Обіцяв дружині повернутися, та зустріли «на щиті»: історія полеглого Героя з волинської бригади

Командир мотопіхотного взводу 14 окремої механізованої бригади імені князя Романа Великого народився 7 червня 1990 року в Долині, що на Івано-Франківщині, йдеться в проєкті «Спогади крізь віки», інформують «Вікна».

У багатодітній сім'ї був четвертою дитиною. З першого до шостого класу на «відмінно» навчався в Долинській гімназії-інтернаті. Відтак перейшов до Одиницької школи. Займався танцями, відвідував секцію карате, полюбляв грати в футбол, захоплювався походами в гори та риболовлею.

Вступив до Івано-Франківського вищого художнього професійного училища за спеціальністю «Декоративно-прикладне мистецтво».

У 2012 році був призваний на строкову службу, яку проходив в Одесі. У квітні 2014 року в соціальних мережах познайомився з майбутньою дружиною Мар'яною. А вже в липні Сашко ухвалив рішення вступити до лав ЗСУ боронив Україну на території Донецької та Луганської областей у складі 128-ї окремої гірсько-штурмової бригади, де був кулеметником.

У жовтні 2015 року одружився з коханою Мар'яною і переїхав до Самбора, що на Львівщині.

У 2016 році був прийнятий на службу в Самбірській ОМВК. У 2017 вступив до Національної академії сухопутних військ імені Гетьмана Петра Сагайдачного. У 2021 році, здобувши звання лейтенанта за спеціалізацією командира взводу, був скерований до 14-ї окремої механізованої бригади імені Князя Романа Великого для проходження військової служби на посаді командира мотопіхотного взводу.

З початком повномасштабної війни Олександр продовжував захищати Україну в складі уже рідної 14-ї бригади в Житомирській, Миколаївській, Херсонській Донецькій, Луганській та Харківській областях.

Свій позивний Отто взяв в пам'ять про свого батька, з яким був близьким і якого він дуже любив. Побратими кажуть, що він був командиром з великої літери.

Євген Бігун на позивний «Прапор» розповідає:

«Дуже рідко можна зустріти такого офіцера, як Отто, щоб завжди був зі своїми людьми, сидів в окопах разом зі своїми хлопцями. Його головною метою було зберегти свій особовий склад за будь-яку ціну».

Віктор з позивним «Вірус» додає, що Олександр був хорошим прикладом для солдатів, тому що був з ними в дуже "гарячих" місцях і давав мотивацію на місці бою. Він був великим командиром, каже побратим.

Загинув Герой 10 вересня 2022 року під час виконання бойового завдання в районі населеного пункту Борщова Харківської області.

За самовіддане виконання військового обов’язку нагороджений відзнаками та медалями «За бойову звитягу», «За участь в антитерористичній операції», «Учасник АТО», «Ветеран війни», «Гідність та честь», Сектор «С» «Дебальцеве 2015», «За оборону рідної держави», «За мужність» III ступеня.

Сашко був неймовірним чоловіком, турботливим, уважним, лагідним, ділиться спогадами дружина Мар'яна:

«У нас було так багато планів та мрій про майбутнє, та все зруйнувала проклята війна. Він писав: «Я обов'язково повернуся до тебе». Я й досі його чекаю».

Сашко був турботливим і люблячим сином, розповідає мама, завжди старався допомогти й підтримати в усьому.

«У нього була найщиріша посмішка, яка завжди перед моїми очима... Мій синочок забрав з собою моє серце, навіки залишившись у спогадах і снах», — зазначила мама загиблого Героя.

Читайте також:

• Перед останнім боєм сказав: «Ангели не помирають»: захиснику з волинської бригади навіки 38
• «Відчував наближення кінця свого перебування на землі»: Герой з Волині підірвався на міні
• Військовий з Волині під обстрілами рятував ікони з храму біля Авдіївки
• «Якщо потрібно, то готовий знову йти на передову»: волинянин підірвався на ворожій протипіхотній міні