«Рішення стати священником сприймали, як психічне відхилення»: історія настоятеля парафії у Луцьку

Вихованець Бориславського дитячого інтернату Степан Гайгель, як і всі випускники закладу, стояв на роздоріжжі вибору професії. Рідна тітонька, побачивши духовні начала племінника, радила вчитися у семінарії. Про це він говорив неодноразово з місцевим священником, і саме той застеріг хлопця від небезпеки заробити ганебне тавро влади. Задекларувавши в інтернаті своє рішення щодо церковного напрямку, він примусово мав би пройти медкомісію в… психіатричній лікарні. А там йому гарантували б фатальний діагноз, який би поставив хрест на всіх життєвих намірах. Історію священника розповіли у Волинській єпархії Православної Церкви України.

Отож, вступив до Дрогобицького механічного технікуму, став хорошим спеціалістом, згодом продовжив навчання у Волинському педінституті на факультеті фізичного виховання і військової підготовки. Вчителював у середній школі села Радомишль, спілкувався з допитливими учнями і все ж мріяв проповідувати слово Боже. Тож продовженням життєвого шляху стало навчання у Волинській духовній семінарії (благо, що дипломованого вчителя вже не було потреби посилати на проходження медкомісії у психотерапевта).

Протоієрей згадує цікавий епізод свого пізнання християнських цінностей, що відіграв вирішальну роль.

– Хлопчаком любив проводити багато часу в рідної тітки у селі Урож, звідки родом і моя мама. Запримітив у них книгу під назвою «Казки» і так мені захотілося її прочитати, що не втримався попросити додому. Але коли розгорнув, то зміст виявився далеко не казковим: під палітуркою були Божі притчі. Дядько пояснив, що така конспірація була конче необхідною на той час.

Так трапилося, що перша і єдина парафія отця Степана теж колись була в «обкладинці» закладу, який ніби і сповідував духовність, проте сіяв серед людей скверну. Бо одним з основних напрямків діяльності клубу мусив бути атеїстичний.

Річ ось у чім. У районі теперішньої вулиці Селищної колись стояв храм. При ньому – церковна школа. Під час брусиловського прориву в роки Першої світової війни (1916 рік) і церква, і школа згоріли. У 30-ті роки польська влада побудувала нове приміщення школи, проте нову церкву не звели: на місці теперішньої церкви звели будинок «Просвіти».

У 1939 році «перші совєти» тут відкрили хату-читальню, потім були якісь склади й конюшня. Тому настоятель відразу як очолив храм, поставив питання спорудження нової Свято-Михайлівської церкви, яка би продовжувала традиції і творила власну історію духовності.

– Будівництво розпочалося зі співпраці з однією сумнівною організацією, – розповідає настоятель. – Я, маючи технічну освіту, відразу запримітив певні невідповідності й постійно контролював процес. А це ж не тільки кошти, а й втрачений час.

Нині той красень храм міг би вже приймати молільників, але завадила війна, яка для панотця розпочалась ще з 2014 року. Він активно взявся займатися волонтерством. Спільно із благодійними фондами «Волинь-2014» та «Серце патріота» возить на схід допомогу нашим воїнам. У таких поїздках священнику доводиться бути і вантажником, і водієм, і проповідником-дипломатом.

– На передовій усі воїни без винятку стають глибоко віруючими людьми, – ділиться спостереженнями панотець: – уважно слухають, переймаються, сприймають кожне Боже слово. Не раз доводилось говорити із командирами, давати слушні поради, на які отримував добро. А ось у каплиці Луцького госпіталю, де служу капеланом, атмосфера трохи інша. Тут знаходяться воїни, які мають поранення, і в них сприйняття світу трохи різниться. Проте і з ними знаходимо спільну мову та порозуміння.

Доводилось у поїздках на фронт і священнику відчути запах пороху та небезпеки. Колись у дорозі під Дебальцево, добираючись до містечка Вуглегірськ із гуманітарним вантажем, відчув якусь тривогу і передчуття наказало зупинити колону. Звернувся до командира і категорично попросив зробити неплановий привал. Задля виправдання своїх дій почав порпатися у двигуні автомобіля. Через 25–30 хвилин колона рушила. Вже у містечку відчули запах вибухів і руйнації. Місцеві повідомили, що після мінного обстрілу минуло менш як пів години і пряме попадання сталося в те приміщення, куди вони направлялись…

У перші місяці повномасштабної війни з північним агресором місія священника полягала в систематичних поїздках на лінію вогню і доставки допомоги.

– Ми вже могли б завершувати будівництво, але кожен раз, коли підраховую накопичені кошти на зведення храму, то відразу міркую, скільки за ці гроші можна придбати дронів, і потреби війська мають однозначну перевагу.

Духовного наставника мають не тільки парафіяни вишківської церкви, а й сім’я душпастиря. З дружиною Антоніною (вона вчителює) виховали двох дочок – Ганну й Анастасію. Старша працює лікарем, а менша безпосередньо наближає нашу перемогу в цій війні.

У новому храмі Архістратига Михаїла відчувається досконала акустика. Проєктувальникам вдалось її максимально передбачити, а будівельникам утілити в життя. Боже слово лунатиме тут велично, переконливо, долинатиме до кожного серця і свідомості прихожан. А на Різдво Сина Божого лунатимуть неповторні колядки, які свого часу запам’ятав учень дитячого інтернату Степан Гайгель з уст своїх товаришів із різних куточків Галичини й Карпат (у дитинстві це давало йому змогу наколядувати більше дарунків – за рахунок оригінальності).

Щирою молитвою, щедрими пожертвами будемо і надалі зміцнювати віру в нашу світлу перемогу добра над злом і з повагою та любов’ю ставитися до справжніх Божих слуг. До них належить наш ювіляр – протоієрей, настоятель і будівничий Свято-Михалівської церкви Степан Гайгель. 3 листопада привітаймо всечесного отця з 60-річчям.

Віталій КЛІМЧУК

Читайте також:

• Коли день Михайла 2024 року: дата за новим календарем та що не можна робити у цей день
• У Луцькому районі ще одна громада приєдналася до ПЦУ