Понад чотири роки рятував поранених побратимів, а себе врятувати не встиг: спогади про Героя з Волині, який загинув на бойовому посту

Досягши шкільного віку, Женя став першокласником місцевої школи, де закінчив 9 класів. Атестат про закінчення середньої освіти отримав у ЗОШ міста Свалява. Далі пішов учитися у Свалявське профтехучилище, де здобув професію монтажника та газоелектрозварювальника. Виробничу практику проходив в Ужгороді.

 Служба в армії й перший контракт

В 1983 році юнак пішов служити строкову службу в армію. Служив він на одному з радянських аеродромів в Угорщині, обслуговуючи системи функціонування літаків, про що, за словами дружини Лариси Олександрівни, свідчить тату літака на лівому плечі. Після закінчення строку служби один із вищих командирів пропонував йому залишатися в армії й робити військову кар’єру, оскільки в юнака були для цього хороші перспективи.

Повернувшись через два роки з військової служби, Євген продовжив навчання у Кіровоградському обласному автокомбінаті, де отримав посвідчення водія. Після цього два роки очолював Іванковецький будинок культури на Кіровоградщині. Невдовзі він одружився і став батьком доньки та сина. Згодом обставини склалися так, що родина переїхала на Закарпаття. Там чоловік спочатку працював майстром в автосервісі, а в 1995 році підписав на рік свій перший контракт. Військову службу проходив в Мукачево. Після закінчення контракту повернувся додому й улаштувався на роботу водієм у ПП «Кунак». А через кілька років зрозумів, що його шлюб виявився невдалим, що жінка, яку колись кохав, стала для нього чужою.

Зі своєю майбутньою другою дружиною Ларисою Олександрівною Євген познайомився, коли у справах фірми приїхав Нововолинськ на агрофірму «Пан Курчак». На той час жінка уже теж пережила розлучення й сама виховувала маленького сина Сашка.

«Я тоді працювала на фірмі у бухгалтерії. Там ми й познайомилися. Діти Євгена на той час уже були дорослі, а подружнє життя, за його словами, дало серйозну тріщину, яку неможливо вже було склеїти. Тому пара невдовзі розлучилася. До речі, ми й досі нормально спілкуємося і з його першою дружиною та його дітьми», - зауважує пані Лариса.

У 2007 році Євген переїхав до Нововолинська, одружився вдруге і влаштувався водієм у ПП «ДЕНК ТПР». Він усиновив Сашка і став для хлопчика дуже гарним батьком. Син  спочатку, хоч не знав, що Євген йому не рідний, але дуже полюбив його і завжди називав не інакше, як татом. Навіть уже, будучи дорослим.

«Якийсь час Женя працював газоелектрозварювальником на місцевих підприємствах, інколи їздив на заробітки, а потім влаштувався водієм міжнародних перевезень у Любліні. Після повернення з Польщі почав працювати в ПП «Алюглас» у селі Литовеж Іваничівського району», - розповідає жінка.

Другий контракт

1 грудня 2016 року Євген Анталовці вдруге підписав контракт із ЗСУ на три роки.

 «Одного вечора чоловік зустрів мене з роботи з речовим мішком на плечах. Було темно, і я спочатку не побачила й не зрозуміла, що то за мішок. Хоч і йшла війна, на схід тоді більше йшли строковики та добровольці. Коли запитала в нього про мішок, він сказав мені, що, мовляв, іде проходити медкомісію, бо влаштовується водієм на хлібозавод. А вдома побачила, що він почав викладати з мішка військову форму, берці та інше військове спорядження. Лише тоді признався, що підписав контракт», - згадує дружина Героя.

Спочатку Євген Анталовці служив водієм-заправником автомобільного відділення взводу матеріального забезпечення механізованого батальйону 14-ї бригади. Службу проходив на Луганщині, водив бензовоз, який побратими називали «запальничкою», який уже сам по собі був небезпечний, не кажучи вже про те, що чоловікові постійно доводилося перебувати на передовій. А з 11 грудня 2017 року його перевели на посаду стрільця-санітара механізованого відділення  механізованої роти. 

Третій контракт

Рішення підписати  більш тривалий контракт, на 5 років, прийшло до Євгена, коли в січні 2018 року його призначили на посаду водія-санітара медпункту 2-го механізованого батальйону 14-ї бригади, якій 14 жовтня 2019 року було присвоєно почесне найменування «імені князя Романа Великого». Для нього це рішення було обдуманим, виваженим та остаточним. До нових обов’язків він приступив із 1 лютого 2019 року. Відтоді Євген постійно перебував у зоні бойових дій, рятував життя побратимам, допомагав евакуйовувати поранених.

«Він був чудовим водієм та механіком, і його автомобіль, з якого здмухував найменшу пилинку, за яким доглядав, як малою дитиною, завжди працював у нього, як швейцарський годинник у будь-яку пору року та погоду. Чоловік розумів, що від справності машини залежить життя поранених. Спочатку їздив  на «Богдані», який особисто одержував на автозаводі. Потім пересів на новенький «Хаммер», який хоч і пожирав багато пального, але міг проїхати будь-де», - з гордістю за чоловіка розповідає пані Лариса.

Щастя, Золоте  і Попасна – лише три міста з багатьох інших, куди доїжджав його санітарний «Хаммер». Саме на ньому згодом Герой у числі ще кількох побратимів їхав Хрещатиком у колоні військової техніки на параді з нагоди 30-ї річниці Незалежності України. Перед парадом проходив відпрацювання в аеропорту «Антонов», хоч йому дуже хотілося потрапити у свій дім, та побачитися з родиною.

Прибувши з Києва додому, Євген який час лежав у лікарні (відкрилася кровотеча), а потім, коли в листопаді 2021 року на кордоні в Білорусі почались військові маневри, його відкомандирували на навчання в «Десну». Розповідаючи про ці навчання дружині, чоловік сміявся. Мовляв, усе те, чого там навчали, він декілька років проходив безпосередньо у боях на сході. Після навчань, пробувши вдома два дні та забравши за кілька рейсів залишені інструменти та спорядження, Євген в кінці січня відбув на Рівненський полігон, де їхня бригада проходила бойове злагодження.

Ворога зустрів у строю

Перші вибухи російських авіабомб та ракет застали Євгена на полігоні, коли вони вже збиралися вирушати на заміну підрозділів, які воювали на Луганщині. Бійців чотирнадцятки розділили й відправили на різні ділянки фронту. Тому Лариса Олександрівна дуже переживала, не відаючи, де саме перебуває чоловік. Через поганий зв’язок вони могли спілкуватися раз у три-чотири дні. На всі її запитання Євген відповідав, що у нього все нормально, він, мовляв, у безпеці, і їй не варто хвилюватися.

«Якось під час розмови я почула, як хтось запитав Женю російською мовою, чи робити йому каву, а він відповів: «Ні, я маю». Я була ошелешена. Кажу йому: «Щось біля тебе російською балакають. Ти де?». У відповідь почула: «Думай…». Лише згодом дізналася від хлопців, які ремонтували військовим машини, що вони тоді були на Миколаївщині, де більшість населення російськомовне», - пригадує жінка.

Рятував поранених, а себе врятувати не встиг…

Останній раз чоловік зателефонував рідним 22 березня 2022 року із чужого номера, повідомивши, що лише з цього номера вони з побратимами ще можуть зв’язатися з рідними, знайшовши місце, де ще було покриття. Сказав, що у нього все гаразд і просив не переживати, якщо декілька днів не виходитиме на зв’язок. А зранку 23 березня його не стало…

Лише згодом побратими розповіли дружині Героя, як усе сталося. За їхніми словами, ранок 23 березня поблизу Залісся, неподалік Баштанки, видався надзвичайно важким, бо ніч була лютою. Все було до оскоми звичним: важкий нічний бій, 200-ті та 300-ті, вчора ще живі й усміхнені…

Екіпаж «Хаммера», завізши на стабілізаційний пункт останнього важкого пораненого, який стікав кров’ю, приїхав у старий медпункт, аби трохи перепочити. Жартувати, як і снідати, не було ні сили, ні бажання, хотілось хоч трохи прикрити очі. Один із медиків, побачивши, що хлопці украй виснажені, відчистив їхню машину від крові, аби вони мали хоч трохи більше часу на відпочинок.

«Я не знаю, як Женя їздив уночі, з вимкненими фарами, по ямах і корчах, вивертаючи кермо, ніби якийсь Шумахер, відразу ж запам’ятовуючи дорогу. Коли вдень проїжджав цей шлях і дивився, у мене зупинялося серце. Важко навіть зрозуміти, як ми там пролітали», - розповідав згодом лікар Роман, який був у тому екіпажі

Поряд із тим медпунктом стояла наша артилерія й била по ворожих позиціях. Потім прилетіла «отвєтка». Трьох хлопців убило, п’ятьох серйозно поранило, а ще кількох контузило.

 «Ми бачили, як приїхав Євген і поставив машину під деревом, аби її було непомітно («Хаммер» залишився цілим). Він був дуже втомлений, запилений та виснажений. Сказав: «Зараз перекушу й трохи відпочину, дуже хочу прилягти». І зайшов у приміщення старого медпункту. І тут прилетіло…

Якби ж я тоді тільки знав і затримав його ще на кілька секунд, він би залишився живий. Після прильоту мене на кілька секунд теж відключило, а коли отямився й підняв голову, побачив на місці медпункту купу пилу й велику вирву. Почувши стогін, кинувся туди, але Женя був уже мертвий, хоч і лежав у касці та бронежилеті. Тож найперше взявся витягувати живих», - переповідав потім хід страшних подій один із побратимів Героя, якому вдалося вижити.

Разом із Євгеном у той день також загинув і його вірний товариш, санітар Андрій Млинар. Смерть обох була миттєвою…

Сини наслідують тата

Після відспівування у Свято-Михайлівському храмі на 15-му мікрорайоні 27 березня 2022 року старший солдат Євген Михайлович Анталовці із позивним «Змей» був похоронений на Алеї Слави в районі другої шахти.

За відмінне виконання обов’язків та вірність присязі він неодноразово нагороджувався Почесними грамотами одну з яких, він особисто отримав із рук нинішнього командувача Сирського, відзнакою президента України  «За участь в АТО» (зелена), медаллю «Ветеран війни» (золота), відзнаками «Учасник параду» (синя) та  «Захисник  України» (червона), а також орденом «За мужність» третього ступеня та пам’ятною відзнакою від 14-ї ОМБр «Князівський хрест Героя «Навіки в строю». Крім того, рішенням сесії Нововолинської міської ради, Євген Анталовці також нагороджений відзнакою «Почесний громадянин міста».

Старший син Героя Олександр після закінчення коледжу, за спеціальністю «Майстер із ремонту побутових машин» й також отримав посвідчення водія. Якийсь час юнак волонтерив та патрулював місто, а зараз шукає постійну роботу за спеціальністю, перебиваючись випадковими заробітками.

Менший – Андрій після закінчення 9 класів захотів учитися у Центрі професійної освіти в Будятичах, обравши, як і колись його тато, спеціальності електромеханіка та газоелетрозварювальника. Лариса Олександрівна працює вчителькою математики в ліцеї №6.

Валентина САВЧУК

Читайте також: 

• Полював за ворожим танком, але той дихнув вогнем перший: снайпер з Волині, якому назавжди 27, загинув на Донеччині
• Батьки досі не знають, як загинув син: історія Героя з Волині
• Попри всі докази, донька вважає татка живим: спогади про Героя з Волині, який повернувся з Польщі, аби захищати рідну країну