«Побачив, що це не іграшки, тут гинуть люди»: військовий з Луцька боронить сувернітет України

Розповідає Любомльська громадсько-політична газета «Наше життя».

Родом чоловік з Луцька. По закінченні школи вирішив присвятити себе військовій справі. Каже, обрати цю професію його та ще кількох друзів загітував однокласник, у чиїй родині усі були військовими.

«До Львівської академії Сухопутних військ ми вступали вчотирьох, щоправда, конкурс пройшли лише двоє - товариш, який тоді подав ідею, і я, - пригадує Дмитро. - Друг пішов у механізовані війська, я ж обрав артилерію - боги війни все-таки. Щоправда, у 2009 році, коли тільки починали вчитися, війною ще й не пахло…».

По закінченні у 2013 році військового вузу Дмитру Лопаєву присвоїли звання лейтенанта, й тут же він підписав п’ятирічний контракт. А буквально за кілька місяців, навесні 2014 року, запалав Схід України. Спершу ніс службу на Чернігівщині, пізніше перевели на Сумщину. А перше бойове хрещення відбулося, коли взяли блок-пост біля окупованого Слов’янська.

«До першого серйозного бою я ще не розумів, що таке війна. Усвідомлення прийшло, коли загинули товариші по зброї при звільненні міст, серед них комбат, командир розвідроти», - каже співрозмовник.

«Тоді побачив, що це не іграшки, це бойові дії, й тут гинуть люди», - каже Дмитро.

 «Кожен бій міг бути останнім. А я ще ж молодий, 22-річний, мав купу планів, паралельно заочно здобував економічну освіту, мав дівчину, з якою збирався одружитися… Усе це стимулювало обов’язково вижити, щоб реалізувати свої плани, бути обережним, зберегти особовий склад. На жаль, у 2015 у Дебальцівському котлі загинув мій друг-піхотинець, з яким разом складали вступні іспити в академію… Звісно, на перших порах було відчуття страху, адже тільки дурень не боїться. Щоправда з часом страх притуплюється, але обережним треба бути завжди», - додає військовий

У період служби в АТО герой цієї публікації зумів зберегти і себе, й особовий склад: ані він, ані хтось з бійців, які були під його керівництвом (найбільше їх було 63), не загинув, не був поранений. У 2017 році Дмитра відзначили орденом Богдана Хмельницького. Наступного року по закінченні контракту воїн звільнився з військової служби та оселився у Згоранах. Власне, у цьому місці доцільно розповісти, як саме він тут опинився.

«Зі своєю, тоді ще майбутньою дружиною вперше зустрілися у 2012 році, - розповідає чоловік. - Сталося це за доволі цікавих обставин. По закінченні третього курсу з друзями вирішили на тиждень гайнути на Світязь. Був початок червня, відпочинковий сезон ще не почався, тож розваг для молоді особливих не було. Хтось із друзів порадив поїхати до Згоран, де регулярно у будинку культури проводили дискотеки. Приїхали, танців, щоправда, того вечора не було, але саме там познайомилися з моєю Танею й покохали одне одного з першого погляду. Невдовзі вона приїхала до мене в Луцьк… Так почали зустрічатися, хоч це було непросто. Я вчився у військовій академії у Львові, де так запросто у звільнення не підеш, вона - в Одесі… Але щонайменше раз на місяць приїздила до мене побачитися. Рік зустрічалися, коли закінчив академію, зробив пропозицію.

Та саме тоді якраз почався Майдан, потім - війна, одруження довелося відкласти. Тетянка мене чекала, берегла нашу любов. А коли наприкінці літа мені дали відпустку, ми тут же одружилися. А невдовзі я знову поїхав на Схід… Нині ж тішимося двома донечками: 5-річною Яною і 3-річною Златою».

Як вже йшлося вище, по закінченні контракту Дмитро Лопаєв полишив військову службу. Певний час їздив на заробітки до Польщі, а потім працював водієм-далекобійником. Якраз у середині цьогорічного лютого повернувся з чергового рейсу. І вже у перший день війни почав проходити службу у центрі комплектування. За великим рахунком, міг вирушити у черговий рейс і далі перевозити вантажі, та все ж зробив свій вибір одразу.

«Якби вчинив інакше, цього не зрозуміли б військові, які мене знають, тим більше, що маю відповідні військові знання і досвід бойових дій»,— говорить він.

Перші три місяці служив при центрі комплектування у Любомлі, коли ж стало зрозуміло, що з боку Білорусі ймовірність наступу невелика, написав рапорт та попросився у бойову частину. Служив за спеціальністю - в артилерії, на посаді командира батареї. Щоправда, на фронті пробув всього місяць, оскільки отримав важкі поранення. Того дня разом з водієм Дмитро поїхав позашляховиком у розвідку, і вже коли поверталися, за два кілометри від фронту наїхали на дві протитанкові міни. Обоє були важко травмовані, але вижили. Сталося це 26 червня на Запорізькому напрямку.

«Усе сталося зненацька, і це найгірше, бо коли, наприклад, летить снаряд, ти чуєш свист і маєш кілька секунд у запасі й відповідно більше шансів на порятунок. Коли ж натрапляєш на міну, ти, образно кажучи, просто опиняєшся перед фактом, - пригадує воїн. - На щастя, для нас все обійшлося відносно благополучно, адже лишилися живі. Я тоді оперативно надав допомогу водію, зібрали речі, викликав підмогу. Все це робив, будучи пораненим. Страху взагалі не було, було єдине бажання: щоб нас обох встигли витягнути звідти. Буквально за півгодини після підриву приїхали хлопці з дивізіону, направили у лікарню і вже ввечері нас оперували. Нині проходжу курс реабілітації, який, за словами лікарів, ще буде тривалим».

У Згоранах Дмитра Лопаєва знають також як вправного футболіста. Чоловік розповідає, що у дитинстві певний час досить серйозно займався футболом у луцькому СК «Феміда-Інтер». Та й пізніше не пропускав нагоди поганяти м’яча з однолітками. Коли ж перебрався до Згоран, побачив якось місцевих хлопців на тренуванні. Запитав, чи можна йому пограти. Так потрапив у команду. Спершу грав за СК «Літос» потім, коли відродилася «Нива», почав виступати у її складі. Грав на позиції нападника, часом засмучував голкіперів команд-суперників. До слова, колеги по команді не лишили Дмитра у біді: коли дізналися про поранення, тут же організували благодійний товариський матч, щоб зібрати кошти на лікування бійця.

«Зараз поки не знаю, як складеться з футболом, та все ж за будь-яких обставин не треба втрачати надії і віри, в тому числі й у Перемогу, - міркує співрозмовник. - У тому, що вона буде, я ані на мить не сумніваюся. Наш народ незламний, ми маємо за що боротися, ми в себе вдома, ми нікуди не будемо відступати, бо й відступати нікуди. І як би та орда не лізла, думаю, нічого їй не вдасться, ми виженемо її з нашої землі... Я ж постараюся одужати, незалежно від того наскільки буду придатним до служби, і надалі допомагатиму ЗСУ».

«Головне - не боятися. Повірте, нинішні перебої зі світлом - дрібниці порівняно з тим, що нас чекає, якщо ми не вистоїмо, - продовжує Дмитро.

Сьогодні відзначається День Збройних Сил України. Тож користуючись нагодою, я хочу побажати усім побратимам по зброї стійкості, мужності, розуму, бути обережними, повернутися живими, здоровими, неушкодженими і з Перемогою. Вона обов’язково буде за нами», - каже чоловік.

Сергій МАРИНЬОХА.