Луцький актор розповів про війну і військову службу

Павло Порицький добре відомий у Луцьку як актор театру "ГаРмИдЕр", викладач театральної майстерні "ДогориДриґом" для дітей і підлітків, а також волонтер штабу "Ангар" з початку повномасштабного вторгнення. Нещодавно він поповнив ряди військовослужбовців Волинського прикордонного загону.

Про військову службу та театральну діяльність він розповів Суспільному Луцьк.

— "Якщо все наше життя театр і ми в ньому актори", то як тобі, Павле, твій новий образ? Твоя нова роль і взагалі як було переходити з однієї реальності в іншу?

Ця роль, напевно зараз найбільш почесна, як для чоловіка, так і для жінки. Для громадянина. Цей перехід був доволі непростим, хоча якби закономірним і, напевно, я був готовий до нього. Став я військовослужбовцем просто: прийшла повістка і я пішов до військкомату. Військовослужбовцем став я от буквально пів року тому, остаточне прийняття, коли я у своїх соцмережах написав що як військовослужбовець ДПСУ.

Протягом двох років займався речами, за які мені не соромно, що я перші два роки не служив. Ми в перший день повномасштабного вторгнення організували волонтерський штаб "Ангар", який потім став благодійним фондом, до цього часу він один з найпотужніших в області. Я там волонтерив.

— Зараз у тебе триває двотижнева відпустка. Чи багато планів на неї маєш?

Найголовніше завдання — було добре виспатись. Цього вистачило на один раз. Хочеться якось максимально зараз бути в такому цивільному житті, так би мовити, доторкнутися знову до своєї діяльності: десь на репетицію сходити, побачити театр, "ГаРмИдЕр" готує прем'єру в кінці вересня виставу "Шлюб".

— Чи вистачає чоловіків акторів зараз?

З перших днів війни наш Сергій Панас служить в сотій бригаді. Ще один наш актор Тарас Кравчук вже військовослужбовець, один ще майже військовослужбовець, поки не буду казати хто. У нас є багато чоловіків-акторів, кому ще не виповнилося 25 років.

— Про театр можна говорити з тобою дуже довго, проте хотілось би й про військову службу. Розкажи, в рамках того що ти можеш сказати, чим займаєшся? Який у тебе позивний?

— Позивного в мене немає. Зараз я військовослужбовець Державної прикордонної служби України. Служу я в Луцькому прикордонному загоні та виконую завдання на кордоні українсько-білоруському і в нас в Луцьку в прикордонному загоні.

— Як тобі, людині мистецтва, адаптуватися до армійської дисципліни?

Я так скажу, є стереотип про творчих людей, що вони дуже не організовані. насправді це не так. Люди, які вміють робити якісь мистецькі продукти, створювати якісь великі проєкти — вони досить організовані насправді. Бо це й креативна економіка підключена, і фінанси, і кризовий менеджмент, і тайм-менеджмент і все на світі. Театр — це дуже організована структура насправді, тому дисципліна мені Ок. Мені дуже комфортно, коли ми їмо в дин і той самий час, коли об'єм їжі однаковий. В мене немає ніяких проблем.

— Про їжу прикордонників, чим годують? Чи загалом вистачає всього?

Можу сказати абсолютно відверто про державну прикордонну службу, що забезпечення з харчування на достойному рівні й з одягом також, зі всім. Це комфортні умови абсолютно.

— Як приїжджаєш у відпустку додому, що замовляєш, щоб дружина приготувала?

"Олів'є". Мені так хотілося "Олів'є". Я знаю, що це видає мій вік і те, коли я народився та в якій країні.

— З чим довелося зіткнутися і які міфи доводилося розвіювати про прикордонну службу?

Найголовніший міф — це те, що прикордонники лише на кордоні з Польщею чи з Білоруссю. Є таке уявлення, що це така комфортна служба, але в нас є багато підрозділів, які постійно їздять на передову та виконують там завдання. Прикордонники несуть надзвичайно високу відповідальність з охорони оборони кордону України.

— "Про "Білоруси скоро підуть" часто запитують?

Це одне із головних питань, які часто задають. Про білорусів, які скоро підуть, я скажу так, що Державна прикордонна служба України точно робить усе, щоб всі прикордонні області спали спокійно.

— Що найбільше тригерить тебе як військового у цивільному житті?

Коли люди організовують якісь розважальні заходи масштабні, прикриваючись тим, що вони збирають допомогу для війська. Проводять ці події дуже формально. Якщо я особисто можу закрити якийсь збір на 100-150 тисяч гривень, то організатори таких заходів звітують про умовних 20 тисяч. Це, певно, тригерить, якщо я про це говорю найперше.

— Як спілкуватися цивільним з військовим? Що ліпше не питати?

Я не фахівець у цьому плані, але точно можу сказати, що не варто запитувати: "А може ви там знаєте, вам там кажуть, коли все закінчиться". Це прям бісить.

— Ти думаєш про перемогу? Якою ти її бачиш?

Суто для мене це точно не буде якась ейфорія. Бо є усвідомлення того, скільки людей з 2014 року завершили своє земне життя і будьмо відверті — це були найкращі люди, які в нас є. Оскільки пішли воювати, в першу чергу, найбільш підготовлені, найбільш вольові. Наше суспільство зазнало негативної селекції. То не буде так, що в один день всі кинуть зброю і все закінчиться. Після перемоги не всі почнуть жити своє щасливе життя. Найважливіше буде зрозуміти військових, працювати із тими, які вже повернулися, ті, які на реабілітації, або тільки на ротації. Ми повинні дуже про цих людей дбати, підтримувати, адже завдяки їм в нас є ще багато міст, в яких відносний спокій.