Після смерті син наснився і просив повернути прапор на могилу: спогади про Героя Романа Юрчука з Волині

Весь вільний час проводив у спортзалі, а з дружиною познайомився у соцмережах

Роман Юрчук народився та виріс у селі Суходоли. Крім нього у родині виховувались двоє молодших братів. Один з яких на сьогодні одружений та має дітей, інший вчиться у Нововолинському коледжі, у якому колись навчався на механіка Роман.

Потім була строкова служба в армії, де, зі слів дружини Юлії, «не вилазив» з нарядів за аж надто загострене почуття справедливості. Він не міг спокійно дивитися, як на його очах ображають слабших або хтось чинить неправду. І не боявся висловлювати власну думку навіть старшим по званню. Тож через свою позицію нерідко отримував на горіхи.

«Я пів року не могла до нього поїхати, бо він постійно був у наряді. Тому залишалось тримати зв’язок лише телефоном», - ділиться спогадами про чоловіка Юлія.

Вони познайомились у соцмережах. Мама Романа Лілія й досі дивується, як цій тендітній та милій дівчинці вдалося підкорити серце її сина, котрий крім спортзалу та комп’ютера нічим не цікавився. Найбільшим його захопленням був воркаут. Йому навіть доводилось брати участь у змаганнях із цього виду спорту, у яких він завжди був переможцем. А ще досить інтенсивно качав м’язи. І коли потрібно було купляти костюм на весілля, ледь підібрали на його широкі та м’язисті плечі піджак. 

Юлія родом з села Овадне, виросла у сім’ї військовослужбовця. Батько – кадровий військовий з перших днів війни пеербуває на фронті. Наречений доньки сподобався їм з дружиною. Компанійський, веселий, щирий та відвертий, про таких говорять – душа компанії. А ще був із тих, хто дбав про себе в останню чергу, бо завжди думав за інших.

 Перед війною здійснили мрію – придбали квартиру

Молодята одружилися після повернення Романа з армії. Їхньою мрією було власне житло. Тож обидва вирішили їхати за кордон на заробітки.

«Ми важко працювали цілих п’ять років, щоб придбати квартиру. Задля цього відмовляли собі майже в усьому, навіть у маленьких радощах, зокрема тих же мандрівках. І це при тому, що жили і трудилися у курортному містечку Закопане, де можна було суміщати роботу та відпочинок, - розповідає Юлія. – І коли, зрештою, придбали житло у Нововолинську, нашій радості не було меж. Здавалося, тепер можна видихнути і будувати подальші плани. Якби не війна».

 

Наступного дня після повномасштабного вторгнення Роман вирушив до військкомату. Про те, щоб не піти, й мови не було. Він не слухав нікого, і це попри те, що мав проблеми з зором, - бачив на 30 відсотків. За іронією долі його призначили на посаду снайпера. І з перших днів у складі 14 ОМБР імені князя Романа Великого вирушив на захист держави.

З побратимами навчався у коледжі, а познайомились на війні

Тоді якраз під удар окупантів потрапила Київщина. Роман телефоном розповідав, як перелякані місцеві жінки втікали до них в окопи від кадирівців, котрі розстрілювали їхніх чоловіків. Він обіцяв розповісти детально про події, які відбувалися з ним, після повернення додому. Але не встиг.

Про те, що хлопці з вини командирів сидять без їжі та води, рідні дізналися з часом, і забили на сполох. Хоч за їхні клопотання його по голові не погладили, утім ситуація поліпшилась. Перебуваючи на Херсонщині, розповідав, як місцеві, котрі самі потребували допомоги, ділилися з ними усім, навіть ковдри приносили в окопи, оскільки тоді було дуже холодно.

Хлопці в буквальному сенсі замерзали. А коли проїжджали Дніпро і зайшли в один із магазинів, зіштовхнулися з негативним ставленням місцевих, котрі звинувачували їх в обстрілах, а продавчині навіть відмовлялися обслуговувати. Великдень зустріли у старій хаті в одному з селищ східного регіону України. Тоді вони вперше за стільки часу змогли помитися. А волонтери привезли їм пасок та гостинців. 

Разом з Романом служили двоє нововолинців – Сергій Трохимович та Андрій Кицюк. Як з’ясувалося згодом, усі навчалися у технікумі, але познайомилися на війні. Сергій ще у 2014 брав участь в АТО, тож мав бойовий досвід. На відео, яке знімав Роман, вони завжди разом, жартують, діляться враженнями та розповідають про перебування на фронті. Хто б міг подумати, що упродовж пів року їх не стане.  

Першим загинув Сергій. Це трапилося 9 травня 2022 року. Він помер на очах Романа від кулі снайпера. Смерть побратима, з яким ділили кусень хліба в окопі, та прикривали один одного у важку хвилину, боляче ранила його. За якийсь час в одному з боїв Роман отримав контузію і був госпіталізований. 

«Контузія виявилась досить сильною. Був випадок, коли коханий забув дорогу додому. Йому потрібно було пройти повний курс лікування, але він відмовився, бо поспішав на війну. Пояснював, що мусить бути поруч з Андрієм. На прохання долікуватися не реагував. Поки був удома, вечорами гуляли містом, тоді чомусь йому дуже хотілося обійти його від початку до кінця. І ми пішки блукали вулицями.

 У Романа була мрія до війни – купити машину. Перебуваючи на лікуванні, таки реалізував її, і придбав автівку, яку записав на мене. Хоча я не мала водійських прав, і взагалі їздити не вміла. «Навчишся, ти зможеш», - були його слова. Хто ж знав, що вчитися доведеться після загибелі коханого».

Один побратим загинув на очах Романа, інший після його загибелі 

Роман поїхав з дому наприкінці липня, а 5 серпня 2022 року його не стало. Йому було 27.

«Того дня ховали мого свата, і я приїхала на поховання, після якого зайшла у гості до Юлії, - розповідає мама загиблого воїна. – Оскільки була весь день зайнята, не побачила повідомлення, яке написала волонтерка Яна Никитюк. «Ліля, скажи, що це неправда», - були її слова, на які звернула увагу лише після того, як дізналася про смерть сина. У соцмережах на той час вже була інформація про його загибель. Ввечері у двері подзвонили і в квартиру увійшли двоє працівників ТСК та СП (військкомату), котрі й принесли жахливу звістку. Це був найстрашніший день у житті».

Жінка зізнається, не до кінця повірила у загибель Романа, бо ж іще вранці він розмовляв зі своїм батьком. А за кілька годин його не стало. Як згодом з’ясувалося, син перебував на позиціях, з яких вели бій з окупантами. Його з хлопцями мали поміняти за лічені хвилини, як розпочався обстріл. Він загинув від вибухової хвилі. Майже у той час командиру надійшов наказ відходити. Але той прийняв рішення витягнути Романа, ризикуючи власним життям. Не міг залишити його там. 

«Якби не Віталій Коротюк (позивний командира «Фаза»), невідомо, чи ми б змогли поховати сина. Чимало хлопців, тіла яких не можуть евакуювати, рахуються зниклими безвісти, - говорить Лілія. – Величезна вдячність йому за це. На жаль, за місяць його також не стало. Йому було 28, він родом з Ізяславщини. Про загибель дізналася від дружини, котра виховує двох маленьких діток, і з якою досі тримаємо зв’язок».

22 жовтня загинув Андрій Кицюк. Лілія каже, до останнього сподівалася, що з ним нічого не станеться, а також у те, що повернеться та розповість про її Романа. На жаль, дива не трапилось. Він пішов до своїх побратимів. 

Увіковічити їхню фронтову дружбу запропонувала мама Сергія Трохимовича, поділившись ідеєю викарбувати на пам’ятниках світлину, на якій усі троє воїнів разом. Тієї ж ночі Юлії наснився сон, у якому на місці стоянки Романової машини була стела, з якої на неї дивились Роман з Сергієм та Андрієм. Вона розцінила це як знак, що чоловік підтримав ініціативу. Відтак, на місці його останнього спочинку рідних та близьких зустрічають троє побратимів з небесного легіону.

Після смерті чоловіка Юлія вирішила стати військовим психологом

Після загибелі Романа Лілії телефонували та писали його побратими, висловлювали співчуття та дякували за те, що виховала такого сина. А якось написала сестра загиблого Дмитра Ягоди з Ковеля, і поділилася спогадами про те, як її підтримав Роман після смерті брата. «У вас чудовий син», - зазначила вона. 

Крім того, що Роман був мужній та впертий, він був справжнім патріотом. Саме ця риса спонукала взяти до рук зброю. Навіть після смерті залишається ним.

«Якось сильний вітер біля могили чоловіка зламав флагшток, і ми вирішили встановити новий. Поки тривали роботи, мені наснився сон, у якому Роман сидів у кімнаті за комп’ютером, все як за життя. Коли підійшла до нього, він запитав: «Де мій прапор»? Я відповіла, що він у шафі. А вже наступного дня стяг майорів над його могилою. Це ж наскільки потрібно бути патріотом, щоб навіть після смерті перейматися за прапор».

Після загибелі сина та чоловіка обидві жінки важко переживали втрату. Щоб полегшити біль, вирішили об’єднатися, і Лілія переїхала до невістки, та рік жила у неї. У розмові зізнається, ледь змусила взяти себе в руки, щоб не зійти з розуму. Зробила насамперед це заради дітей та онуків. 

«Кому буду потрібна, коли зі мною щось станеться»? – говорить вона. – А ще потоваришувала з іншими жінками, котрі також втратили на війні рідних, і тепер підтримуємо один одного». 

Юлію до життя повернула нова робота. Жінка полишила заробітки та влаштувалася до школи психологом. Постійне спілкування з дітьми та пошуки подолання дитячих проблем відвертають від важких думок. Нещодавно вона вирішила змінити напрямок, і вступила до вишу на військового психолога. Зізнається, давно про це мріяла, але не наважувалась. Підтримку отримала від тата, котрий для неї є авторитетом, та колишньої однокласниці Романа Оленки Змеул, яка є військовослужбовицею, а тепер подругою. Саме розмова з нею надихнула її стати військовою психологинею.  

«Переконана, Роман схвалив би моє рішення. А також впевнена, що навіть звідти він підтримує мене».

Жанна БІЛОЦЬКА

Читайте також: 

• «Я вижив, щоб бачити, як мій син грає на гітарі», - шериф волинської громади оговтується після важкого поранення
• Син лежить у могилі, а рідний батько розкошує на омиті кров'ю виплати: Максиму Карамальському з Волині навіки 24
• Тіло волинянина Андрія Рудакова ховали тричі перед тим, як він знайшов вічний спочинок удома