Не встиг розписатися з коханою: захиснику з Луцька просять посмертно присвоїти державну нагороду

Відповідну петицію на сайті Президента України зареєструвала цивільна дружина бійця Руслана Никитюк.

Військовослужбовець 1 прикордонного загону Східного регіонального управління Державної прикордонної служби України(в/ч 9937) старший солдат Макарчук Руслан Семенович 25.06.1980 р.н - уродженець міста Луцьк.

Остання займана посада - інспектор прикордонної служби 3 категорії - кулеметник групи розвідки відділення розвідки прикордонної комендатури швидкого реагування №1 1 прикордонного загону.

Мама бійця Ярослава Василівна Калинович самотужки виховала сина, старалась дати все необхідне для повноцінного розвитку, прищепити найкращі людські якості, щоб єдиний син не відчував нестачу батьківської любові. Руслан, хоч і мав слабке здоров'я та хронічку хворобу нирок, але у всьому старався бути першим, ріс дуже розумним, допитливим та всесторонньо розвиненим, сповненим амбіцій і мрій. Займався спортом: футболом, плаванням, настільним тенісом, бігом, чуводо грав у шахи і шашки, бо мав аналітичний склад розуму і отримував нагороди.

З відзнаками закінчив навчання у 4 гімназії та ВНУ на юридичному факультеті, згодом ще закінчив Національну академію прокурати України. Починав працювати юрист-консультом і поступово дослужився до посади слідчого в особливо важливих справах у Генеральній прокуратурі. Одружився, народилась донька Анастасія, але згодом його мама захворіла на рак і потребувала постійного догляду, тому Руслан звільнився з роботи, яка так припала до душі, де його поважали і цінували, як хорошу людину з відкритою душею та висококваліфікованого знавця своєї справи.

Повернувся у Луцьк, щоб доглядати та лікувати матір. А тут ще й дружина вирішила розлучитись. Руслан тяжко переживав, бо любив і дружину, і доньку, і хотів хоча б бачити дитину.

«Пройшов деякий час, нас познайомили і Руслан закохався з першого погляду і сказав: «Ти будеш тільки моя! Нікому тебе не віддам!» Спочатку я намагалась помирити їх з дружиною, щоб дитина жила у повній сім'ї, бо на власному досвіді знаю як тяжко жити без тата. Ми довго зустрічались і тільки коли померла його мама, то почали жити разом. Руслан дуже хотів спільну донечку, ми пройшли всі обстеження, обвінчались, бо для мене це було дуже важливо, але так і не розписались. Спочатку тому, що не було штампу у паспорті про розірвання шлюбу, а тільки акт із суду, а потім, то відрядження, то лікування нашої донечки, хоч заяву подавали аж 5 разів. У нас народилась така бажана донечка, його маленька копія, яку ми з чоловіком дуже любили. Згодом доля підкинула нам нові випробування. Лікарі поставили нашій дитині страшний діагноз ДЦП, Зпмр і когнітивних функцій. Ми разом молились, шукали спеціалістів та ресурси, щоб поставити дитину на ноги, згодом нове потрясіння - операція сердечка донечки, боролись за життя і в результаті Анічка вже самостійно ходить, хоч і потребує сторонньої допомоги, підтримки та постійних реабілітацій. У дитини дуже сильний зв'язок з татом і бажання, щоб був живий, обіймав, цілував...» - ділиться жінка.

Руслан завжди був справжнім патріотом України, був за справедливість, брав участь у Революції Гідності. Ще у 2014 році рвався на Схід, щоб захищати нашу країну, але тоді залишився лише через мої слізні вмовляння. А коли розпочалась повномасштабна війна, його було вже не зупинити. Працював тоді головним спеціалістом з питань запобігання та виявлення корупції у ПФУ, але з перших днів волонтерив після робочого дня, споруджував укриття, носив мішки з піском на 9 поверх ОДА, дуже хотів захищати нас та нашу Батьківщину, казав: «Хто як не я!».

«Його не брали, бо ми виховували малолітню дитину з інвалідністю, і ще й держслужбовець, але він всеодно якось добився свого і був призваний під час мобілізації», - говорить жінка..

Руслан - інспектор прикордонної служби 3 категорії, кулеметник групи розвідки відділення розвідки прикордонної комендатури швидкого реагування №1 1 прикордонного загону.Швидко всього навчався та застосовував у житті, отримав сертифікат «Оператор БПЛА» професійний рівень. Руслан зі слів командира Віталія і побратимів був надійним, мужнім, відважним, сам проявляв ініціативу йти на складні та небезпечні завдання, був надзвичайно витривалим, терплячим, де інші вже не витримували навантаження.

Захисник ще й підбадьорював, стимулював рухатися вперед, розказуючи смішні історії та постійно підтримував бойовий дух побратимів.

Ніколи не скаржився навіть перебуваючи у зоні активних бойових дій у люті морози, хоч його хвороба нирок нікуди не ділася, а дотримувався та виконував вимоги положень бойових статутів, вміло діяв у складних обставинах, швидко приймав оптимальні рішення при виконанні небепечних бойових завдань у складних умовах організований та вмотивований, вимогливий до себе та інших, якого поважали побратими, родичі, друзі, колеги по роботі, знайомі... Безкорисливо всім допомагав, надавав юридичні консультації, підтримував морально.

Руслан пишався, що стримував ворожу агресію у найгарячіших точках. Спочатку тримав оборону міста Бахмут, а згодом мужньо і самовіддано захищав Соледар.

Загинув 8 січня 2023 року під час виконання складного бойового завдання у нерівному бою, стримуючи ворога та відважно утримуючи позиції в м.Соледар Донецької області, внаслідок потужного мінометного обстрілу, отримавши осколкові поранення несумісні з життям.

Тепер йому назавжди 42. Руслана нагороджено посмертно орденом «За мужність» III ступеня.

«Війна назавжди забрала коханого чоловіка, любого татуся, надійного побратима, друга, колегу... У нас було стільки планів на щасливе майбутнє життя разом у вільній і незалежній країні, ми так і не стали подружжям офіційно, хоч разом з 2011 року, бо навіть коли чоловік приходив на декілька днів у відпустку, бо хотів оформити квартиру і розписатись, я через свою забобонність відмовляла, бо боялась, що так із ним може статись щось погане, переконувала, що святкувати будемо після нашої перемоги над ворогом, але Руслан сказав, що не хоче чекати так довго, домовились, що прийде ще у відпустку, щоб 14 лютого ми урочисто поставили підписи у РАГСі. Я була впевнена, що коханий повернеться живим-здоровим, що наші молитви вбережуть його. 8 січня у день трагедії, ми ще спілкувались по відеозв'язку декілька хвилин, але така тривога була на серці. Не думала, що бачились тоді востаннє. Навіть коли я опізнала мого чоловіка у Дніпрі, не можу змиритись і дотепер. Ніколи у нас уже не буде синочка, для якого ми навіть ім'я вибрали, пообіцявши донечці братика. Та ще безліч ніколи...» - каже дружина захисника.

Підтримати петицію можна за посиланням.

Читайте також:

• Мріяв про спокійне та щасливе сімейне життя: Герой з Волині отримав смертельне поранення внаслідок вогневого ураження
• На момент загибелі тата донечці не було і 2 років: історія молодого Героя з Волині
• У 18 років довелось збирати останки понівечених тіл: історія батька трьох дітей з Волині, який героїчно загинув на Харківщині
• Понад пів року рідні сподівались, що живий: розвіднику з Волині просять посмертно присвоїти державну нагороду