«Не хотіла, щоб мене жаліли»: історія волинянки, яка все життя живе з порушенням зору. Відео
Надія Лазарівна Ферендюк з дитинства мешкає у селі Бобли Турійської громади, що на Волині. Попри проблеми із зором, завжди мала насичене життя. Хоча саме через очі свого часу не втілила свою мрію – бути вчителем.
Про це пишуть Волинські новини з посиланням на сюжет ТРК «Аверс».
«Я поїхала в Луцьк за довідкою, а там кажуть: якщо ми поставимо ваш діагноз, то вас не приймуть в університет. У малий відсоток зору, бачу лише дуже близько, а ніякі окуляри не допомагають», – розповіла Надія Ферендюк.
Покинувши мрію, без діла жінка не сиділа. Пропрацювала десять років телефоністкою на стаціонарних комутаторах. Після приходу новіших технологій потреба в таких пристроях відпала, тож Надія Лазарівна вирішила рухатися далі.
У її житті з’явилася робота, на якій пропрацювала до шістдесяти років. Була помічником вихователя в сільському садочку.
Але найбільше в селі пані Надію асоціюють зі церковним хором. Жінка піснеспіви любила з дитинства. Не знаючи нотної грамоти, співала так, як відчувала.
Надія Лазарівна пам’ятає ще й ті часи, коли церква в селі була зачиненою. Її відновили в 1991 році, після розвалу союзу. Там керувала хором, навчала церковним пісням тих, хто цього хотів.
«Потім зайнялася я церквою, де для людей щось роблю. Я ніколи не хотіла, щоб мене хтось жалів, намагалася не показувати, що щось не можу. Мені сестри допомагали, згодом – дочка», – ділиться волинянка.
Шанована в Боблах жінка каже: за життя ніколи не дозволяла собі впадати у відчай чи мати на когось образу. Вона переконана: не варто списувати всі негаразди на долю, а необхідно жити життя достойно.
«Щоб тебе люди поважали, то треба вести себе як годиться. А я – компанійська, можу чуть і випити в компанії, і людей припросити, і з людьми організувати щось гарно», – твердить жінка.
Пані Надія ніколи не опускає рук і має насичене соціальне життя. Вона постійно шукає заняття, які зможе виконувати, щоб не було часу на негативні думки. Їй вистачає того, що вона має. Гордиться, що ні з ким не мала конфліктів.
Жінка резюмувала: найголовніше в житті – бути людиною.
Читайте також:
- Один син продовжив татову справу і став священником, інший – військовим: історія протоієрея з Луцька
- 160 років на двох: у громаді на Волині довгожительки в один день відзначили день народження
- Майже 50 років рятує найменших пацієнтів: лікар-хірург з Луцька відзначає ювілей
Будь в курсі усіх новин
