Не бачила сина мертвим і досі чекає: мама Героя з Волині виховує маленьку копію загиблого тата

«Командир запевняв, що саме таким безстрашним та відчайдушним, завжди готовим іти в самісіньке пекло, яким був Паша, він і міг довірити виконати найнебезпечніші завдання, бо упевнений, що такі люди не підведуть і  виконають «роботу» в будь-яких обставинах». 

Уродженець шахтарського Нововолинська Паша Дорощук народився 15 квітня 1994 року і був старшим із двох синів Вікторії Вікторівни, яка спочатку працювала у відділі робітничого постачання, а потім більшу частину життя була бізнес-леді. Батько – Леонід Васильович, працював у сфері побутових послуг.

Павлу було 7 років, коли батьки  розлучилися, тож уже в дитинстві хлопець став головним чоловіком для мами та меншого брата Данила, який після закінчення Ковельського військового ліцею тепер навчається у Львівській нацакадемії Сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного. Це,  за словами пані Вікторії, був свідомий вибір меншого сина. На момент поступлення він уже знав, що старший брат загинув. 

 З дитинства понад усе цінував справедливість

«В дитинстві Паша був просто хлопець - вогонь, який своїм внутрішнім світлом, своєю гіперенергією, ініціативністю та нетерплячістю запалював усіх, хто був поруч, час від часу змушуючи вчителів скаржитися на зірваний урок. Та, незважаючи на це, ті його любили і все прощали. Харизматичний балагур і жартівник, завжди на позитиві, - він був душею будь-якої компанії, з ранніх літ займався спортом, зокрема, гандболом, мав безліч друзів і  дуже загострене відчуття несправедливості.

Якщо вважав, що хтось несправедливий, без вагань говорив це прямо в очі, не церемонячись ні з ким, хто б це не був, і  не вибираючи слів. Як і колись – у старі добрі часи, до мене до сьогодні приходять його друзі та однокласники, які зажди збирались у нашому домі на шашлики, й згадують сина», -  витираючи сльози, розповідає  мама Героя.

До першого класу Павло пішов у ЗОШ №3, потім, у зв’язку з переїздом родини  в інше наймане житло, вчився у ЗОШ №2, а випускні класи вже закінчував у ЗОШ №5. Отримавши атестат, став студентом Національного авіаційного університету, провчившись на факультеті «Соціологія та психологія» півтора року. Потім почав їздити з дядьком на заробітки в Німеччину. 

Контракт і неоголошена війна на Донбасі

Наприкінці 2019  року Павло підписав трирічний контакт із 14-ю бригадою імені князя Романа Великого і з 20 березня 2020 року три місяці проходив військовий вишкіл на  Рівненському полігоні.

Після навчання він у кінці липня 2020 року він разом із побратимами вирушив у район бойових дій  на Луганщину, де князівські воїни тримали позиції на лінії зіткнення й на ключових ділянках  регіону, зокрема - поблизу Попасної, Лисичанська, Щастя та Сіверськодонецька, відбиваючи ворожі атаки та ведучи  позиційні бої в районах таких населених пунктів як Станиця Луганська, Золоте, Оріхове, Кряківка і Муратове, демонструючи незламність, відвагу, мужність і міць та даючи гідну відсіч російським агресорам - як велить серце, честь та вірність військовій присязі українського воїна. 

Підрозділ, де випало служити водію Павлу Дорощуку із позивним «Каштан», з 1 серпня по 21 вересня і з 29 вересня 2020 року по 1 липня 2021–го року виконував бойові завдання в районі села Смолянинове, що знаходиться неподалік Сіверськодонецька.

У липні 2021 року після завершення тривалої 11-місячної бойової ротації на Донбасі князівська бригада, пройшовши всі «найгарячіші точки», у повному складі повернулася на місце постійної дислокації – у Володимир, де проходила відновлення боєздатності, доукомплектування та бойове залагодження до початку повномасштабного вторгнення  російської орди на територію України.  

Після закінчення контракту 29 грудня 2021 року Павло Дорощук повернувся додому в надії знайти кохану людину, побудувати дім, народити діток та розпочати щасливе мирне життя, але…

Син – на фронт, а мама стала волонтеркою

Світанок 24 лютого 2022 року перекреслив усі плани та мрії українців, розділивши  їхнє життя на «до» і «після».

«Дізнавшись про початок великої війни, ми з сином уранці разом пішли до військкомату. Його, як воїна з досвідом бойових дій, взяли відразу у 14-ту бригаду, а мені сказали «до побачення», оскільки не маю ні досвіду, ні медичної освіти. Тож разом із В’ячеславом Спиридоновим та групою інших небайдужих, які не афішували свою роботу, а мовчки робили, практично, неможливе, аби лиш допомогти армії, почала займатися волонтерством тут.

У нас було багато друзів за кордоном, тому вже з перших днів війни до нас бочками йшло паливо, яке нам передавав Діма Дорощук (працював у Польщі тренером із гандболу), медикаменти дитячі речі та харчування,  перев’язочні матеріали та хірургічні інструменти. Все це ми адресно відправляли у 5-й обласний госпіталь у Запоріжжі.

Дуже великі об’єми всього необхідного ішло також і в 14-ту бригаду через Павла, аби воно потрапляло безпосередньо до хлопців. На той момент у них була дуже велика потреба на жаропонижувальні та знеболюючі, на засоби особистої гігієни, шкарпетки тощо. Дуже велику допомогу, не рахуючись із затратами, нам надавали Наташа з чоловіком Михайлом із бару «Куба та інші», - згадує перші місяці вторгнення пані Вікторія.

Після нетривалого навчання Павла призначили гранатометником 2-го мотопіхотного відділення 3-го взводу 1-ї роти мотопіхотного батальйону 14-ї бригади, підрозділи якої, 24 лютого 2022 року у повному складі вибули на північний напрямок - у Житомирську та Київську області і зайняли оборону на підступах до столиці. У березні  вони брали активну участь у визволенні та зачистці Макарівського району.

Згодом, після відступу російських сил з півночі України, чотирнадцятка була передислокована на інші «гарячі» напрямки. Частина - на Миколаївщину, а бійців 1-ї роти мотопіхотного батальйону, в яку потрапив гранатометник 3-го взводу Павло Дорощук із позивним «Ням-ням», разом з іншими частинами відправили на Харківщину, де  вони з 16 вересня 2022-го року по 20 лютого 2023-го брали участь у запеклих боях під час Слобожанського контрнаступу, стримуючи ворога в умовах осіннього бездоріжжя, інтенсивних артилерійських дуелей та безперервних штурмів.

Був «Каштан», а став «Ням-ням»

«Позивний свій він отримав через велику любов до солодкого. Раніше у нього було інше псевдо - «Каштан», яке йому приліпили ще змалечку через світле волосся, чорні брови та довгі, як у дівчинки, вії.  На моє здивоване запитання  через голосовий зв'язок: «Синок, звідки такий позивний? Ти що, там голодуєш?», -  почула у трубці сміх побратимів, які пояснили, що якщо хтось захоче чогось солоденького, йому радять звертатися до Паші, в якого у кишені завжди є цукерки чи «Снікерси», адже я постійно відсилай йому цілими ящиками посилки з солодощами та желейними ведмедиками, які він дуже любив. Отримуючи їх, хвалився: «Мама  ням-нямку прислала». Так до нього це й прилипло», -   сумно усміхнувшись,  розповідає жінка.

«Паша взагалі був у нас ще той приколіст. Якось ми їхали містом, і раптом він як закричить: «Стій!.. Приїхали!». Хлопці полякались, подумали – якась небезпека. Виявилося, що Павло побачив кіоск із назвою «Ням-ням» і захотів біля нього фотографуватися», - згадує один  із побратимів.

Завжди був там, де «найгарячіше»

Бої на Харківщині  влітку 2023 року супроводжувалися масованими ударами ворожих безпілотників, контрбатарейними дуелями та авіаударами по переправах через річку Оскіл. І це дуже ускладнювало логістику та ротацію українських сил. Ситуація набула розголосу після появи у соцмережах фото виснажених хлопців  мотопіхотного батальйону, які тривалий час перебували на позиціях, практично, без їжі та води. Міняли їх лише частково через внутрішні переміщення, без відведення батальйону на відпочинок.

У липні  2023 року  окупанти відновили наступ на Куп'янському напрямку, поступово розширюючи зону контролю та наближаючи лінію фронту до міста. Штурмові атаки армії ереф припали на смугу поблизу населених пунктів Синьківка, Петропавлівка та Лиман Перший. Ворог прагнув вийти до лівого берега річки Оскіл. А 16 серпня орки пішли в наступ на південний схід від Вільшан та східніше Петропавлівки, де тримав позиції підрозділ Павла, але були відбиті. Гранатометники 2-го відділення точним вогнем прикривали піхотні позиції, знищуючи живу силу та легку бронетехніку російських зайд.

Осінь та зима 2023-го й весна 2024 років на Куп’янщині теж позначилася жорстокими боями, сильними обстрілами українських позицій, обов'язковою евакуацією цивільних через потужний наступ  ворожих військ, окупацією більшої частини регіону та точковими ударами по тилових базах орків, які не припиняли спроб прорвати нашу оборону. Та мужні захисники тримали визначені рубежі й відбивали атаки.

За проявлену мужність та витривалість у цих боях Пало був відзначений  іменним годинником, який згодом передав меншому брату Дані.

В кінці літа 2024 року після виводу підрозділу на короткий перепочинок та відновлення боєздатності «Ням-ням» подав рапорт про переведення у новостворену155-ту бригаду імені Анни Київської. Прохання задовольнили, і у вересні воїн прибув на місце призначення. Цього разу він потрапив у розвід взвод.

Якраз у цей період  підрозділи бригади в рамках міжнародної програми підвищення бойового вишколу проходили двомісячне навчання на полігонах у Франції  та в Польщі. Франція стала першою країною, яка повністю підготувала й оснастила зброєю та військовою технікою цілу бригаду ЗСУ. До речі, 8 жовтня «Анну Київську» відвідав під час навчань президент Еманнюель Макрон.

Наприкінці осені 2024-го року 155-та бригада повернулася в Україну. Майже відразу її батальйони без перепочинку й бойового залагодження, незважаючи на поповнення без бойового досвіду, кинули на  найскладнішу та «найгарячішу» ділянку фронту -  під Покровськ та Курахове.   

Постійно ходив у тил ворога, а мамі казав, що там, де він, не стріляють

За словами  тилового командира взводу розвідки  МПБ  із позивним «Шрек», зона їхньої відповідальності знаходилась у районі  Шевченко, Бурлацького, Привільного, Шахового, Новотроїцікого,  Новопавлівки та  Піщаного. 

Павло прийшов до них у взвод у середині вересня 2024 року й відразу зарекомендував себе тямущим, відважним, та відчайдушним і поміркованим розвідником. Удвох зі своїм напарником Ярославом Плахотнюком - «Малим» (обоє загинули в один день) вони постійно брали у полон «язиків».

«Про те, що Павло служив у розвідці і ходив у тил ворога, ми дізнались лише на похороні. Я постійно була на зв’язку з його командиром,  який розповідав, що саме таким безстрашним та відчайдушним, завжди готовим іти в самісіньке пекло, яким був Паша, він і може довірити виконати найнебезпечніші завдання, бо упевнений, що такі люди виконають «роботу» в будь-яких обставинах.

У сина був чудовий командир, який беріг своїх хлопців і не раз сам ходив з ним  за лінію розмежування.  5 лютого 2025 року Павло отримав нагороду, грамоту та 10 днів відпустки за те, що взяв у полон якусь важливу «шишку». «Сину, - зауважила я, - якщо за одного москаля дають 10 днів відпустки, то треба було взяти їх ще кілька». «Мама, якби ти знала, який він був важкий.  А мені  довелось  тягти його на спині, бо був поранений», - син на те.

Сам ледь не загинув, але побратима врятував

Дні відпустки вдома пролетіли, ніби одна мить, і 18 лютого 2025 року захисник повернувся в частину, а 19-го - пішов на позицію, де був важко поранений. Осколками йому посікло обидві ноги, була також рвана рана правого  променевого зап’ястного суглоба та сильне переохолодження.

«Павло вів хлопців, коли на нього спрацював скид із дрона, дуже важко поранивши. Тому треба було швидко його евакуювати, бо на нього полювали дрони, щоб добити. Ми виїхали на ВАБі (французький бронетранспортер: використовується для перевезення піхоти на полі бою, розвідки та евакуації) і доїхали майже до ворожих окопів. Коли почали розвертися, машина глохне. Заводиться вона з горем навпіл. А по нас уже йде пристрілка. ВАБ завівся, але не може включити швидкість, не рушає ні вперед, ні назад.

По рації нам дають команду: покинути машину, оскільки орки пристрілялись. Кажу: «Ні, пацани, давайте проїдемо ще трішечки. Мусимо забрати побратима, відкривайте двері», а снаряди вже лягають поряд – от, от влучать. І тут з Божою допомогою машина завелась, ми  рушаємо. І тільки від’їхали, як у це місце - приліт. Нас врятувало те, що  зупинились, аби підхопити й затягти  всередину «Ням-няма». Якихось 30-40 секунд. Як тільки зупинились, туди, де ми мали їхати, прилетіло відразу 15 штук із «Градів». Фу, то такий треш був. Коли добрались до своїх, всі були в шоці. Кажуть: «Ми вже з вами попрощались», - з гумором, сміючись, розповідав згодом про свої аж ніяк не веселі пригоди комвзводу.   

В госпіталі у Хмельницькому Павла прооперували, вийняли осколок (п’ять залишилось) вправили перелом ноги й відправили  на 4 місяці у рідне місто на реабілітацію. 

«Коли він приїхав додому, це вже був зовсім не той Паша, який був раніше. Війна змінила його, зробила більш жорсткішим та непримиреннішим до реалій мирного життя. Оте нерозуміння оточуючих, а особливо слова: «Я тебе туди не посилав», які досить часто чують хлопці, що повертаються сюди  з пекла, викликало у нього   роздратування і навіть агресію. Це  для них дуже боляче і образливо, адже  вони захищають нас ціною власного життя, а потрібні лише своїм рідним. Для всіх інших війна – поняття далеке й відносне», - зауважує  з болем мама захисника

Одного дня на шляху відважного розвідника зустрілася жінка на ім’я Анна, з якою він став зустрічатися. А коли потім повернувся на «нуль», вона повідомила йому, що чекає дитину. Як справжній і шляхетний чоловік, Павло не став відмовлятися. Сказав Анні готуватися до весілля. Не хотів, аби його дитя росло без тата. Тим більше, що дуже любив дітей, особливо – «бантики», й не раз журився, що в декого з його ровесників - вже по двоє малюків. Вони з командиром домовились, що той буде за кума, щойно Паша дізнався, що буде татом, ще не знаючи, хто народиться – хлопчик чи дівчинка. 

Готувались до весілля, а зрадлива доля вирішила інакше…

«На фронт Паша поїхав 29 червня. Я тоді була в Німеччині на роботі, й ми домовились що вони поїдуть 2 липня - в нього якраз лікарняне закінчувалось у цей день. Але, повернувшись ввечері 29-го додому, сина не застала – вони поїхали о 6-й ранку («Шрек» і Ярослав теж були у відпустці). Коли зателефонував, запитала, чи, бува, не спеціально він не хотів зі мною прощатися. Паша пояснив, що командира терміново викликали в частину. Тому, виїхавши зі Львова, він забрав Пашу, а потім у Києві – Ярослава, і всі разом вирушили на Покровськ.

Останній раз ми розмовляли ввечері 6 липня. Паша радісно кричав у слухавку: «Мамулічка, я привіз!». «Що привіз, синок?», - запитую. «Цілий багажник орків, тож 24 липня приїду у відпустку», - повідомив радісно, а потім надіслав фото, де вони годують москалів зі зв’язаним руками. «Синочок, ви їх ще й годуєте? Та їх прикінчити треба за те, що вони роблять». «Ні, матусю, не можна, бо за двох цих недолугих, одного нашого вимінюють. Ще надто багато наших хлопців з неволі чекають, не дочекаються визволення…».

Лише мати, яка втратила сина , здатна зрозумілим іншу матір

А 7 липня його не стало… Правда, ще 118 днів Павло з двома побратимами вважались зниклими безвісти, оскільки їхні тіла після прямого влучання повністю обгоріли, тому впізнати їх без проведення експертизи ДНК було неможливо.

«І я безмежно вдячна їхньому командиру «Шреку», який особисто поїхав і забрав тіла хлопців з поля бою, а потім звертався у всі інстанції й добивався, аби швидше провели експертизу. Він знав, хто є хто з них трьох, та в якому порядку вони сиділи в машині. Ми постійно з ним на зв’язку. Іі тоді, коли хлопці були живі, і тепер, адже «Шрек», як і домовлялись, - хрещений батько маленької бабусиної втіхи й розради - Анічки. Він приїжджав до нас із дружиною та дітьми.

Дружина його також була тут 7 липня - на роковини загибелі сина. Спілкуємось ми і з мамою Пашиного побратима Ярослава, яка приїжджала сюди 2 листопада на похорон Павла, а згодом - на хрестини. Я теж їздила у Хмільник 13 листопада на похорон Ярика. У наших синів – схожі долі. У Паші весілля мало відбутись 25 липня, а в Ярослава - 11 серпня. Тому ніхто так не зрозуміє одна одну, як я – її, а  вона - мене. Ми всі, практично, стали однією родиною - ріднішою, ніж родина по крові» - запевняє Вікторія Вікторівна.

Після відспівування у храмі Симеона Стовпника в Панасівці 2 листопада 2025 року Павло Дорощук знайшов вічний спочинок на Алеї Героїв у районі другої шахти.

Учасник бойових дій нагороджений грамотами, медаллю «За оборону рідної держави» та орденом «Хрест Героя». Йому також надано статус «Почесний громадянин міста». 

«Я не бачила сина мертвим, бо хоронили його у закритій труні. Тож, незважаючи ні на що, чекаю... Знаю, що обманюю себе, але мені так легше. Не знаю, що б я робила, якби не оце маленьке янголятко», - витираючи сльози, жінка поправляє ковдрочку у дитячому візку, звідки до неї усміхається гарнесенька дівчинка – копія загиблого тата, якою бабуся Віка опікується від самого народження.

Валентина САВЧУК

Читайте також:

• Повернувся з російського полону, але не встиг пожити вдома: спогади про Героя з Волині «Історика»
• Двічі ставав на захист країни. Спогад про полеглого воїна з Волині
• «Довелося пережити три болючі моменти»: батьки загиблого лучанина розповіли про сина-героя