрічки, ці обручі у дівчаток жовто-блакитні. Хтось фарби приніс, уже почали на личках малювати жовто-блакитні прапори і польські прапори. І так був організований перший марш.

- Чи є у вас мрія, пов’язана з вашою діяльністю?

- Ви знаєте, я розучилася мріяти. Це питання для мене дуже важке, тому що я не вмію більше мріяти. Десь пропала моя мрія. Можливо, ще у 2014 році. Можливо, у 2022 вона просто вмерла вже. Не знаю. Я просто хочу, щоб було добре. І от просто хочу, щоб цей брєд закінчився. Щоб реально мріяти про перемогу. Я не вірю в добру перемогу. Я просто більше не вірю в добру перемогу.

Щоб було добре всім нам - це теж не можна назвати мрією, тому що мріють про щось хороше, мріють про щось добре для себе особисто, так? А я от думаю про добре для народу нашого українського. То не мрія «я хочу». Хоча колись була дуже сильною мрійницею. Ви собі не уявляєте, наскільки я мріяла, наскільки я могла вимріяти щось. І що б я хотіла сказати людям? Вірте у свою мрію. Без мрії жити дуже важко і боляче.

Щоб ви розуміли, мої дівчата волонтери - мої крила, вони мене тримають, тому що завжди говорять: «Тань, але ж буде добре». Завжди так говорять. Ми поможемо, ми ж поруч. Вони мої крила, вони за мене мріють.

-  Що б ви порекомендували людям, які хочуть стати волонтерами?

- Мрійте допомагати, мрійте бути потрібними, мрійте бути поруч, коло людини, яка в скрутному становищі. Бо просто хотіти допомогти - це не те. Це зовсім не те. Треба встати, прийти і спробувати. Тому що волонтеріат - це дуже важко і дуже легко.

З однієї сторони дуже важко, а з іншої сторони дуже легко. Прийти один раз, спробувати і закохатися у волонтеріат. Ось що є щось надзвичайне, щось надто сильне, щось надто велике. Це не є звичайний працівник, це не є людина, яка прийшла і зробила для галочки.

Якщо ти став сьогодні волонтером - ти вже волонтер на все життя. Тому що ти будеш це пам'ятати, тобі це запам'ятається, ти з цим будеш жити. Волонтерство як наркотик, захочеться ще. Тому що це дає сили, це дає віру. І наші всі дівчатка насправді черпають дуже багато сили від людей, яким допомагають. Просто прийдіть і попробуйте, що таке допомогти. Це насправді дуже велика сила.

Читайте також:

• На Волині вщент згорів будинок волонтера: потрібна допомога
• Переїзд, виклики та нове життя: як українка з Бучі будує нове життя в Польщі
• Зшити біль у силу: молода вдова з Волині створила бренд одягу на честь загиблого захисника