Володимир Євпак: історія Героя з Волині

У Гадячівській лікарні перестало битися серце 46-річного маневичанина Володимира Андрійовича Євпака, старшого солдата інженерно-технічної роти. Він став на захист України з початку повномасштабного вторгнення у лютому 2022 року.

31 жовтня 2024 року у Маневичах Героя провели в останню земну дорогу, - пише газета Нова доба.

Народився Володимир в Галузії й виховувався разом зі старшою сестрою Наталією в сім’ї Андрія Наумовича та Ніни Михайлівни Євпаків. Після закінчення місцевої школи подався навчатися в Маневицьке СПТУ № 28 на автокранівника. Далі на парубка чекала строкова військова служба, яку відбув у Львові.

Зі своєю майбутньою дружиною Тетяною познайомився, коли вона ще була ученицею старших класів. За п’ять років, у 2003-му, вони побралися й почали думати про подальше спільне майбутнє. Із 2006 року стали жителями Маневич, де придбали будинок.

– Спільно із чоловіком займалися підприємницької діяльністю. Окрім цього, Володя не раз їздив на заробітки, аби ми – його сім’я – мали все необхідне. Виховували двох дітей. Нині старшому синові Андрію 15 років, і 11 – доньці Уляні. Вони обоє учні Маневицького ліцею № 1 ім. Героя України Андрія Снітка, – розповідає дружина військового пані Тетяна. – Ціле життя заробляли, старались, щось купували, добудовували-перебудовували, відкривали магазини. Все робили спільно. А потім він нам все залишив і пішов добровольцем у ЗСУ в перші дні повномасштабного вторгнення рашистів.

Спочатку Володимир Андрійович перебував у роті охорони Першого відділу Камінь-Каширського РТЦК та СП. А невдовзі на нього чекали нелегкі фронтові дороги. Був у зоні відчуження Чорнобильської АЕС неподалік траси, де кацапи йшли на Житомир та Київ, в Черкаській і Полтавській областях, на Запорізькому напрямку.

Не раз перебуваючи в тяжких побутових умовах, чоловіка все більше тяготили серйозні проблеми зі спиною. Після проходження ВЛК отримав статус обмежено придатного до військової служби. Йому запропонували робити операцію. Однак поки ще здужав ходити, то ходив, а коли не зміг піднятися на ноги – за роботу взялися медики.

– У лютому цього року, коли вже не міг йти й упав, згодився на операцію, і вже під кінець місяця у лікарні ім. Мечнікова м. Дніпро йому вставили в спину металоконструкцію, закріплену болтами. Потім пробув місяць на реабілітації і його перевели в м. Гадяч, – продовжує Тетяна Євпак. – З 14 серпня по 21 вересня проходив ВЛК у Полтаві, однак чоловіка не звільнили, хоча в нього вже була низка хвороб.

Невдовзі Володимир Євпак приїхав у відпустку. Всім своїм побратимам дзвонив та хвалився, що побував у своїх двох дітей на іменинах: 26 вересня – в Уляни, 6 жовтня – в Андрія. Відзначив дні народження, зустрівся зі всіма родичами та поїхав, а через десять днів помер в Гадячівській лікарні. Діагноз – серцево-судинна недостатність.

Володимир Євпак дуже переймався забезпеченням своїх побратимів. Їм був переданий автомобіль та інші необхідні речі. В думках Володимира було самому їхати цим автомобілем і везти все необхідне. Але ще мав тиждень часу на лікування і сказав, що хлопцям треба все це вже.

– Коли чоловік приїхав перший раз додому у відпустку, а тут ходить купа «бугаїв», приїжджих із прифронтових територій, то дуже засмутився. Бо вони сюди втекли, а наші хлопці мали там їх захищати, – каже вдова Героя. – Завжди відстоював справедливість. Був таким же націоналістом, як і його дід. В нього мало бути все чітко та справедливо. Коли все це почалось, сказав, що треба йти захищати країну, і пішов…

Кілька довгих днів рідня не могла діждати свого найріднішого «на щиті» вдома.

Чин відспівування Героя звершили у маневицькому храмі Святих мучениць Віри, Надії, Любові та їх матері Софії. Поховали Володимира Євпака з усіма військовими почестями на Алеї Слави місцевого кладовища поряд із іншими відважними Захисниками України.

Щирі співчуття його батькам, дружині, дітям, сестрі, усій родині, побратимам. Нехай Господь допоможе їм пережити важкий біль втрати. Вічна пам’ять та шана Герою!

Читайте також: