Про що писав Модест Левицький на сторінках діаспорного часопису «Тризуб»

Публіцистична та журналістська діяльність – одна із граней таланту Модеста Левицького. На початку ХХ ст. він був співробітником першої щоденної української громадсько-політичної і культурно-просвітницької газети «Громадська думка» (1905–1906), а після її заборони – щоденної газети ліберального напряму «Рада» (1906–1914). Про те, що М. Левицький «став одним з найщиріших ˂…˃ співробітників» української громадсько-політичної, економічної і літературної газети «Рада» згадував Є. Чикаленко: «він писав статті на поточні теми та оповідання; володіючи чужими мовами, зробив переклади найінтересніших світових творів, як “Історія одного селянина” Єркмана-Шатрієна – з французької мови та “Спартака” Джіонавіолі – з італійської і придбав собі широку популярність серед народу своїми фейлетонами в «Раді», що вийшли в скількох виданнях окремою книжечкою під псевдонімом Макогоненка; при чім треба завважити, що за свою величезну працю в ґазеті він не взяв ані копійки гонорару».

Різножанрові публіцистичні та журналістські матеріали друкував у таких часописах, як «Село», «Каменярі», «Літературно-науковий вісник», «Нова Україна», «Трибуна України», «Українська справа», «Український сурмач», «Студентський вістник», «Діло» та ін. Мовознавчі роботи М. Левицького також спочатку поширювалися у періодичних виданнях («Світло», «Село», «Воля» та ін.). Науково-популярні матеріали на медичні теми, що мали просвітницький характер, часто оприлюднювались у періодиці.

Політичну публіцистику М. Левицький активно презентував на сторінках україномовного тижневика «Тризуб», який видавала українська еміграція в Парижі протягом 1925–1940 років. Часопис був організований відомим політичним діячем і публіцистом С. Петлюрою. До речі, Є. Чикаленко писав, що в Подєбрадах М. Левицький був не тільки лектором української мови в Українській Господарській академії, учителем в українській гімназії, а й «розносив “Тризуба” по Подєбрадах».У статті «Возвращенці» (1925. Ч. 6) М. Левицький розглядає різні типи ворожих сил, які шкодять українському поспільству в еміграції. Привертає увагу узагальнення публіциста, що не втрачає своєї актуальності: «Сильно й національно свідома людина не пропаде навіть і одинока на чужині, а здібна на моральні компроміси пропаде для України навіть, живучи на Україні».

У статті «Українізація і розмосковлення» (1926. Ч. 26–27) М. Левицький твердить про абсурдність поняття українізація: «Українець природній не потрібує українізуватися, як німець не потрібує ґерманізуватися або англієць – британізуватися». Натомість пропонує термін розмосковлення – «поворот українських установ у первісну національну їх природу».

Логічним продовженням цієї статті М. Левицького є його публіцистичний текст «Розмосковлення» (1926. Ч. 28). Автор уважає, що розмосковлення потрібне для більшості надднідрянців, як і «роспольщення конче потрібне галицькій інтелігенції». Причина цих явищ – «вікова чужинецька окупація, що насильно навязувала нам московську чи польську мову по всіх наших інституціях». Як наслідок – «продовбала ˂…˃ душу інтеліґенцьку чужа мова, чужа культура; у декого так ґрунтовно, наскрізь, що він геть позбувся всього рідного крім призвища свого вкраїнського, і з яничарським завзяттям, і з запеклістю ренеґата став лютим ворогом усього вкраїнського, “єдинонедєлимець”».

Хоча «більшість нашої змосковленої інтелігенції не так уже дощенту втратила своє рідне», – розмірковує М. Левицький, – але «тої глибокої любови до свого рідного, того пієтизму нема в них: погубилося воно на службі в Московщині, остатки повитравляли їх жінки-москвинки, – і вернулося на Вкраїну щось таке половинчасте…».

Статті М. Левицького «Політичне шулерство» (1925. Ч. 8) та «Федерація народів сходу Европи і політичні шулери» (1927. Ч. 12) є зразком полемічних текстів.

Криптонімом М. Л. підписана публікація «Оповідання повстанця. 1. Мученики за Батьківщину» (1925. Ч. 4), вона супроводжується такою приміткою: «До редакції «Тризуба» вступила низка споминів студентів наших високих школ в Ч. С. Р., здебільшого старшин української армії, учасників збройної боротьби за визволення. Охоче даємо їм місце, бо вони зберігають для історії вчинки невідомих героїв, вже оповиті легендою, що творять традицію боротьби за державність і рух нації». У спогадах сина М. Левицького Віктора знаходимо пояснення: «Викладаючи мову, батько вжив для вправ цікаву методу: загадав слухачам кожному описати найдраматичніший момент свого життя, а що кожний зі студентів був ще, сказати б, вчора активним учасником військових подій, то й кожний мав не один сильний момент у своїх свіжих спогадах. Ця ідея була дуже влучна, бо й припала до смаку слухачам і, крім того, давала подвійну користь і як вправа в писанню рідною мовою, і як мемуарний матеріял з наших визвольних змагань. Батько мав на увазі, згодом, відібравши найвартісніше, видати як збірку спогадів про боротьбу з большевиками за рідну землю. Мороки мав батько з тими спогадами силу силенну, бо треба було йому (дуже короткозорим) вичитувати часом нечиткі рукописи, робити їм педагогічну оцінку, а в тих випадках, коли матеріял був цікавий, опрацьовувати його так, щоб та писанина мала руки, ноги і голову». Очевидно, тому й підписана ця публікація криптонімом.

Політична публіцистики М. Левицького, опублікована в часописі «Тризуб» протягом 1925–1927 років, не втрачає своєї актуальності.

Максим Яблонський, доцент кафедри соціальних комунікацій Волинського національного університету імені Лесі Українки

Читайте також:

• Володимир Міяковський: «його називали “сумлінням Академії”»
• Чому пророцтва Шевченка досі актуальні для України
• Cтуденти факультету філології та журналістики ВНУ поставили «Великий льох» Тараса Шевченка