«Прослужив лише чотири з лишком місяці»: Герой Валерій Гаржа з Волині загинув під час ворожого обстрілу

Спогадами про Героя поділилася газета Ратнівщина. 

Валерій Вікторович народився у простій селянській родині. Після закінчення школи почав самотужки заробляти на хліб. З кожним роком у юнакові дедалі яскравіше проявлялася жага до роботи з деревиною. Він був столяром-самоучкою. З елементарних підручних матеріалів міг створити диво власними руками. Він давав нове життя звичайним гіллякам, кущам, не говорячи вже про ділову деревину.

У 2007 році познайомився з дівчиною Юлею з Дубечного, яка запала в серце з першого погляду. Напевно, всі, хто тоді був підлітком, користувалися акцією «2 безкоштовних секунди» від «Київстару». Не виняток і ці два закоханих серця. Але так було тільки спочатку. Потім телефоні розмови затягувалися годинами, але, як кажуть у народі, закохані годин не відчувають. Після закінчення школи Юлія вступила у Волинський національний університет на політолога. Валерій її у всьому підтримував, допомагав.

12 жовтня 2008 року вони одружилися. Одразу планували жити в Заболотті – неподалік від сестри Валерія Ірини. Навіть придбали там будинок і розпочали ремонт у ньому. Але брат Юрій запропонував бізнес-ідею – збудувати столярний цех у Здомишлі і займатися столярними роботами у промислових масштабах. Придбали земельну ділянку, помалу збудували невеликий будиночок, планували, що це тимчасове житло.

Юлія каже, що могли би жити з її батьками чи батьками чоловіка, але хотілося самим чогось у житті досягнути, набити свої «шишки» на лобі, «ліпити» по цеглинці, по деревинці свою сім’ю. Виходило не так швидко, як хотілося б. Але разом раділи кожному маленькому успіхові. Валерій їздив на сезоні роботи в Україні і за кордоном. Він вмів робити в буквальному сенсі усе. Будь-які будівельні роботи були йому під силу. І робив так, що не прискіпаєшся.

У 2013 році у Гаржів народився первісток Павло. Юлія з приємністю пригадує, як чекала народження сина, а він ніби відчував, що татко ще на роботі, що ще не час. І як тільки Валерій приїхав, народили удвох. Наступного року, у 2014-у, на світ з’явилася донечка Єлизавета. Валерій постійно був поряд, ні на хвилину кохану не полишав.

- Яким він був татом, - плаче Юлія. – Він усю душу вкладав у дітей! Кожну складочку протирав, памперси міняв. Він умів поводитися з новонародженими дітками, бо з малесеньких няньчив своїх племінників і похресників.

Той період у їхньому спільному житті Юлія пригадує як надскладний і надщасливий водночас. Чоловік завжди був поряд. Виховання дітей давалося важко. Донечка була дуже хворобливою. Визначити причину вдалося лише згодом. Виявилося, що в неї алергія на харчові добавки групи «Е». Дитина часто задихалася, закашлювалася, її не можна було залишати ні на секунду. До того ж, приєдналися проблеми з серцем. Але у любові, підтримці і взаєморозумінні Валерій і Юлія долали усі труднощі. Для односельчан вони були зразковою сім’єю, бо скрізь і всюди були разом, підставляли один одному надійне плече допомоги.

Юлія під час декретної відпустки освоїла нове захоплення – почала займатися кондитерськими виробами. Готувала тортики, тістечка, кенді-бари на свята. Коли від ратнівського підприємця Миколи Мартинюка надійшла ділова пропозиція очолити процес організації кафе «Food to go», Валерій підтримав дружину. Більше того, з початку його роботи певний час працював баристом у цьому закладі. А дружина вдень була у кафе, а вночі готувала смачнючу випічку, щоб наступного дня відвідувачі її скуштували.

У перший день повномасштабного вторгнення вона була на роботі. Пригадує, як через Ратне їхали танки, а вона разом з колегою нашвидкуруч крутила їм шаурму. Вони були голодні, збентежені, а дівчата вибігали і давали в руки свої смаколики.

Коли над Ратнівщиною нависла загроза вторгнення з боку Білорусі, Валерій вивіз сім’ю спочатку в Дубечне до батьків Юлії, потім – у Стару Вижівку до сестри. А сам організував у Здомишлі виготовлення пляшок із запалюючою сумішшю. На їхньому подвір’ї проводили експерименти – що з чим потрібно змішати, щоб отримати бажаний ефект. Далі разом з однодумцями розвозили ці саморобні засоби захисту на блокпости.

- Він рвався піти добровольцем, - пригадує дружина. – Я благала, щоб не спішив. У нас діти. Як я без нього з Лізою?! Хотів записатися у лави тероборони. Вмовила, щоб не спішив. Коли прийде пора, покличуть. Я мала підстави для хвилювання. У мене тато у 2014 році пішов служити. Ми знали, що таке чекати з війни звістку від рідної людини. У 2022 році тато знов опинився на службі. Тому я просила Валеру, щоб не йшов сам, не розривав моє серце.

Невдовзі після початку війни Юлія змінила місце роботи – працевлаштувалася адміністратором магазинів у підприємця Андрія Венско. Валерій, окрім того, завжди знаходив слова підтримки для дружини, сам займався улюбленою справою – будував каркасні будинки, виготовляв і монтував сходи, інші вироби з дерева для побуту та декору. На його міцні плечі впала уся чоловіча робота не тільки вдома, але і в тещі, бо тесть був на війні. Ніколи він увагою не обділив і рідних батьків.

У жовтні 2023 року, коли їхав працювати на об’єкті, Валерію вручили повістку. Він одразу вирішив, що піде служити. Але Юлія благала не йти, бо знала не з розповідей про ризики війни – з відірваною п’ятою повернувся із зони бойових дій її батько. Валерій послухав дружину, але мучився від того, що не робить так, як треба. Усю зиму і весну проходив різноманітні онлайн курси, отримував сертифікати про здобутя кваліфікації поводження з різними видами озброєння. Марив стати частиною 3-ї штурмової бригади. Паралельно будував майстерню, вів групу у соціальній мережі про особливості роботи з деревиною.

Коли йому запропонували піти у лави прикордонників, заспокоїв дружину, що буде на місці, і з великим ентузіазмом пішов служити. 4 червня його призвали на службу. Місяць дійсно служив на Ратнівщині. Ходив у наряди. Потім протягом липня було навчання у Львові, а вже 30 серпня його разом із товаришами по службі відправили на Луганщину.

Офіційно він був переведений у Луганський прикордонний загін. З 9 вересня вони стояли на обороні знаменитого Серебрянського лісу. Десятки кілометрів від цивілізації, часто без зв’язку та інтернету, у безпосередній близькості до ворога, під постійними обстрілами. Так до моменту загибелі Валерій Гаржа там і пробув. Та до усього, з чим довелося зіткнутися, ставився з позитивом. Дослухався до порад тестя, який воював, щоб зберегти своє життя і побратимів. І обов’язково будь-якою ціною, але мав повідомити дружині, що живий.

Коли було відносно спокійніше, занурювався назад у захоплення всього життя – вироби з дерева. Надивився і роликів про вироби з соломи, які можна використовувати в побуті. Планував після закінчення війни розвинути цей вектор діяльності. Часто замовляв через інтернет подарунки рідним, щоб вони відчували його турботу. А якось попросив дружину, щоб вислала йому улюблених консервованих помідорів. Вона спочатку не повірила, що вони до нього дійдуть, але все ж відправила.

Того дня, як завжди, вранці написав до Юлії. Наприкінці переписки повідомив, що йде у підземну їдальню снідати. Через кілька хвилин скинув фото запареної «Мівіни» і її помідорів. Дружина раділа, як мала дитина, що вони до нього таки дійшли і що він їх скуштує. Далі зв’язок обірвався. Серце відчувало, що щось трапилося, але заспокоювала себе. Вранці він не написав. Додзвонитися не могла. Зателефонувала до товариша, але вони ту добу були не разом. Він її заспокоїв, що, напевно, проблеми з генератором. Але місця собі знайти не могла. А вранці 22 жовтня зателефонував невідомий номер і в слухавці повідомили, що 20 жовтня Валерій Гаржа загинув під час ворожого обстрілу.

Не тямлячи себе від почутого, Юлія віддала телефон колезі (зараз вона працює менеджером у ТОВ «Альфаприлад+») і попросила: «Скажи їм, що це не він! Я не вірю! Валера живий!» Та страшна звістка виявилася правдою. Ноги відмовлялися йти, руки не слухалися, голова не сприймала почутого, а треба було сказати дітям… Подивитися в очі Павликові, а в нього татові очі, і весь він такий, як тато… Донести акуратно Лізочці, бо їй шкідливо хвилюватися, а тато ж леліяв і пестив її, як найдорожчий у світі кришталь… Уже зараз Юлія каже, що Бог її на світі тримав весь цей час, бо якби не вірила, мабуть, з’їхалася би з глузду.

Валерій загинув миттєво. Побратими розповіли, що в його тіло влучив осколок. Шансів вижити в нього не було.

23 жовтня вечірні сутінки опускалися на Здомишель, а тіло захисника востаннє поверталося додому. Провести його в останню земну дорогу прийшли всі, хто його знав, - родичі, односельчани, ті, з ким він працював, і в кого працював. Гіркий смуток заполонив серця, бо такої безкорисливо доброї, «правильної» людини годі було й шукати. Тіло загиблого відспівали у храмі Різдва Пресвятої Богородиці священники Заболоттівського благочиння.

Плакали не тільки люди. Здавалося, що навіть церковні дзвони плакали за Валерієм. Людина із Богом у серці, із твердими релігійними переконаннями, він віддав своє життя як вірний син України. Тужливо бриніли ноти траурних мелодій військового оркестру. Здригалися засмучені люди від пострілів останніх залпів.

Валерій Гаржа був неабияким життєлюбом. Він мав багато друзів. Завжди відштовхувався від принципу, що іншим більше треба. Дітей своїх навчав бути чемними, порядними, совісними і робити так, як підказує серце, а не диктує реальність. Навіть там, у зоні бойових дій, він знаходив слова підтримки, як досвідчений психолог. І досі згорьована дружина переглядає відео, які він скидав, із роздумами про війну. 

Валерій Гаржа – це людина з глибокою, розуміючою душею, з добрим серцем. І неважливо, скільки днів, місяців чи років боєць на війні. Комусь достатньо одного дня, щоб зрозуміти суть свого існування і цінність незалежності, а комусь для цього не вистачить навіть цілого життя. Кажуть, Бог забирає до себе найкращих… Віримо, що Валерій – біля Господа, що він небесним ангелом спускається до своїх діточок, до дружини, щоб огорнути їх невидимими крилами, щоби вселити в них ще більшу віру в те, що все буде добре, щоб навіть у найскладніший для них час вони відчули Божу і татову підтримку та любов.

Читайте також: 

• Передчував свою загибель: 32-річному захиснику з Волині просять присвоїти звання Героя України
• Загинув через кілька днів після повернення на фронт з відпустки: Герою з Волині назавжди 29 років
• Його кілька разів комісували, а він не здавався, бо мріяв стати військовим: спогади про Героя з Волині, якому навіки 38