Окупанти йшли на нас м’ясним штурмом просто по тілах своїх ж, - воїн волинської бригади

Про це пише АрміяInform.

«Я обіймав посаду командира універсальної спареної корабельної артилерійської установки калібру 57 мм АК-725. Тоді існувала думка, що строкова служба в Україні мала лише номенклатурне значення. А ось на нашому кораблі були дуже професійні як офіцерський склад, так і мічмани. Тривала дуже потужна фахова підготовка — мене допустили до зброї лише через 1,5 року служби, — згадує події 20-річної давнини армієць.

У складі корабельної команди чоловік брав участь у багатонаціональних військових навчаннях «Сі Бриз», які відбуваються на території  України, починаючи з 1997 року, та Cooperative Partner — 2000.

— Учасниками навчань були 17 країн. Ми тоді посіли призові місця. Шкода, що незаконно обраний президент янукович і його посіпаки цілеспрямовано знищували нашу армію, адже навіть із мінімальним фінансуванням тоді ми мали надзвичайний потенціал. Шкода, що флагман «Костянтин Ольшанський» потрапив у руки російським загарбникам, — зітхає Петро.

Після строкової служби й аж до широкомасштабного вторгнення чоловік жив звичайним життям пересічного українського громадянина: працював на будівництві, захоплювався різьбленням по дереву, ростив двох доньок.

— Маю Юлію Петрівну та Софію Петрівну. Дуже хотів ще Єлизавету, але лікарі заборонили жінці народжувати, — ділиться князівець.

…Велика навала московитів застала Петра в Польщі.

Щойно чоловік завершив поточні робочі справи, повернувся в Україну, щоб приєднатися до війська та захищати Батьківщину від загарбників.

У ТЦК та СП чоловіка розподілили до окремої механізованої бригади імені Романа Великого. Наприкінці квітня почалися бойові будні новоспеченого штурмовика.

— Спочатку ми два тижні обороняли позиції в районі селища Іванівка, що на Куп’янщині. Вийшли на короткий передих і вже наступного дня вирушили під Лиман Перший — війна є війна, не до відпочинку зараз… Бій тривав з 6-ї ранку до 15-ї години дня: нас крила російська арта, міномети, ми відбили кілька російських ДРГ.

Саме тоді уламок від ворожого снаряда прошив груди Петра, зачепивши праву легеню. Вийти з-під ворожого вогню допомогли побратими.

— Ми всі були поранені — хтось легше, хтось був більш тяжкий. Іти довелося пішки близько трьох кілометрів. Але нікого там, на позиціях, не залишили, — розповідає князівський воїн.

Після лікування й реабілітації, помітивши лідерські якості військовослужбовця, керівництво відправило Петра на навчання. Повернувся він звідти вже сержантом та обійняв посаду головного сержанта роти.

— Для хлопців я хороший старший товариш. Вони довіряють мені, а я їм. І це запорука вдалої комунікації всередині підрозділу під час бою. Для керівника я — права рука, радник, до якого він прислуховується.

За кілька днів до нашої зустрічі Петро разом із побратимами повернувся з бойового виходу. Цього разу довелося працювати під Петропавлівкою, що східніше Куп’янська.

— Ми зайшли на підтримку одного з підрозділів. Наші позиції були в лісосмузі. Осінь, дощі, вода, багнюка по коліно… А навколо тіла орків — безліч! Ми два дні тримали позицію, поки вони йшли на нас м’ясним штурмом — безперестанно! Просто по тілах своїх же товаришів!

Петро впевнений: така поведінка російської піхоти пов’язана із загородзагонами в тилу, які женуть їх у бій. А в разі відмові йти на передову — розстрілюють на місці.

— Тут, в наших окопах, у них є мінімальний шанс врятуватися — чи то потрапити в полон, чи відбити позицію, в тилу тільки розстріл, — розмірковує боєць.

Оксана ІВАНЕЦЬ

Читайте також: 

• «До останнього подиху був вірним побратимам та державі»: захиснику з волинської бригади просять посмертно присвоїти державну нагороду
• Через майже 2 роки після загибелі сім'я не може змиритися з втратою: спогади про 28-річного Героя з Волині
• «Тато навчив нас любити людей»: донька загиблого волинського бійця присвятила своє життя волонтерству