«Не знаю куди. По можливості напишу…» Майже рік родина чекала на штурмовика з Волині, який повернувся «на щиті»

Спогадами про Героя поділилося видання «Нова доба».

Дядько Воїна Микола Якович Максимчук, на честь якого назвали племінника, розповідає, що Микола рано залишився без батьків. У 2011 році важка недуга забрала його тата Петра, якому було лише 50 років. А ще через 6 років після тривалої хвороби відійшла у засвіти й мама Зінаїда. Родина жила тихо й скромно.

Найріднішими людьми для Миколи були старша сестра Олена від першого маминого шлюбу, котра разом зі своєю родиною завжди його підтримувала, та старший брат Андрій, який нині захищає Україну й навіть не зміг прибути на похорон брата…

Після закінчення школи Микола Максимчук здобув фах столяра у Маневицькому професійному ліцеї. Згодом влаштувався вантажником у магазин «Берізка», де пропрацював сімнадцять років. Колеги цінували його за щирість, працьовитість, доброзичливість і відкритість.

Власної сім’ї він не створив. Натомість дуже дорожив рідними та друзями. Особливе місце в його житті займали однокласники, з якими він підтримував теплі стосунки. Після 20-річчя випуску вони мріяли зібратися всі разом, але доля розпорядилася інакше – їх об’єднало прощання з товаришем…

– Про нього залишилися лише світлі спогади. Він був надзвичайно добрим, щирим, дружнім. За все життя нікого не образив. Завжди радів спілкуванню з нами, – крізь сльози розповідає його однокласниця Оксана Ніжник-Музика.

Згадує вона, що переписувалася з Миколою перед його крайнім бойовим виходом. – Останнє повідомлення, яке я від нього отримала, було: «Привіт. Нас везуть. Не знаю куди. По можливості напишу…». Я чекала відповіді, але він уже більше не відписав…

Майже через рік експертиза ДНК підтвердила загибель Захисника.

Під час прощання із Миколою настоятель храму Святих мучениць Віри, Надії, Любові та матері їх Софії протоієрей Михайло Мельничук наголосив, що жоден похорон не стає для священника звичною справою, адже кожна людська доля залишає слід у серці.

– Особливий біль відчуваєш тоді, коли проводжаєш в останню дорогу людей, яких знаєш багато років. Миколу пам’ятаю ще хлопчиком. Його родина була серед перших парафіян нашої громади ще тоді, коли богослужіння проводилися в приміщенні колишньої газової контори, а вони жили поруч. Після втрати батьків брати трималися разом, підтримували один одного, як могли давали собі раду. А коли настав важкий воєнний час, обоє стали на захист України, – зазначив отець Михайло.

Звертаючись до присутніх, душпастир нагадав біблійну історію про Каїна та Авеля.

– Кров кожного невинно вбитого волає до Бога. Кров кожного українця, кожної дитини, кожного воїна не буде забута. Жертва наших захисників не є марною. Вона наближає той день, коли Україна здобуде перемогу і справедливий мир, – підкреслив священник.

На завершення відспівування він закликав усіх берегти пам’ять про загиблого земляка та молитися за упокій його душі.

Слова шани полеглому Воїну і співчуття його рідним висловили також керуючий справами (секретар) виконавчого комітету Маневицької селищної ради Леонід Бубнюк й представник ТЦК та СП Андрій Дубровський. Вони передали сестрі Героя Олені Грамоту пошани і скорботи від Головнокомандувача ЗСУ та Державний Прапор України.

В цей день сумувало небо, і люди стояли в журбі, бо Воїна проводжали у вічність на Маневицькій землі. Майже рік чекали на звістку про нього, але вже «на щиті» повернувся він до рідного порога…

Не був Микола самотнім в останню свою дорогу – уклін йому від усієї Маневицької громади летів услід до Бога…

Світла пам’ять Миколі Максимчуку. Вічна слава Герою, який віддав своє життя за Україну.

Юлія МУЗИКА

Читайте також: 

• На Волині через рік після загибелі в останню путь провели 37-річного Героя Миколу Максимчука
• Збудував дім для чотирьох дітей, а сам не повернувся: історія волинського Героя Василя Душенка
• Воїнові назавжди 22: історія захисника з Луцька Віталія Шуби, який поліг у Маріуполі