Історія військового з Волині Петра Онищука

«Дратує те, що багато чого вмію і хочу робити, але не можу», - говорить колишній військовослужбовець зенітно-ракетного полку Петро Онищук, котрий отримав важке поранення очей у перший день війни.

Петрові 39. За спеціальністю - механік сільськогосподарської техніки. До повномасштабного вторгнення трудився на багатьох підприємствах міста. Навіть на заробітках бував за кордоном. Зізнається, любив їздити за кермом, а ще подобалось ремонтувати автівки. Мабуть, це захоплення перейшло від батька, котрий працює водієм на КП «Володимирводоканал». У 2021 році підписав контракт із ЗСУ, де його призначили на посаду старшого водія механіка машини обслуги ЗРК зенітно-ракетного полку. Далі були полігони, на яких здобував необхідні навички.

«Наприкінці грудня нас відправили на ротацію на луганський напрямок. А 22 лютого збили перший ворожий безпілотник. 24-го у наш бік полетіли пакети «градів», і ми змушені були відступити. Але незабаром повернулися, й вступили в бій. Не дивлячись на перевагу російських військ, наша обслуга зенітно-ракетного комплексу, яку очолював молодший лейтенант Віталій Мовчан, збила російський багатоцільовий винищувач четвертого покоління Су-30. Це був перший у його житті бойовий пуск зенітної ракети, який одразу уразив ціль. Згодом збили ще один безпілотник. На жаль, сили були нерівними, росіяни підняли гелікоптери, й обстріляли нас. Останнє, що пам’ятаю, - вибух, який пролунав зовсім поруч. Тоді мене добряче підкинуло, я й досі дивуюся, як живим лишився. І спалах світла, після якого вже нічого не бачив. Я ще не знав, що втратив очі».

Того дня під час ворожого обстрілу загинув 23-річний командир номера обслуги лейтенант Віталій Мовчан, котрий був родом із Куп’янська Харківської області. Поховали його у Володимирі, де він ніс службу. За мужність і героїзм під час захисту держави, йому надано звання Герой України з удостоєнням ордена «Золота Зірка» (посмертно). Інші хлопці отримали контузії та уламкові поранення, крім Петра, якому внаслідок мінометного обстрілу ще й пошкодило очі. Того ж дня усіх доправили у Сіверодонецьк, де надали першу медичну допомогу, звідти Петра евакуювали у Дніпро до лікарні Мечнікова,

«Лікарі, дивлячись на мене, казали, що на моїх очах справжня вишиванка. Навіть уявити не можу, скільки там швів наклали, бо очі розірвало. Далі були лікарні Львова, Одеси, Луцька, Києва, де мені намагалися врятувати зір. А у травні разом з іншими важко пораненими хлопцями вирушив на лікування до Німеччини, у місто Ульм, що на березі Дунаю. У клініці мені провели трансплантацію рогівки лівого ока, згодом ще одну операцію зробили, і я став ліпше бачити. А коли одягав лінзу, бачив ним відсотків сорок. З правим виявилось складніше, попри оперативні втручання, трансплантації і намагання лікарів врятувати його не вдалося, воно було втрачене. Моїми лишилися лише очні яблука. Загалом на двох очах переніс десять операцій, після яких проходив довготривалу реабілітацію та лікування. На жаль, з часом погіршився зір на лівому оці, яким бачу лише кілька відсотків».

У розмові Петро зізнається, за кордоном, відчував себе більш соціально захищеним, ніж тут, в Україні. Волонтери Віктор та Ярослава подбали про житло, у якому упродовж року проживав чоловік. Крім того, допомогли з отриманням страховки та інших послуг. За потреби, супроводжували його всюди та усіляко підтримували. Аби відчувати себе більш упевнено у чужій країні, Петро став відвідувати курси німецької мови. Та попри усі блага й комфорт, дуже хотілося додому, де на нього чекали рідні.

«Непросто було звикати до нового образу життя, яке розділилося на «до» та «після». До 24 лютого був здоровий, активний, міг самостійно рухатись та робити все, що хотів. Тепер, аби вийти до магазину, потребую сторонньої допомоги. Однак намагаюся бути на позиві, адже людина до усього звикає. Величезною опорою є моя сім'я: батьки, діти, дружина. Єдине, що дратує, це те, що вмію багато чого зробити, але не можу. Сини підростають, хотілося б їх чомусь навчити, навіть якусь техніку відремонтувати, а перед очима – туман. Але все одно намагаюся щось робити по дому. Люблю дуже готувати, у мене це виходить не гірше ніж у мами. Тож інколи зі старшим сином куховаримо. Головне – не впадати у відчай. Життя продовжується, і потрібно його цінувати».

За особисту мужність та героїзм, проявлені під час виконання військового обов'язку Петро Онищук нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня.