«У Луцькому ТЦК сказав: візьміть куди-небудь»: історія ветерана з Краматорська, який став бійцем волинської «сотки»

В інтерв'ю для сайту Волинської служб новин хлопець розповів про дитинство на Донеччині, специфіку боїв за Очеретине, досвід евакуації під танковим обстрілом та процес реабілітації й адаптації до цивільного життя.

 Життя до війни 

— Ким ви були до повномасштабного вторгнення?

— До повномасштабного вторгнення я закінчив 11 класів і вступив до університету на спеціальність «Національна безпека». Бачив себе виключно військовим, дуже хотів згодом потрапити в зону проведення Операції об'єднаних сил (ООС).

— Ви народилися в Краматорську, але потім переїхали на Волинь. Як це вплинуло на ваше сприйняття подій? Коли особисто для вас почалася війна — у 2014-му чи у 2022-му році?

— Для мене переїзд сюди був природним, оскільки моя мама родом із Володимира, хоча сам я народився на Сході.

На Сході жилося чудово до 2014 року. Батьки мали багато можливостей для заробітку та розвитку. А от після 2014-го почалися скрутні часи, ми втратили чимало майна та часу. Не можу сказати, що мені там не подобалося — навпаки, там панувала своя особлива атмосфера, яка дала мені великий життєвий досвід і навчила дивитися на світ інакше.

Звісно, величезним мінусом стало те, що у 2014 році довелося пережити двомісячну окупацію, а у 2022-му — знову відчути ті самі страшні емоції.

 Ранок 24 лютого 

— Як і де саме ви зустріли перший день повномасштабного вторгнення?

— Напередодні, 23 лютого, ми стояли з другом і розмовляли. Я переконував його, що ніякої широкомасштабної війни бути не може, хіба що загострення на Донбасі. Думав, якщо щось і станеться, ми вступимо в рух опору та будемо давати відсіч ворогу на місці.

Але 24 лютого вранці я прокинувся від потужних вибухів — ракети невпинно били по місту. Я зрозумів: почалася велика війна, росіяни пішли в наступ на Схід. Почав швидко збиратися, і тут надходять новини, що ворог наступає з усіх боків.

Я одразу пішов у ТЦК, але мені сказали: «Йди звідси, тобі лише 17 років, ти нас не цікавиш». Тоді ми повернулися додому, зібрали найнеобхідніші речі й евакуювалися на Волинь. І вже звідси я врешті-решт зміг піти на фронт.

— Як і коли саме ви вирішили доєднатися до війська? Що стало тією фінальною крапкою, після якої ви чітко зрозуміли: «Я йду»?

— Я дуже давно прагнув потрапити на фронт, але в ТЦК мені постійно відмовляли через вік, повторюючи, що я ще занадто малий. Я щиро не розумів, чому мене не беруть, почувався якимось неповноцінним.

Зрештою, я знову прийшов уже до Луцького ТЦК та СП і наполіг: «Візьміть мене бодай куди-небудь». Вони, мабуть, зрозуміли, що я не відступлю, і сказали: «Добре, ти нас переконав. Ось є 100-та бригада, йди туди».

Наступного дня я зібрав речі. Нас відправили до навчального центру, де ми провели два з половиною місяці. Після цього було злагодження на Донбасі, і ми приступили до виконання бойових завдань.

— Яким був Ваш перший безпосередній бойовий вихід? Що тоді закарбувалося в пам'яті найсильніше?

— Перший бойовий вихід видався доволі специфічним. Ми тільки висадилися з машини, як по нас почала працювати ворожа мінометна та ствольна артилерія. Я тоді подумав: «Ого, зовсім неприємно, коли воно отак розривається поруч. Невже так буде постійно?».

Мені здавалося, що цей гуркіт не припиниться ні на мить. Але згодом ми зайшли на позиції, і все стабілізувалося. У перші дні нас більше вчили, адаптовували до умов: ми споруджували бліндажі, допомагали суміжним підрозділам. Було важко, але загалом усе пройшло успішно — всі повернулися живі та здорові. Це був вересень 2023 року.

— 100-та бригада пройшла через надзвичайно складні ділянки фронту. Який момент або бій за весь час служби став для Вас найважчим і чому?

— Найважчим став Авдіївський напрямок, а саме бої за населений пункт Очеретине. Росіяни наступали величезною кількістю. Тоді виникли серйозні проблеми зі злагодженням та комунікацією між різними підрозділами, панував певний хаос, був відсутній зв’язок із сусідніми бригадами.

До цього, наприклад, у Серебрянському лісі, усе було чітко й організовано. В Очеретиному ж через брак координації бригади подекуди не розуміли, хто де перебуває. Траплялися неприємні й небезпечні контакти, але, слава Богу, від дружнього вогню ніхто не постраждав.

Найскладнішим тоді було те, що ворог мав тотальну перевагу в артилерії та безпілотниках.

— Що на фронті вразило вас найбільше?

— Мене надзвичайно вразило і порадувало те, що мої побратими ніколи не залишали своїх. Не було навіть думки покинути пораненого чи дозволити комусь загинути без допомоги. З перших днів усі усвідомлювали, що ми — єдине ціле, справжня згуртована спільнота, брати по зброї. Ми постійно тренувалися і прагнули дізнатися щось нове.

Тому я наполегливо раджу всім вивчати тактичну медицину. Наш бойовий медик завжди повторював: «Вчи такмед, бо в якийсь момент ти можеш залишитися сам на сам із пораненням, і ніхто не допоможе». Це правило актуальне і в цивільному житті, адже сюди теж долітають ракети та «шахеди». Мені подобалося, що наш підрозділ діяв дуже впевнено завдяки своїй згуртованості.

Статус ветерана

— За яких обставин ви отримали поранення?

— Я перебував безпосередньо на лінії бойового зіткнення, коли поруч розірвалася міна калібру 120 мм. Я впав і не одразу збагнув, що це моє перше в житті поранення. Знаєте, звикаєш надавати допомогу іншим, і здається, що з тобою такого не станеться. А тут лежу і думаю: «Оце так поворот».

Кричу: «Хлопці, є хтось?». У відповідь — тиша. Стало трохи моторошно. Перевірив, чи цілі життєво важливі органи, зрозумів, що все гаразд, і швидко наклав собі турнікет, бо відчував сильний біль у нозі. На адреналіні підхопився, спершу побіг не в той бік, але вчасно зорієнтувався, повернувся і знайшов бійців з роти вогневої підтримки.

Вони зробили мені тампонаду ран. І в цей момент по нас починає прицільно працювати ворожий танк. А у нас сховище — символічне, буквально «бліндаж із гілочок». Оце була «романтика»... Танк б'є без упину, і в голові лише одна думка: «Ну все, тут я й залишуся». Слава Богу, танкіст виявився неточним і не влучив у нас. Ми всі вижили.

— Військовий досвід докорінно змінює людей. Як проходила ваша адаптація в цивільному житті?

— Користуючись нагодою, хочу звернутися до мотоциклістів: хлопці, я вас не люблю. Коли ви вночі рушаєте на своїх гучних байках без глушників, цей звук настільки нагадує приліт 120-ї міни або рух «шахеда», що мимоволі здригаєшся. Те саме стосується і велосипедистів на широких покришках: коли ви різко гальмуєте, цей звук здається мені дзижчанням «Мавіка» чи FPV-дрона.

А якщо серйозно, то завдяки нашій військовій медицині я адаптувався досить швидко. Спочатку було неймовірно важко, але мені постійно допомагали. Завжди цікавилися моїм станом, пропонували допомогу психолога чи психіатра, запитували, що турбує.

Мене направляли до різних лікувальних закладів та реабілітаційних центрів. Я ніколи не соромився говорити про свій біль, і призначені процедури дійсно допомогли мені впоратися з наслідками поранення.

— Чи змінилося ставлення суспільства до вас, а ваше — до суспільства?

— Усе залежить від конкретного кола спілкування. На жаль, багато колишніх друзів просто зникли з мого життя. Мені став абсолютно чужим і неприємним їхній підхід. Вони казали, що я вчинив нерозумно, пішовши воювати в такому юному віці, що це «не моя війна» і взагалі незрозуміло, навіщо це потрібно. На це я відповів: «Друзі, ми більше не маємо нічого спільного. Прощавайте». 

Тепер моє оточення складається з людей, які поділяють мої цінності, а я — їхні. З ними мені комфортно. А від тих, хто починає повчати мене життю та розповідати теорії змови про те, що ця війна вигідна якимось умовним масонам, я просто абстрагуюся. Таким діячам хочеться лише порадити одягнути шапочку з фольги. 

— Що особисто для вас означає поняття «ветеран»? Як, на вашу думку, громада та держава мають зустрічати й підтримувати ветеранів сьогодні?

— Це складне запитання. Насамперед, ветеран — це людина, яка пройшла непростий бойовий шлях, зробила вагомий внесок у захист держави, віддавши за це своє здоров'я, час та, можливо, особисте майбутнє.

Я вважаю, що держава має бути максимально зацікавлена в підтримці таких людей і сама пропонувати їм належні соціальні гарантії. Ветерани не повинні самотужки дізнаватися про свої пільги чи знижки за посвідченням учасника бойових дій (УБД). 

Звідки людина, яка щойно повернулася з передової, має про все це знати? Потрібне максимальне та доступне інформування про всі права та можливості. Держава має сама виявляти ініціативу, адже хлопці після повернення з «нуля» часто соромляться або замикаються в собі. Вони не підуть вимагати: «Дайте мені те чи інше». Для цього мають бути спеціально навчені фахівці, які супроводжуватимуть ветеранів.

— Чи відчуваєте ви належну підтримку та піклування з боку держави після поранення й служби?

— Щодо медичного аспекту, то я отримую дуже якісну допомогу. Навіть після звільнення в запас (списання, - Авт.) мене продовжують лікувати, забезпечують необхідними медикаментами, стимулюють займатися здоров'ям і відновлюватися. Мені приємно, що держава не залишає мене наодинці з проблемами навіть після завершення служби. 

— Що б ви хотіли сказати або побажати українцям, які зараз перебувають у тилу?

— Друзі, просто готуйтеся. Війна — це не якийсь окремий, далекий світ, який вас не стосується. Як казав один легендарний чоловік: «Всі там будемо». 

Тому я наполегливо раджу не марнувати час і не бити байдики, а вчитися вже зараз. Здобувайте корисні навички. Наприклад, якщо ви не бачите себе в піхоті, освоюйте керування безпілотниками, цікавтеся військовими технологіями, шукайте можливості працювати на Міністерство оборони. Тоді ви будете готові, і все у нас буде добре. 

Автор: Володимир Троцюк

Читайте також:

• Прапор на Говерлі і фарби для душі: волинський «Фін» про адаптацію після фронту
• На Волині поляк безплатно лагодить авто для ЗСУ
• Відстрочка, контракти на 10 місяців та до 460 тисяч гривень зарплати: що відомо про реформу ЗСУ