Морпіх, який пережив тортури в російському полоні, лікується в Луцьку

У своєму інтерв'ю Суспільному Олександр поділився історією про те, як потрапив до полону, пережиті тортури та шлях додому.

Олександр Музика на позивний «Музон» народився та виріс у місті Олешки, що на Херсонщині. Нині його рідне місто перебуває під окупацією, уся родина виїхала на підконтрольну Україні територію.

Пішов служити до війська 2020 року, коли йому виповнився 21 рік. Каже відчував, що має опанувати ази військової справи, бо у нього в сім'ї служило багато чоловіків — батько, дід та прадід.

«Вони своїм прикладом мені показали, що чоловік повинен пройти військову службу. Я уклав контракт із бригадою морської піхоти на три роки. Коли розпочалася повномасштабна війна ми стояли під селом Широкине Донецької області», — розповідає Олександр Музика.

«5 хвилин, щоб здатися в полон»

Зі слів Олександра, коли розпочалася повномасштабна війна, морпіхи потрапили в оточення російських військовослужбовців біля Маріуполя.

Відбивалися від масованої атаки та зрештою мусили заховатися на металургійному комбінаті імені Ілліча в Маріуполі.

«Щодня ворожий танк «гасив» наші позиції, розбирав хати «під нуль», щоб нам не було де закріпитися. Вони безпілотниками бачили, де ми є і накривали артилерією. На заводі Ілліча наші командири почали створювати план прориву на Запоріжжя», — пригадує морпіх.

Як розповідає «Музон», із Маріуполя їхній групі вдалося прорватися через два кільця оточення російських військовослужбовців. Вони дійшли до селища Старий Крим, що за 7 кілометрів.

Виснажені від голоду та відсутності сну, українські захисники вирішили перепочити в одному із приватних будинків.

«Там на нас вже чекали. Їхній безпілотник відстежував наші пересування. В кільці нас взяли в іще одне кільце. Нам нікуди було діватися. Прибігла людина в цивільному і сказала: у вас є 5 хвилин, щоб здатися в полон», — розповідає Олександр.

«Зрозумів, що потрапив в пекло»

Як пригадує морпіх, його група йшла через поле із піднятими руками, розуміючи, що їх тримають під прицілом російські військовослужбовці.

Після здачі в полон, пригадує, їх вантажівками повезли на Сартану, далі російський Ростов, а звідти літаком українських захисників розподілити у різні виправні заклади Росії.

«Нас повезли у Костромську область, місто Галич. Там я зрозумів, що потрапив в пекло. Кожен день були побої та мордування голодом. З їжі нам давали ложку-дві каші чи картоплі», — говорить Олександр Музика.

Окрім побоїв та мордувань голодом, зі слів Олександра, росіяни чинили постійний психологічний тиск та використовували різні методи катувань.

Усім роздали папірці зі словами російського гімну і заставляли щоранку о 6-й годині голосно його співати. Розмовляти можна було лише російською мовою.

«Нам постійно вмикали ультразвук та били струмом, розряджали об нас електрошокери. Було в них щоденне планове побиття з 8-ї ранку. Починалася перевірка і вони кожну камеру лупцювали. Десантників та морпіхів забивали з особливою жорстокістю», — каже морпіх.

Перед звільненням з полону приснився сон

Зі слів Олександра, не впасти духом та не зійти з розуму йому допомогли спогади про його сім'ю — дружину та донечку. Коли він пішов на війну його доньці було 1,5 року.

За місяць-два до звільнення з полону Олександр помітив, що кількість побиттів зменшилась. А в останню ніч, пригадує, йому приснився віщий сон.

«Наснилося, що нас вели колоною із мішками на голові й моя дружина і мама стояли й на це дивилися. А зранку мені сказали: музика, з речами на вихід! Я повернуся з пекла», — розповідає боєць.

У те, що його везуть додому — військовий до останнього не вірив. Каже, що бували випадки, коли росіяни таким чином вводили в оману українських бранців, щоб морально добити.

Пригадує страшні відчуття дорогою, коли летів із Москви в літаку із мішком на голові.

«Перед цим нам сказали, що літак збили й дуже страшно було летіти. Здавалося, що пілот може вистрибнути з десантниками й той літак десь впаде і не знаю, що буде», — пригадує Олександр.

З полону повернувся у вазі 58 кілограмів

Олександр каже, що остаточно відчув, що повернувся додому, коли побачив на підконтрольній Україні території, синьо-жовті прапори, свою маму, дружину та доньку.

Говорить, що був приємно шокований від того, що його зустріла кохана, бо думав, що за два з половиною роки молода дівчина могла його не дочекатися.

«До полону я займався спортом і важив 70 кілограмів, а після — 58 кілограмів. Погіршився зір, тепер мушу носити окуляри. За два місяці реабілітації я трохи поправився і краще почуваюся, але психологічний стан ще треба покращувати», — говорить морпіх.

Найближчі тижні Олександр Музика проходитиме реабілітацію. Чим далі займатиметься поки не визначився.

Каже, що спершу думав повернутися на військову службу, але донька дуже просить цього не робити. То поки міркує над тим, щоб повернутися на роботу за цивільною спеціальністю — барменом.

Читайте також:

• «Мамулька, я тобі все розкажу потім»: волинянка другий рік живе надією, що її син повернеться з війни
• «Прослужив лише чотири з лишком місяці»: Герой Валерій Гаржа з Волині загинув під час ворожого обстрілу
• «Війна міняє всіх, вона калічить душі, життя, і час від неї не лікує»: історія молодшого сержанта Андрія Заікіна з Луцька