Нестача ентузіазму: у Луцьку розмовний клуб української мови призупиняє свою роботу

Про це повідомляє Район.Життя. 

Все тримається на ентузіазмі, але він – закінчується

Клуб створили при університеті в березні 2022 року для російськомовних переселенців, які виявили бажання вивчати українську. Безплатні уроки відбувалися спочатку двічі на тиждень, потім – щовівторка. 

«Коли у Луцьку з’явилася велика кількість російськомовних переселенців, міський голова звернувся до ректора із проханням організувати для них навчання української мови. І мені телефонують та кажуть: «Якраз Ви можете виконати цю роботу». Бо у мене спеціалізація і російська мова, й українська», – розповідає Оксана Іванівна.

Про курси повідомляли переселенцям у Департаменті соціальної політики, згодом почало працювати сарафанне радіо – хтось дізнавався навіть у церкві. За весь час пройшли понад 200 людей. І це не лише ті, хто переїхав до Луцька через війну, а й лучани, які все життя розмовляли російською і, як у тому невеселому жарті – «лягли спать 23 февраля, а прокинулись 24 лютого».

«На початку на заняття приходили й по 40 осіб, бракувало місця в аудиторіях для такої кількості. Я йшла і переживала, що у мене не вистачає роздруківок», – пригадує викладачка.

Тоді вона для себе вирішила, що у війну теж має щось робити й це буде її вкладом. Тож працювала на безоплатній основі, але зізнається – за рік вигоріла.

«Мені на кожне заняття потрібно було видруковувати велику кількість матеріалів. Спочатку я робила це власним коштом, потім учні купували мені папір, заправляли картридж. Але поки держава про це не потурбується, то все на ентузіазмі буде триматися, але як довго? Ентузіазм – це діло таке, якщо його нічим не підкріплювати – швидко згасає. Мене колись запитали, кому це найбільше потрібно? То я так подумала – напевне, що мені. Бо мені треба знати, що я роблю щось корисне для країни. Але якщо дивитися у перспективі – це має підтримувати держава», – вважає кандидатка філологічних наук.  

Складнощі у вивченні української

Курси української стали для багатьох і місцем психологічної підтримки, особливо в перші місяці після повномасштабного нападу, і місцем, де ближче знайомилися з українською культурою і літературою. 

«Ми читали вірші – Ліни Костенко, Симоненка, або хтось зачитував власні поезії українською. Обговорювали притчі Сухомлинського. Байки Глазового розігрували, це було дуже весело. Особливо щемливий момент – коли разом писали радіодиктант національної єдності, адже там була тема про дім, якого у багатьох уже немає», – розповідає пані Оксана.

Однією з найбільших складнощів у вивченні української Оксана Іванівна називає вимову – бо в російській всі шиплячі тверді, а в українській є і м'які. Тому дехто каже «жинка», «щитка» або «ґоворити» замість «говорити».

«Хоч дехто скептично вважає, що, мовляв, щелепа у всіх однакова, але мовленнєвий апарат в українській і російській використовується по-різному. Тому у нас було багато вправ саме на вимову, різні скоромовки. Всі по 15 разів проходили тест на «паляницю». Серед студентів є «чистопородний» росіянин, військовий, який давно осів у Луцьку. Він ще досі «ґекає», але загалом зробив просто шалений прорив», – стверджує вона.  

Серед порад, які дає тим, хто переходить на українську, –  перевести в першу чергу мову на телефоні, комп'ютері. Читати новини українською. Слухати українською. Якщо подобається якась пісня чи, як говорить якийсь актор – повторювати за ним в слух, говорити до себе перед дзеркалом. 

Є велике бажання розмовляти своєю мовою

Самі ж студенти, багато хто з яких вже давно на пенсії, говорять про своє навчання неохоче і не під диктофон, просять не вказувати їх імена, бо «нам потім в коментарях понаписують».

Одна з жінок приїхала до Луцька ще у 1970-х роках і ще тоді намагалася розмовляти українською, але в неї не дуже добре виходило і їй всі казали – краще говори російською і не муч українську. 

«І в мене ніби якийсь блок стояв – не могла перейти. Але настало 24 лютого, і я принципово не захотіла говорити мовою, якою вбивають українців. Тому я тут, ще з перших занять», – зізнається вона.

Інша співрозмовниця – переселенка з Донецька. Мову вчить теж вже у літньому віці, бо середовище, в якому жила, було повністю російськомовним. Каже, вперше в житті почула українську, коли до них приїхали родичі з села. 

Такий «імідж» – непрестижної, сільської – українська мова там мала багато років. Радянська влада і пропаганда добре над цим працювала.

76-річна Тетяна Валенко приїхала до Луцька з Херсону і ходить на курси із квітня минулого року. Вона ніколи не вчила української – в дитинстві жила з сім'єю в Білорусі, потім переїхала на Херсонщину, яка була зросійщеною. Зізнається – мова дається їй дуже непросто, а ось молодша сестра вже повністю вільно розмовляє.

«Для мене це так тяжко – перейти на українську! Математику легше було вивчити. Бо кожному мова дається по-різному – хтось має лінгвістичну схильність, а хтось, як я, – до точних наук. Але є велике бажання розмовляти своєю мовою. Пам’ятаю, на початках навчання, як тільки ми переїхали до Луцька, відчувала таке піднесення – тут не бомблять, не треба ховатися, весняна погода. Ми стільки українських віршів вчили, з таким задоволенням, постійно просили – дайте ще, дайте ще! Потім люди помаленьку стали роз'їжджатися – хто в Київ, хто куди. Але у нас є група у вайбері, де ми досі спілкуємося. Мова нас об'єднала», – ділиться жінка.   

Читайте також:

• Новий хіт: виконавець з Волині записав дует із відомою співачкою

• Війна коханню не завада: на Волині одружився захисник України