Волинянка вступила в ЗСУ після зникнення чоловіка на фронті

Він перестав виходити на зв'язок у серпні 2024 року, розповіла Суспільному Оксана Куява.

«З початком повномасштабної війни мій чоловік був у Польщі та, як звичайні сільські люди, їздив на заробітки. Коли почалась війна, він вирішив повернутись в Україну, попри численні мої прохання та мами він не забажав залишитися», — сказала вона.

У квітні 2024 року Роман підписав контракт зі 100 бригадою. У чоловіка розпочався військовий вишкіл. Згодом відбувся перший виїзд на Очеретине. Як зазначила офіцерка, з того часу чоловік став небагатослівним й абсолютно нічого не розповідав про себе.

«Він завжди питав: що в тебе вдома, як в тебе справи. Я уже навчалась на військовій кафедрі, він мене відговорював від рішення піти на службу. На той момент 100-та бригада зазнала дуже великих втрат, їй потрібно було відступати для відновлення. Тоді вона була виведена в більш спокійне місце», — додала Оксана Куява.

У липні, пригадала військовослужбовиця, чоловік повернувся, щоб зібрати речі для вибуття в Донецьку область. Рідні просили його залишитися, але за чотири місяці в Романа сформувалося побратимство.

«Досі думаю — це ж я його відвезла. Доля, напевно, відштовхувала: у тій машині, яка їхала, все було заставлено речами. Я його довезла до Маневичів. Ту зупинку, як він пересідав у іншу машину, ніколи не забуду і кожного разу, коли я там проїжджаю, я бачу — це місце нашої останньої зустрічі», — поділилася вона.

Запам’ятала офіцерка і його останню фразу: "Я обов’язково повернуся", та його повернення склалося зовсім не так, як їм обом хотілося.

Поки чоловік служив, Оксана Куява навчалася на військовій кафедрі.

«Він просив свою маму, щоб я не йшла. Напевно, я десь погана була дружина, раз я не послухала його бажання і все-таки пішла на військову службу», — зізналася заступниця командира з психологічної підтримки.

Оксана склала присягу на вірність українському народові через місяць після зникнення чоловіка. Додала: переконувала себе, що все буде добре, він обов'язково знайдеться, що просто втратився зв'язок і тому подібне. Та кожен раз, гортаючи групи у соцмережах про безвісти зниклих, вона бачила в обличчях знайомі риси й починала шукати більше інформації.

«Перебувати вдома було дуже складно, тому що, по-перше, всім дуже цікаво, як ти себе поводиш. А ти живеш думкою, що, в тебе ж все добре. Ну, не сказали, що загинув, значить все добре. Він знайдеться. І просто хотілося втекти від всього і вся», — розповіла про свій стан жінка.

Попри досвід навчання на військовій кафедрі, перших два тижні адаптації на службі минали важко, зазначила заступниця командира.

«Ти з цивільного життя, вчитель, несеш добро, гарні слова і тому подібне, приходиш в колектив, де дуже багато чоловіків, де всі зі своїм характером та баченнями. Крім цього є ще статут, розпорядок дня, якого маєш дотримуватися», — пояснила вона.

Зрештою, коли ситуація прояснішала, і Оксана Куява отримала посаду, дізналася про свої обов’язки та чергування, стало легше.

«Я була офіцером психологічного супроводу та відновлення, тобто за своєю посадою не мала показувати, що мені щось погано. Навпаки мала нести й доводити людям, що в нас все супер. Я собі там зробила такий кокон, де все добре. Проте, як було після служби, знаходячись одній у квартирі, цього мало хто знає і мало хто бачить», — додала вона.

9 місяців рідні нічого не знали про Романа. 6 серпня 2024 року воїн поліг у місті Залізне Донецькій області.

«Я іноді собі думаю, що я в найгіршій ситуації, але інші жінки можуть бути в набагато гірших, тому що вони залишились з дітьми. На жаль, за 11 років нашого спільного подружжя ми не нажили дітей і, можливо, б мені було б набагато легше, якби були, тобто в мене був би сенс життя», — поділилася думками Оксана Куява.

«Мені сказали, що тіло чоловіка знаходиться в Луцькому морзі. Я на той момент перебувала у відпустці. Я не повірила. Ну, типу, так не може бути, як це так? Я до неї ще раз перетелефонувала: «Ми про того самого говоримо?» Надіслала уже документ, що все ідентифіковано на 99,9% і ну от почався етап прийняти це все», — розповіла військова.

Майже рік 29-річна Оксана Куява служить у ЗСУ. Каже: стала військовою, щоб продовжити справу чоловіка, так легше пережити втрати, які завдала війна. Батьки важко прийняли її рішення, тому жінка пішла у тилову Галицько-Волинську бригаду.

«Сьогодні мої сльози нікому не треба. Мені може боліти усередині, але сльози течуть рідко. А мамина фраза, що вона ростила дівчинку, а не солдата, мені ніколи не забудеться. Я її завжди виправляю: ваша дівчинка виросла і вона не солдат, а цілий офіцер», — додала вона.

Каже: зараз їй допомагає ранкова молитва, а під час хвилини мовчання постійно згадує свого чоловіка.

Читайте також:

• За два дні до загибелі востаннє розмовляв з рідними: Герою з Волині навіки 44
• Коли свобода коштує життя: спогади активіста з Волині про Революцію гідності
• «Чеченці заходили до кожної хати, а школярі проходили фільтрацію»: історія студента-переселенця з Донеччини, який знайшов прихисток на Волині